Жарт долі

Мені ніколи раніше не доводилося вбивати, але в той момент я був сповнений рішучості. Я йшов із упевненістю, що мені не складе труднощів убити людину. Людину, з якою я навіть не був знайомий особисто, але багато чув про неї. Пам’ятаю, як, дістаючи на ходу пістолет, продовжував задавати собі питання: «Як же цей покидьок зміг закохати в себе мою Олю?» І ніяк не міг знайти відповіді…
Пам’ятаю, як пістолет із кожною секундою ставав дедалі важчим, а разом із тим згасала і моя впевненість у собі. Відвідувачі та бармен злякано завмерли в очікуванні пострілу. І лише Сергій (імена в матеріалі змінено), уважно подивившись спочатку на спрямований на нього пістолет, а потім на мене, зберігав незворушний вираз обличчя.
— Запобіжник, — коротко кинув він.
— Що? — я одразу не збагнув, про що йдеться.
— Ти забув зняти із запобіжника, — пояснив Сергій і, поки я дивився на невеликий металевий язичок над моїм великим пальцем, підійшов до мене ближче і вихопив зброю.
— Ось як це робиться.
У той момент я зрозумів, що вбивця з мене — ніякий.
— А ти погано в цьому розбираєшся, так? — підтверджуючи правоту моєї думки, зауважив Сергій.
Невдовзі ми вже були в іншому барі. Я розповів Сергію про Олю.
— Вона досі не може без сліз про ті часи говорити. Але ти, напевно, про це і не згадував, — озлоблено закінчив я.
— Згадував. Звичайно, згадував. Не треба робити з мене нелюда.
— А ти що, хороший? Через ті два аборти, які ти змусив її зробити, вона більше не може мати дітей!
— Давно ви разом? — раптом запитав Сергій.
— Яке це має значення?
— Просто запитав.
— Три місяці, і що?
— Ні, нічого, — він, здавалося, щось «прикидав» в умі. — Кажу ж, просто запитав. Мабуть, ти її сильно любиш, раз зважився заради неї на вбивство.
— Так, люблю.
— Розумію, — замислено промовив він.
— Та, куди тобі зрозуміти, — роздратовано відмахнувся я.
— Коротше, слухай мене, — Сергій раптом змінив розслаблений, відсторонений тон на суворий. — Три роки тому я відправився на нічну зміну в своєму магазині. Моя дружина залишилася вдома сама. Точніше, не зовсім сама. Вона була на восьмому місяці. У будь-якому разі, батьком я так і не став. Тієї ночі в нашу квартиру хтось проник. Забрав гроші, коштовності якісь, та й чорт би з ними. Подзвонили мені сусіди години в три. Сказали, що чули у нас галас. Сказали, що поліцію вже викликали. Я, зрозуміло, тут же помчав додому.
Пам’ятаю, якось приятель один мені сказав щось, на кшталт: «Тримайся. Життя триває». Ну, знаєш, банальні слова такі, підбадьорити мене хотів. Я подумав-подумав і зрозумів, що він таки правий. Що життя продовжується. І що це найгірше. Так, життя триває, але мені-то як далі жити? Що далі робити? Я знову повинен зустріти якусь дівчину і з нею завести сім’ю, чи що? Я вирішив, що єдиний вихід — застрелитися. Тим більше, що рушниця у мене була. Загалом, усе підготував, записочку залишив, на диванчик усівся, дуло в рот спрямував та ногою став курок шукати. І в останній момент мене раптом осяяло: «А як же та тварюка, що Настю вбила? Що з цією мерзотою буде?».
Наші історії в чомусь схожі. І ми могли б один одному допомогти. Ти — молодий хлопець. Тобі не варто губити своє життя тюремним терміном. Ти допоможеш мені розібратися з однією людиною (багато від тебе не потрібно), а я допоможу тобі розібратися з іншим.
— З яким ще іншим? — одразу не збагнув я.
— Якщо ти мені допоможеш, тобі не доведеться мене вбивати. Я сам усе зроблю.
— Я, коли з’ясував, що він — із цього міста, то зрозумів, що це не просто збіг, — говорив Сергій, поки ми сиділи в машині, чекаючи Полякова. Виходило, що вбивця, який проник у мій будинок з метою пограбування, майже одразу ж знайшов те, що йому потрібно, але не пішов. У першому, в принципі, немає нічого підозрілого — ми все цінне не надто ховали, особливо не боялися нічого. А ось друге... Ну, навіщо, скажи мені, грабіжникові, якщо він знайшов гроші, знадобилося йти в спальню до моєї дружини?
— Може, все було навпаки? — спробував поміркувати я. — Може, він спочатку дружину твою розбудив, з’ясував у неї, де гроші, потім...
— Я зрозумів, — похмуро відгукнувся Сергій. — А після цього, по-твоєму, він забрав гроші і пішов?
— Ну, так.
— Я теж так думав. Але не сходиться. Настя лежала на ліжку, коли її виявили. Ні слідів боротьби, нічого, хоча б схожого на це. Так що, швидше за все, вона померла, навіть не прокинувшись. Постріл — і все. От і виходить, що або він спочатку вбив її, а потім пішов за грошима, або взяв гроші, а потім вбив Настю. Я схиляюся до другого варіанту.
— Чому?
— Сусіди чули звук пострілу. Ти б як учинив на його місці? Якщо йдеш на подібне, то краще залишити найпомітніші дії на потім. Щоб...
— Щоб залишалося більше часу на те, щоб утекти, — здогадався я.
— Ага, — кивнув Сергій.
