Тренер Олена Яшна: «Мрію виховати олімпійського чемпіона. І досягну цього!»
- Спорт
- 80
- коментар(і)
- 13-11-2015 01:20
«Не думай о секундах свысока…» — цей відомий вислів абсолютно влучно можна адаптувати на види спорту, де результат визначають долі секунди. Професійним атлетам відомо, які великі об’єми тренувань потрібні для виправлення найменшої помилки, та наскільки важкою є боротьба за кожну секунду на дистанції. Відомо усе це і нашій землячці Олені Яшній, котра з 13-ти років займається академічним веслуванням у столиці. Цей олімпійський вид спорту невипадково називають цариною найбільш витривалих спортсменів, адже тренуватися потрібно дуже багато і дуже довго, щоб вирвати у суперника лічені секунди на старті чи фініші. 28-річна спортсменка і тренер Олена Яшна є багаторазовою чемпіонкою України з академічної греблі, чемпіонкою і призеркою Міжнародних регат, фіналісткою чемпіонатів Європи та світу.
Днями Олена відвідала Новоград-Волинський — колишня учениця гімназії та спортивної школи приїздить на маленьку Батьківщину у гості до батьків. Завжди поспішає до своїх перших тренерів, які свого часу помітили і підтримали її спортивні здібності.
— Олено, про академічну греблю в Україні активніше заговорили після перемоги на Олімпіаді-2012 жіночої парної четвірки у складі Яни Дементьєвої, Анастасії Коженкової, Наталії Довгодько і Катерини Тарасенко. Тобі, швидше за все, доводилося тренуватися разом із цими олімпійськими чемпіонками?
— Так, ми тренувалися паралельно, і Настя Коженкова — моя добра знайома. До речі, троє з чотирьох дівчат після перемоги вирішили приділити час особистому життю, народивши дітей. А тоді, у 2012-му, академічне веслування справді стало більш популярним. Проте, зараз в Україні — складний час, і ми це розуміємо. Тому не розраховуємо на особливу підтримку з боку держави.
— У Новограді останніми роками стрімко розвиваються різні види спорту, але умов для академічної греблі у нас немає. Як сталося, що дівчина з нашого міста досягла високих результатів саме у цьому виді?
— Я займалася баскетболом, і у 9-му класі директор спортивної школи Володимир Єрмаков запропонував мені поїхати на відбір у Київський спортивний ліцей-інтернат. Я мала хороші спортивні дані і зріст — у 14 років була заввишки 185 см. Відтоді розпочалося моє навчання у столиці. Щоправда, через рік я перейшла на веслування, бо привабили тренування на свіжому повітрі. На Трухановому острові, де займаються веслуванням у Києві, працює п’ять-сім тренувальних баз, і на кожній, як мінімум, по сто спортсменів. Усі вони стали знайомими, друзями — тобто, коло спілкування значно розширилося. Крім того, мені дуже пощастило з тренером — Іваном Івановичем Тимком. Він завжди підтримував і допомагав, велике спасибі йому за це.
— Але ж існує думка, що саме жорсткість тренера, а не його лояльність, є запорукою перемог вихованців. Хіба ні?
— Це коли йдеться про дорослий спорт, а коли про підлітків 13-18 років, — то важливо, щоб тренер «не вбив» у них бажання займатися спортом. Бо є тренери, для яких вихованці — це просто робочий матеріал, їм все одно, як потім складеться доля спортсменів. Натомість Іван Іванович був завжди поряд. Разом ми «догребли» до закінчення ліцею, потім — до вступу у Національний університет фізичної культури і спорту, отримання спеціальності тренера з академічної греблі та закінчення магістратури за спеціальністю «спортивний фізіолог», до моїх перемог, медалей.
— Дівчата з таким зростом, як у тебе — 185 см, на вулиці виглядають досить помітно. Скажи, високий зріст колись був для тебе причиною комплексів?
— Хіба що, у школі, бо у 14 років я була вищою за усіх хлопців. Але коли поїхала у спортивний ліцей, то ця проблема відпала, бо усі хлопці там були під два метри зростом, тож мені більше не доводилося над цим заморочуватися. Та й у звичайному житті — теж. Навіть, поряд із чоловіками низького зросту — не сказала би, що вони комплексують з цього приводу.
— Академічне веслування — технічно складний вид спорту, особливо, для жінок. Невже у тебе ніколи не було бажання займатися чимось іншим, легшим?
— Наш вид спорту вважається найкращим для розвитку усіх м’язів тіла, але витривалість — найперша риса, без якої тобі нема чого робити у цьому спорті. Веслування є розпашне і парне, я працюю у розпашному виді. Тренування тривають півтори-дві години, з великими навантаженнями, які визначають межу твоєї витривалості. Треба багато бігати, багато тренуватися на воді, потім — зі штангою у залі, іноді — по три години. Високі темпи — 38-40 разів скластися і розкластися у човні — тільки таким чином досягаються. Буває на дистанції у два кілометри перший у такому темпі пропливеш, а потім — сил усе менше, а треба ж веслувати ще швидше… Думаєш інколи: «Все, припливу, усе кину — і будь, що буде». А потім припливаєш першою, усі вітають, забуваєш про виснаження. Коли програєш, — теж плюс, який дає можливість проаналізувати помилки.
