Толька-кілер

Маруську із самого рання тіпало.
Льонька сидів на табуретці біля вікна і гладив кота Адама, тримаючи його на колінах.
Маруську дратував залізний спокій чоловіка. Жбурнувши ложку кудись у куток кімнати, молода дружина зі злістю сказала:
— Льонько, давай таки розлучимося.
— А куди я піду?
— До батьків.
— Там і без мене повна хата ротів. Мов маку в коробочці.
— «Мов маку в коробочці!» — передражнила Маруська. І в тому ж дусі вела далі. — Льонько. Усе одно життя немає. Якщо з дуру побралися, то давай хоч по-людськи розбіжимося.
Льонька серйозно заперечив:
— Чого, була любов.
— Яка «любов»? Яка любов? — мов обпечена, підстрибнула Маруська. — «Шампанське» на випуску в голову вдарило! Поцілувалися, дурні! Любов собі навіяли! Тільки три роки життя втратили! Навіть на дитину не здатен…
— А може, це в тебе проблеми з цим?
— Розлучаємося! І баста! — заверещала Маруська.
— Так це можна, — відказав Леонід і далі зберігаючи спокій. Однак по хвилі мовив. — До речі, це — і мій дім. Я його майже сам… оцими руками…
— Не бреши! — Маруська з кулаками підбігла до чоловіка. — Рідня допомагала. Моя!
— Допомоги тієї…
— Льонько, давай по-доброму… А то…
— Що?
— Задовбав, тугодум!
— Припини істерику. — Леонід притис біло-чорного кота до колін. — Адама налякала.
— Чорт його не вхопить! — огризнулася Маруська, безпорадно сідаючи на стілець.
— Марусько, — замислено-здивовано спитав Леонід, — а може, у тебе хто там уже є, га? Так, того, познайом. Цікаво. Цікаво ж, га, Марусько, хай йому грець!
— У-уу-ух-ум-м-м-ми-и-у… — завила молода дружина. А відтак шпарко роззирнулася навколо: щоб то його вхопити до рук та запустити в цього бовдура. Та, окрім тапок, під рукою нічого не було (стільчиком, що стояв поряд, «скористатися» не насмілилася).
І тут Маруська раптово осміхнулася, припинила балачки стосовно розлучень. На диво, побажала Льонці «гарних снів», а відтак завихляла до спальні, до якої її нелюбу було заборонено входити вже кілька місяців.

Анатолій викорчовував пеньок яблуні і лихословив когось на всі заставки:
— От, халепа! Щоб вас!.. Скотиняки! Я на базарі гроші заплатив… Сортова!.. Низькоросла!.. Ага! Вимахала, що верба за дорогою!
Аж тут з-за паркана долинуло:
— Привіт, Толю! Кого так лаєш?
— А… Маруся. Здоров. Кого лаю? Та торговців отих клятих!
— А що не так?
— Та купив яблуньку. На базарі. Запевняв торгаш, що низькоросла. А вона щороку по метру до неба жене! Хату вже перегнала. Скотиняки! То я її… А ти як там?
— Погано.
Анатолій випрямився. Застромив лопату в землю. Маруся йому давно подобалася. І вона про це знала. Сусід зі співчуттям спитав:
— Що трапилося? Може, Льонька що?
— Та він.
— Побив?
— І таке було.
— От, гад!
— Толю, діло є.
— Ну-ну…
Коли Анатолій почув, що Маруся його наймає як кілера, то з переляку відскочив од паркана на кілька кроків.
— Ти що, Марусько, з глузду з’їхала?
— Зовсім ні, — спокійно відказала сусідка. — Прибереш того дурня, і я… твоя. А ще я тобі добре заплачу.
Анатолій глибоко замислився. Довго мовчав, скоса позираючи на Маруську.
Та не витримала тривалої паузи:
— Ну?
— Гаразд…

І Леоніда не стало.
Анатолій запив.
Якогось дня Маруська виловила Тольку-кілера в його садку. Підійшла до паркана.
— Як усе минуло?
Анатолій мовчки відмахнувся.
— Я хочу знати! Як усе було?
— Я його в ліс заманив… А грибів білих — море!
— Льонька де?
— Так, замочив.
— Ну?
— Та що «ну»?
— «Замочив», і що?
— А грибів у лісі!.. Може, сходимо?
— Ти — ідіот, еге ж? Куди ти подів мого «замоченого»?
— У річку вкинув.
— А як спливе?
— Не спливе. Я йому до ніг тракторного трака прив’язав.
— Кого?
— Деталь така. Залізяка, значить.
— Залізяка-а!
Маруська явно нервувала. Вірила і не вірила Анатолію. Хтозна, втопив Льоньку чи де в листі загріб.
Коли Анатолій подибав додому, Катерина просичала крізь зуби:
— Кілер довбаний! Н-да… І небезпечний. Продасть, продасть на п’яну голову, йолоп.
Коли гроші (за кілерську роботу) розійшлися, Анатолій завітав до Марусі.
— Марусько, дай кілька сотень.
Молода вдова вирячила чорні очиська:
— З якої це радості?
— Мені погано. Коротше, на похмілля треба.
— Менше треба пити!
— Та це я знаю. І це… Тут днями дільничний до мене приходив…
Маруська пополотніла.
— Ч-чого?
— Сама знаєш. Твого шукають. Сама ж заяву про зникнення чоловіка написала.
— Дільничний тебе підозрює?
— Та ніби ні. Дай кілька сотень!
— Почекай, кровосос!
Так було кілька разів.
Зрештою, у Маруськи здали нерви. Перестала давати гроші шантажистові.
— Ти, Марусько, ще дуже пошкодуєш! — пригрозив сусід-кілер.
І в неділю заявився до неї. Та не сам. Із… Леонідом.
Марусьчині очі мало не вилізли з орбіт. Мову відібрало.
А Леонід, засукуючи рукава на сорочці, спокійно мовив:
— Спасибі, жіночко, за гроші. Ті, що ти Толіку дала. За які він мав мене кокнути. Але ми непогано час провели. Ну а тепер… Тепер я тебе боляче битиму…
Маруська з численними побоями потрапила до лікарні.
Леонід проходить під слідством.
І Анатолій також.
Справа для слідчих виявилася доволі заплутаною.