«НЕ ЛІЗЬ — УБ’Є!»

Вночі до чергової частини Богунського райвідділу міліції м.Житомир з приймального відділення міської лікарні надійшло повідомлення про те, що до них доставлено 18-річного хлопця з вогнепальним пораненням грудної клітини. Правоохоронці одразу виїхали на місце події…

Дядько Вадим клацнув віконцем і повісив на нього табличку «Зачинено». А відтак, зручніше вмостившись на стільці, наліг на бутерброд, запиваючи його гарячою кавою.
Так-сяк попоївши, вирішив хвилин двадцять-тридцять почитати детектив, який учора купив на лотку поблизу «Житнього ринку».
Сюжет роману швидко захоплював. Однак прочитав, може, сторінок три-чотири, коли у віконце кіоску постукали.
«Що за народ? — сердито крутнув головою дядько Вадим. — Хіба не бачите, що написано на табличці?».
Проте у віконце постукали настирливіше.
Дядько Вадим, сердито мугикнувши, відчинив віконце й одразу відсахнувся: на нього дивилося дуло пістолета. Гарячково почав мацати кишені штанів. Десь там у них був мобільний телефон. Нарешті його знайшов. Та скористатися не зміг.
— Поклади його на прилавок! — наказав один з молодиків.
Дядько Вадим завагався.
У віконці пролунало вимогливіше:
— Поклади мобілку! А то дірку в пузі зроблю!
Дядько Вадим поклав. Дивлячись з-під лоба на непроханих гостей, з притиском проказав:
— Ви що, зовсім озвіріли? Дев’яності ж минули.
— Для нас тільки починаються! — нервував той, котрий з пістолетом, майже щосекунди кидаючи погляди то праворуч, то ліворуч. Коли мобільний телефон кіоскера опинився в його руках, наказав. — Відчини двері!
Дядько Вадим прикинувся, що недочув:
— Що?
— Двері відчини! — рявкнув зброєносець.
Проте дядько Вадим, шукаючи вихід зі становища, відтягував час:
— Чого ви хочете?
— Відчиняй конуру, тобі кажуть! Чи оцим, — зухвалець помахав пістолетом, — полоскочу зараз?
Лоскоту дядько Вадим боявся, тим більше — свинцевого. Тож, відкинув защіпку.
Увірвалося їх двоє. Менший продовжував лякати пістолетом, тицяючи його в груди немолодому чоловікові. Вищий прогундосив:
— Давай бабки, мужик!
— Хлопці, та в мене тут…
— Ти чьо, не поняв?!
— Та я ж тільки починаю бізнес. Що тут брать-то?
— Харош по вухах їздить! Знаємо, скільки стоїш! Бабло давай!
— Може, договоримося?
Та довгий так припечатав кулаком по голові кіоскера, що той знепритомнів. А коли дядько Вадим прийшов до тями, то поряд вже нікого не було. Зникла солідна виручка, мобільний телефон, а разом з ними, на сотень три-чотири, — товар.
— Нащо ти їм двері відчинив? — дорікала Вадимові дружина.
— Так погрожували ж. Пістолетом, — винувато відказував чоловік.
— Пістолетом! — іронізувала жінка. — Не інакше, як іграшка була.
— Ага! — сердився дядько Вадим. — Звідки мені знати: справжній він був чи ні?
— Товару-то скільки пропало! А грошей! І мобілка!
— Добре, хоч живий лишився. Товар буде. Будуть і гроші.
— Ох-хо-хо. Заяву треба написати.
— А толку? Думаєш, знайдуть?
— Все одно написати треба. Ти їх хоч запам’ятав?
— Ну запам’ятав, і що з того?
— То, може, зловлять. Впізнати треба буде.
— А потім помстяться.
— Поки вийдуть — багато води втече. Заяву напиши.
— Та напишу, напишу.