Ми часто їздимо на збори. Хороші тренувальні бази працюють у Дніпропетровську, Херсоні, Миколаєві. Раніше частіше бували за кордоном, зараз — трохи рідше. За кордоном бази дуже відрізняються — інші тренажери, значно кращі умови для занять і проживання спортсменів.
— У човнах веслувальники проводять тренування на воді від ранньої весни до пізньої осені. Можна сказати, що ви живете на воді?
— Так, максимально тренуємося на воді. А взимку — на спеціальних тренажерах, що дозволяють підтримувати фізичну підготовку. Серед таких тренажерів — «Концепт-2», оснащений комп’ютером, що повністю відтворює рух човна. Комп’ютер фіксує темп, зусилля, пульс, потужність веслування. Цей тренажер відомий в усьому світі, а в Америці на ньому проходить чемпіонат світу. Наприкінці лютого у нас відбуваються щорічні змагання з академічного веслування.
— В Україні ти практично щороку здобувала перші місця, медалі на Міжнародних регатах («Янтарні весла» у Литві, Велика Московська Регата) — до того, як пішла у декретну відпустку. Наскільки важко тобі було відновити фізичну форму?
— Після того, як у 2012-му я виграла усі свої змагання і виступила на трьох Міжнародних регатах, чоловік поставив мені умову — час народити дитину. До речі, мій чоловік — теж тренер з веслування. Я народила сина, а через півроку повернулася у спорт. Це було дуже важко, бо за півтора року люди пішли вперед, треба було дуже багато надолужувати. Тому, на жаль, впродовж першого року після повернення я була лише другою, а вже наступного року знов стала чемпіонкою.
— Вважається, що пік форми веслувальника припадає на 27-34 роки, тобто, ти зараз у розквіті своїх сил. У столиці зараз суміщаєш спортивну і тренерську кар’єри, а як почуваєшся у якості тренера?
— Я треную дітей, знаю всі нюанси та підводні течії академічного веслування. Знаю, як досягати результатів і що для цього робити. Мрію виховати щонайменше чемпіона Європи і світу, а в ідеалі — олімпійського чемпіона! Щоб мої спортсмени засвідчували високий рівень, щоб вірили і знали, що в України усе ще попереду. Мої вихованці вже зараз займають призові місця на чемпіонатах столиці та України. Як відомо, природжених атлетів не існує, і чемпіонів, кажуть, роблять милі… Тому тільки наполегливі тренування дають результат. І я буду йти до своєї мети. Якщо у Новограді є високі хлопці та дівчата зі спортивними даними, то раджу їм вступати до столичного ліцею-інтернату — там відмінні тренери, хороші умови для проживання і навчання, регулярні тренувальні збори. Я цьому закладу дуже вдячна — за те, що дав мені такий старт у спорті, від якого у моєму житті сталися глобальні зміни.
Днями Олена відвідала Новоград-Волинський — колишня учениця гімназії та спортивної школи приїздить на маленьку Батьківщину у гості до батьків. Завжди поспішає до своїх перших тренерів, які свого часу помітили і підтримали її спортивні здібності.
— Олено, про академічну греблю в Україні активніше заговорили після перемоги на Олімпіаді-2012 жіночої парної четвірки у складі Яни Дементьєвої, Анастасії Коженкової, Наталії Довгодько і Катерини Тарасенко. Тобі, швидше за все, доводилося тренуватися разом із цими олімпійськими чемпіонками?
— Так, ми тренувалися паралельно, і Настя Коженкова — моя добра знайома. До речі, троє з чотирьох дівчат після перемоги вирішили приділити час особистому життю, народивши дітей. А тоді, у 2012-му, академічне веслування справді стало більш популярним. Проте, зараз в Україні — складний час, і ми це розуміємо. Тому не розраховуємо на особливу підтримку з боку держави.
— У Новограді останніми роками стрімко розвиваються різні види спорту, але умов для академічної греблі у нас немає. Як сталося, що дівчина з нашого міста досягла високих результатів саме у цьому виді?
— Я займалася баскетболом, і у 9-му класі директор спортивної школи Володимир Єрмаков запропонував мені поїхати на відбір у Київський спортивний ліцей-інтернат. Я мала хороші спортивні дані і зріст — у 14 років була заввишки 185 см. Відтоді розпочалося моє навчання у столиці. Щоправда, через рік я перейшла на веслування, бо привабили тренування на свіжому повітрі. На Трухановому острові, де займаються веслуванням у Києві, працює п’ять-сім тренувальних баз, і на кожній, як мінімум, по сто спортсменів. Усі вони стали знайомими, друзями — тобто, коло спілкування значно розширилося. Крім того, мені дуже пощастило з тренером — Іваном Івановичем Тимком. Він завжди підтримував і допомагав, велике спасибі йому за це.
— Але ж існує думка, що саме жорсткість тренера, а не його лояльність, є запорукою перемог вихованців. Хіба ні?