— Ти сказав, що цей Поляков — із цього міста, — нагадав я. — І тобі це теж дивним здалося.
— Про це — потім. Он він іде, пригнися, про всяк випадок.
По проїжджій частині двору, п’яно похитуючись, пройшов чоловік і невдовзі зник в одному з під’їздів.
— Це — точно Поляков? — запитав я.
— Точно. Його я ні з ким не сплутаю. За ним, — скомандував Сергій і зібрався вийти з машини, але, помітивши моє нервування, зачинив двері. — Пам’ятаєш умову? Спочатку ти допоможеш мені, потім я — тобі. Або ти вирішив, що справишся без моєї участі?
Ні, я б не впорався. А зробити це я повинен був. Зобов’язаний. Заради Олі, хай вона сама цього і не хотіла. Я не міг її підвести. Але один би я не впорався. Тому я пішов за Сергієм, дотримуючись домовленості, яку ми уклали кілька годин тому.
Коли Поляков, нарешті, затих і перестав триматися за розрізане горло, я перевів погляд на Сергія.
— І навіщо я тобі тільки знадобився? — боязко зауважив я. — Здається, ти й сам прекрасно впорався без сторонньої допомоги.
Сергій стомлено подивився на мене. Потім, відклавши закривавлений ніж на полицю стінної шафи, дістав із внутрішньої кишені свого піджака щільний письмовий конверт і простягнув його мені.
— Тримай, — сказав.
— Що тут?
— Подивишся потім. Думаю, тобі буде, цікаво. А зараз, — Сергій вийняв пістолет із-за пояса. — Я збираюся виконати свою частину нашої домовленості. Ти як, подивитися хочеш чи довіришся мені?
— Не те, щоб я дуже хотів, але...
— Як знаєш. Слухай, — сказав він. — З приводу Олі. Я тоді зовсім молодий був. Багато чого не розумів, багато чого не вмів. Але, може, тобі це і дикістю здасться, її любив. Правда, любив. Ті наші сварки, про які вона тобі казала, аборти ті — все було не зовсім так. Загалом, я тебе просто прошу, не треба думати, що я якимось монстром був. Якимось маніяком, який знайшов собі дівчинку і зробив із неї жертву. Я її любив. Любив Олю. Як вмів. Або мені так здавалося. Із часом усе виглядає трохи іншим. Дивна штука — життя…
— От тільки сміятися не хочеться, — зауважив я.
— Зовсім не хочеться, — погодився Сергій. — І ще. Про те, що я приїхав у місто вчора, я повідомив тільки одній людині. Думав, що так Поляков сам на мене вийде. Так що, тебе врятувало тільки те, що ти з пістолетом поводитися не вмієш.
— Я просто відволікся в той момент, задумався і забув про запобіжник, — непереконливо відповів я, не розуміючи, про кого говорить Сергій.
— Не можна вагатися, якщо збираєшся вбити людину. Це — як при знайомстві з дівчиною. Ти просто повинен взяти і зробити. Почнеш думати, одразу ж станеш нервувати, і тоді нічого вже не вийде… А тепер біжи.
Сергій сунув дуло пістолета собі в рот і тут же натиснув на курок.
— Де ти був? — схвильовано запитала Ольга, коли я став на порозі. — Чому ти не відповідав на дзвінки?
— А ти як думаєш? — втомлено озвався я.
Ольга стояла, загорнута рушником. Вона уважно стежила за тим, як я знімаю взуття. Я не знав, із чого почати розмову.
— Ти його бачив? — нарешті, порушила тишу дівчина.
— Кого — його?
— Сергія.
— Так, бачив.
І знову Ольга сподівалася, що я сам їй все розповім, але марно.
— Ти вбив його? — повільно промовляючи слова, задала вона чергове запитання.
— Ні, — чесно відповів я, і через дзеркало в передпокої стежив за її реакцією.
Ольга лише на мить видала себе, закусивши від жалю губу, але тут же зібралася.
— Ну, і добре. Так — краще. Чесне слово, краще. Навіщо тобі було це робити? Я ж тобі казала.
— Так-так, говорила.
— Ти тільки не картай себе, — вона полізла до мене з обіймами. — Не картай. Так — краще. Правда, краще.
— Так, напевно, — я м’яко відштовхнув її від себе. — Слухай, ти в душ ідеш, так?
— Ну, так, — посміхнулася Ольга. — Я, ніби як, миюся ще.
— Давай, мийся, а потім я, добре?
— Гаразд. Але тільки потім ти мені обов’язково розкажеш, де ти був увесь цей час, домовилися?
— Домовилися. Все розповім.
— Я миттю, — сказала вона і тут же помчала у ванну кімнату.
Напевно, вона збиралася закінчити свої водні процедури якнайскоріше, щоб розпитати мене про все, тому я тут же взявся за обшук. Втім, багато часу не треба було — зовсім скоро я знайшов те, що шукав, у її сумочці. Мабуть, Ольга була переконана в моїй до неї абсолютній довірі, і тому не спромоглася заховати протизаплідні таблетки якнайдалі.
Кинувши коробку з таблетками на полицю, я дістав із кишені білий конверт, який дав мені Сергій. Витягнувши зі стопки фотографій, на яких Ольга позувала оголеною в обіймах Полякова, одну, особливо відверту, я ще раз уважно її вивчив. Тільки коли я відчув, як образа в мені, закипаючи, перетворилася на лють, я кинув конверт до пігулок і повільно рушив у ванну. Мені ніколи раніше не доводилося вбивати, але в той момент я був сповнений рішучості…