Заяву до міліції дядько Вадим таки написав. Її прийняли, зареєстрували і почали шукати зловмисників.
Однак після того нападу минув рівно тиждень, і, зачиняючи в суботу кіоск (пізно ввечері), на дядька Вадима, без будь-яких прелюдій, знову напали двоє невідомих. Проте цього разу — підлітки.
Добряче полічивши кіоскерові ребра та надававши йому по пиці, хлопаки напхали в кишені пива, цигарок, чіпсів, жуйок і накивали п’ятами.
— Ну, виплодки! — тримаючись за боки, лаявся дядько Вадим. — Ви у мене ще побігаєте! Покажіться лишень! Тепер я вам покажу, де раки зимують!

Пізня осінь, дні короткі. Після четвертої вже сіріє. Прийнявши о цій порі товар, дядько Вадим тепер швидко зачиняється в кіоску. Життя навчило пильності. Той пістолет, що стирчав тоді у віконці, а потім цілився йому в груди, ніяк не виходив з голови. Хтозна, була та зброя справжня чи муляжна, але в цій ситуації хіба ризикуватимеш?
Цього вечора покупців було небагато. Очевидно, через погоду, — мрячило.
Десь після десятої зателефонувала дружина.
— Ну, як там справи? — поцікавилася.
Чоловік не любив, коли вона часто діставала його отими «справами». Тому невдоволено пробуркотів:
— Усе нормально.
А та повчала:
— Дивись там, зачиняйся. І коли що…
— Так, не вчи навченого! — сердито кинув чоловік. — Вічно ти зі своїми порадами! І взагалі, в мене покупці.
Він одключив зв’язок.
Після півночі дядько Вадим задрімав. Розбудив його стукіт у віконце. Потягнувшись, відчинив.
— Що вам?
У відповідь коротке (але дещо знервоване):
— Гроші гони!
Дядько Вадим подався трохи вперед і, розгледівши двох молодиків, усміхнувшись, спитав:
— Жартуємо?
Один із зухвальців серйозно хитнув головою:
— И-и. Викладай гроші!
Дядько Вадим напружився.
— Хлопці, — з притиском сказав, — та чи не задовбали ви вже, га?
— Це ти кому? — один з них засвітив свою пику в віконці.
— До вас, дорогенькі, до вас!
— Слухай-но, дядя, — з двору почувся другий голос. — Хочеш проблем?
— Та ви що, паскуди?! — дядько Вадим, пригадавши попередні напади на нього, почав скаженіти. — Що це таке робиться?! Знову ви ожили?! Знову крівцю починаєте пити?! Та я вас!..
— Ти чьо пащеку роззявив?! — рявкнули ті у свою чергу. — Не даси бабки, то ми твою конуру із землею зрівняємо! Усік?
— Хлопці, — дядько Вадим спробував розійтися миром. — Залиште мене в спокої. Не чіпайте, га.
— А то що?
— Та всяке може бути.
— Знущаєшся?
— Не я, ви.
Аж раптом заскреготали двері. Кіоскер зрозумів: нападники якимсь металевим предметом намагаються зламати замок.
— Хлопці, схаменіться, — дядько Вадим уже почав благати. — Вам потрібні неприємності?
Та тих годі було спинити — вони й далі підважували двері, з-за яких долинало:
— Не хотів по-доброму, буде по-поганому… Зараз ми тобі набашляємо!
Дядько Вадим відреагував на це спокійно, загадково спитавши:
— Хлопці, ви колись читали на електрощитах таке застереження як «Не лізь, бо вб’є!».
На вулиці зареготали, — сказаного не зрозуміли. А за кілька секунд щось луснуло і двері розчахнулися. В темному отворі з’явився молодик з прутом.
— Ну що, дядя, поговоримо?
— Поговоримо.
Пролунав постріл...

Міліцію викликав приятель потерпілого, хоч сам з місця злочину втік. Але згодом він давав свідчення. Затримали правоохоронці і дядька Вадима (58-річного житомирянина), власника кіоску. Як він стверджував, хлопець разом із своїм «напарником» намагалися проникнути до його торговельної точки. І оскільки він неодноразово потерпав од крадіїв, то вирішив самотужки розв’язати цю проблему з допомогою мисливської рушниці.
Від отриманого поранення юнак наступного дня помер у лікарні. Господаря кіоску судитимуть за статтею 115 (умисне вбивство) Кримінального кодексу України. До речі, він і раніше притягався до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, пов’язаних із незаконним обігом зброї.