— Це коли йдеться про дорослий спорт, а коли про підлітків 13-18 років, — то важливо, щоб тренер «не вбив» у них бажання займатися спортом. Бо є тренери, для яких вихованці — це просто робочий матеріал, їм все одно, як потім складеться доля спортсменів. Натомість Іван Іванович був завжди поряд. Разом ми «догребли» до закінчення ліцею, потім — до вступу у Національний університет фізичної культури і спорту, отримання спеціальності тренера з академічної греблі та закінчення магістратури за спеціальністю «спортивний фізіолог», до моїх перемог, медалей.
— Дівчата з таким зростом, як у тебе — 185 см, на вулиці виглядають досить помітно. Скажи, високий зріст колись був для тебе причиною комплексів?
— Хіба що, у школі, бо у 14 років я була вищою за усіх хлопців. Але коли поїхала у спортивний ліцей, то ця проблема відпала, бо усі хлопці там були під два метри зростом, тож мені більше не доводилося над цим заморочуватися. Та й у звичайному житті — теж. Навіть, поряд із чоловіками низького зросту — не сказала би, що вони комплексують з цього приводу.
— Академічне веслування — технічно складний вид спорту, особливо, для жінок. Невже у тебе ніколи не було бажання займатися чимось іншим, легшим?
— Наш вид спорту вважається найкращим для розвитку усіх м’язів тіла, але витривалість — найперша риса, без якої тобі нема чого робити у цьому спорті. Веслування є розпашне і парне, я працюю у розпашному виді. Тренування тривають півтори-дві години, з великими навантаженнями, які визначають межу твоєї витривалості. Треба багато бігати, багато тренуватися на воді, потім — зі штангою у залі, іноді — по три години. Високі темпи — 38-40 разів скластися і розкластися у човні — тільки таким чином досягаються. Буває на дистанції у два кілометри перший у такому темпі пропливеш, а потім — сил усе менше, а треба ж веслувати ще швидше… Думаєш інколи: «Все, припливу, усе кину — і будь, що буде». А потім припливаєш першою, усі вітають, забуваєш про виснаження. Коли програєш, — теж плюс, який дає можливість проаналізувати помилки.
Ми часто їздимо на збори. Хороші тренувальні бази працюють у Дніпропетровську, Херсоні, Миколаєві. Раніше частіше бували за кордоном, зараз — трохи рідше. За кордоном бази дуже відрізняються — інші тренажери, значно кращі умови для занять і проживання спортсменів.
— У човнах веслувальники проводять тренування на воді від ранньої весни до пізньої осені. Можна сказати, що ви живете на воді?
— Так, максимально тренуємося на воді. А взимку — на спеціальних тренажерах, що дозволяють підтримувати фізичну підготовку. Серед таких тренажерів — «Концепт-2», оснащений комп’ютером, що повністю відтворює рух човна. Комп’ютер фіксує темп, зусилля, пульс, потужність веслування. Цей тренажер відомий в усьому світі, а в Америці на ньому проходить чемпіонат світу. Наприкінці лютого у нас відбуваються щорічні змагання з академічного веслування.
— В Україні ти практично щороку здобувала перші місця, медалі на Міжнародних регатах («Янтарні весла» у Литві, Велика Московська Регата) — до того, як пішла у декретну відпустку. Наскільки важко тобі було відновити фізичну форму?
— Після того, як у 2012-му я виграла усі свої змагання і виступила на трьох Міжнародних регатах, чоловік поставив мені умову — час народити дитину. До речі, мій чоловік — теж тренер з веслування. Я народила сина, а через півроку повернулася у спорт. Це було дуже важко, бо за півтора року люди пішли вперед, треба було дуже багато надолужувати. Тому, на жаль, впродовж першого року після повернення я була лише другою, а вже наступного року знов стала чемпіонкою.
— Вважається, що пік форми веслувальника припадає на 27-34 роки, тобто, ти зараз у розквіті своїх сил. У столиці зараз суміщаєш спортивну і тренерську кар’єри, а як почуваєшся у якості тренера?
— Я треную дітей, знаю всі нюанси та підводні течії академічного веслування. Знаю, як досягати результатів і що для цього робити. Мрію виховати щонайменше чемпіона Європи і світу, а в ідеалі — олімпійського чемпіона! Щоб мої спортсмени засвідчували високий рівень, щоб вірили і знали, що в України усе ще попереду. Мої вихованці вже зараз займають призові місця на чемпіонатах столиці та України. Як відомо, природжених атлетів не існує, і чемпіонів, кажуть, роблять милі… Тому тільки наполегливі тренування дають результат. І я буду йти до своєї мети. Якщо у Новограді є високі хлопці та дівчата зі спортивними даними, то раджу їм вступати до столичного ліцею-інтернату — там відмінні тренери, хороші умови для проживання і навчання, регулярні тренувальні збори. Я цьому закладу дуже вдячна — за те, що дав мені такий старт у спорті, від якого у моєму житті сталися глобальні зміни.
Розмовляла Юлія КЛИМЧУК
Фото з особистого архіву Олени ЯШНОЇ
Фото з особистого архіву Олени ЯШНОЇ
Коментарі відсутні