Унікальна родина: батьки та діти — усі військові! І не тільки цим вони особливі…

Іноді професійні свята дуже символічно вплітаються в долі людей. І суперово, коли професія, обрана батьками, стає прикладом не для одного покоління дітей.
День захисника України, який відзначаємо на Покрову, 14 жовтня, цього року влада змінила на День захисників і захисниць України. Таким чином президент і парламент вирішили посприяти гендерності у висвітленні ролі військовослужбовців у захисті нашої країни та належному вшануванню воїнів обох статей.
Цікаво, що в нашому місті живе сім’я, у якій військовій службі віддали перевагу всі без винятку — як жінки, так і чоловіки. Тож вийшла справжня династія й спільне свято для обох статей у родині.
Батьки звягельчанки Олени Кузубяк служили у війську, її брат, сама вона вже 25 років є військовослужбовцем інженерного полку, а тепер її діти стали студентами військових навчальних закладів. Цікаво, що троє дітей є для Олени прийомними.
За цією історією ще п’ятнадцять років тому почало спостерігати все місто — їх приклад викликав повагу і щире захоплення. Зараз діти виросли і пішли в самостійне життя, а ми вирішили поцікавитися розвитком подій. Разом із тим привітати родину з професійним святом.
Нагадаємо, так склалися тоді життєві обставини: спочатку Олена з тодішнім чоловіком, маючи рідного сина Сашка, узяли на виховання з Будинку дитини двох сестричок — Лілю і Катрусю Ботіних, згодом і їх брата Юрчика.
Складно уявити, як склалася б доля цих дітей, від яких відмовилися рідні батьки, але всі разом вони довели, що прийомна сім’я краща за стіни інтернату.
Сьогодні дівчата — курсантки Одеської військової академії. Цікаво, що цей номер виходить напередодні 19-річчя двійнят. Тож 9 жовтня, у їх день народження, адресуємо найкращі побажання від колективу «Звягеля».
Одна з іменинниць зробила собі подарунок і напередодні дня народження вийшла заміж. Наша розмова з прийомною мамою Оленою відбулася наступного дня після події, саме напередодні Дня захисників і захисниць України. Із цієї нагоди «Звягель» запитав у жінки: як вдалося поєднати військову службу й обов’язок із виховання чотирьох дітей?
— Ми в 2006 році створили прийомну сім’ю. Це було свідоме, відповідальне рішення, ми приймали його разом. Потім училися жити під одним дахом, гуртувалися. Спочатку дівчата пішли навчатися в третю школу, потім у гімназію. Ходили займатися на карате, мали нагороди. Дуже допомагали у вихованні мої батьки. Якби не вони, то не знаю, чи вдалося б нам успішно реалізувати цю ідею.
Після закінчення дев’ятого класу дівчата обрали Луцький військовий ліцей. Щоправда, спочатку військовий режим у казармах не дуже їм сподобався, але навчання дисциплінувало. Вони адаптувалися, а згодом непогано склали ЗНО. Далі теж вирішили продовжувати здобувати військову спеціальність — в Одеській академії. Обом донькам подобається спорт, мають у цьому успіхи. Ліля займається легкою атлетикою (з майбутнім чоловіком познайомилася в спорті), Катерина — стрільбою.
Про прийомних дітей Олена розповідає з душевним теплом. Каже, що дівчата абсолютно різні за характерами. З 9 років у кожної були свої обов’язки по дому, які вправно виконували. Особливо дисциплінував дітей спорт у тренера Олександра Гордієнка, у якого займався й рідний син Сашко. Усі діти тренера досі поважають. А заняття спортом завжди контролював дідусь.
Звісно, як у кожній сім’ї, у них теж траплялися різні моменти, але все пережили разом. Зараз Олена виховує сина Юру, він навчається у восьмому класі. Пригадує, як знайшла за тумбою розірвану світлину його рідного батька. Запитала, навіщо син це зробив. «А навіщо він нас залишив?» — запитав хлопчик. Більше заводити розмови на цю тему в сім’ї не було звички, щоб не робити боляче.
Із досягненням 18-річчя батьки і діти в прийомних сім’ях вирішують, чи перебувати надалі разом. У цій сім’ї вирішили продовжувати спільну історію.
П’ять років тому Олена познайомила прийомних дітей з їх ріднею. Разом вони їздили до батька і сестер — рідна кров є рідна кров. На жаль, біологічна мати давно померла. Загалом у неї було семеро дітей. Трьом із них пощастило отримати повноцінну сім’ю.
«Мені хотілося б, щоб Ліля, Катя і Юра спілкувалися з рідними сестрами. Тим паче, що їх долі склалися добре, і вони не повторили долю батьків», — каже Олена. Сподівається на те, що життя з роками більше зблизить дівчат із ріднею. І що саме досвід згодом допоможе краще зрозуміти вчинок прийомних батьків, із якими колись звела доля.
— Я б ніколи не змінила рішення створити прийомну сім’ю, — жінка ніколи про це не шкодувала. Навіть після того, як особисте життя не склалося і після розлучення довелося залишитися з чотирма дітьми. — Це мої діти. Коли дівчата стали повнолітніми, вони теж не захотіли розформовуватися. І хоч Ліля зараз створила вже власну сім’ю, я б хотіла з усіма продовжувати нормальні, людські стосунки.
Олена завжди відчувала вдячність дітей. Вони й далі, будучи студентами, продовжують вітати її зі святами, дарують сюрпризи. Навіть найменша річ від них — цінна для жінки. Каже, що головне для неї — знати, як у дівчат справи. Просить, щоб писали повідомлення, телефонували, нагадували про себе.
Такі історії вчать нас бути людянішими. Цінувати близьких, не обов’язково рідних лише по крові. Іноді руку подають з неочікуваного боку, коли залишився один на один із жорстокою реальністю. А якщо мова йде про дітей, які не знали нормального життя через горе-батьків, тоді здобути тепло сімейних стосунків — найбільше щастя.
— Якщо хтось має намір допомогти дітям без батьків, то зробіть і не зволікайте, — каже Олена. — Ви не пошкодуєте, якщо ставитиметеся до цього як до свідомого вибору, а не як до роботи. Нам дуже допомогли батьки, проте моя мама зараз уже не має на це здоров’я. Можливо, коли я піду з армії і з’явиться більше часу, то я повторю цей свій досвід.
Олена не шкодує й про те, що майже пів свого життя служить в армії. І хоч про роль жінки в українському війську існують різні думки, вона відповідає, що цінує в роботі стабільність, відданість справі.
На інтерв’ю прийшла у військовій формі. Таких жінок в Україні багато — красивих, сильних, здатних маневрувати у вирі непростих життєвих подій. В особі цієї жінки хотілося б побажати всім, хто вважає 14 жовтня своїм святом, бути сильними, здоровими і щасливими.