ДОМУШНИКИ І ПАРТИЗАН

Ярема з Віталієм кілька разів потрапляли за грати через наркотики. А ось після останньої відсидки вони з цим дурманом зав’язали і «перекваліфікувалися» на «домушників». Брали найцінніше (в зоні навчили) — гроші і ювелірні вироби. Їм фортунило: обчистили кілька квартир і завжди уникали переслідування.
Днями намітили чергову квартиру. Її господар — бізнесмен, його дружина — приватний адвокат, діти — за межами міста, навчаються в якихось престижних вузах. Тож, грошенята у цієї сімейки, без сумніву, водяться…
Того дня було слизько. Вже третій день дошкуляла ожеледиця. А на під’їзді до будинку слизота стала ще більшою. Автомобілі ковзалися, мов на катку.
Віталій нервував:
— Ярема!
— Ну?
— Дивися там… Не всунься в якусь тачку.
— Очко грає?
— До чого тут очко? — набурмосився Віталій. — Нам проблеми зараз ні до чого.
— Не бійся — все буде чики-чик!
— Ну-ну…
Припаркувалися з торця багатоповерхівки. Вийшовши з автомобіля, позиркавши праворуч-ліворуч. А відтак зайшли до під’їзду. Із замком довелося дещо пововтузитися. Але таки «впоралися», зламавши його.
Розмаїття дорогих речей одразу збило з пантелику, і кримінальний дует уперше після буцигарні зрадив своїм правилам. Кинулися пакувати сумки дорогим одягом і всілякою апаратурою. Знайшли і гроші. Та тільки налаштувалися «линяти» з квартири, як на порозі кімнати, мов привид, з’явився якийсь чолок.
— Здрастуйте вам, — привітався той розгублено й тут-таки поцікавивсь. — А де господарі?
— Нема їх, дядя, — пробурмотів Ярема.
Та неочікуваний візитер не поспішав.
— А де вони?
Тепер устряв Віталій:
— На роботі вони.
— А ви хто їм будете?
— Родичі, — не кліпнувши оком, збрехав Ярема.
Чоловік перевів погляд на важкенькі сумки. Сумніву не було: перед ним стояли злодії.
— Ну добре, — не подавши виду, сказав він, — зайду пізніше.
Вийшовши з квартири, чоловік по мобільному телефону подзвонив до міліції, а потім почав натискати кнопки дзвінків у всі двері.
А домушники вже запанікували.
— Линять треба, — кинув Ярема і схопив сумку. — Цей тип нас, мабуть, розкусив. Бери другу торбу!
— Та беру, — психонув Віталій, але не взяв. Натомість мовив. — Може, ці шмотки та залізячки не братимем?
— Чого це? — вирячився Ярема.
— Не подобається мені той мужик.
— І що?
— Ментам може звякнуть.
— Тим більше, линять треба. Хапай торбу!
Вийти з будинку крадії не змогли. Їм дорогу перегородили мешканці під’їзду.
Ярема з Віталієм кинулися сходами доверху. На четвертому поверсі вони зіткнулися з дідусем, котрий зі сміттям вийшов з квартири. Зловмисники притьмом запхали старого назад до його помешкання. Зачинили двері на ключ.
— Ви дома одні? — захекано спитав Ярема у сивочолого.
— Один, — напружено відказав господар оселі, здогадуючись, що саме за кадри ввірвалися до його житла. Однак поцікавився. — А ви хто будете?
Озвався Віталій:
— Бігуни ми, дєд. Стаєри.
— А від кого бігаєте?
— Та є від кого, дєд. Сучара тут один підставив нас.
Вклинився Ярема:
— Ми трохи перечекаємо у вас, а потім злиняємо. Окей, дідуля?
— Ну, перечекайте, коли вам так треба, — відказав дідусь і запропонував. — Може, вам чайку зробити?
— Зробіть, — здивовано витріщився Віталій.
А Ярема, ставлячи сумку до стіни, докинув:
— І поміцніше.
Через кілька хвилин усі сьорбали гарячий напій.
Дідусь припрошував:
— Смакуйте печиво.
Віталій, обводячи поглядом рамки зі старими фотографіями воєнних літ, що висіли на стінці, поцікавився:
— Воювали?
— Було діло, — усміхаючись, пожвавішав дідусь. — У партизанах був.
— Та! Партизанах! — іронічно кинув Ярема. — Чули про ваші подвиги! Прийдуть до села, позабирають у людей останнє і — в ліса! Герої!
Дідусь спохмурнів. По паузі мовив:
—Усякі були партизани. Наш же загін харчі добував по-іншому. Ми громили німецькі автоколони, обози, склади, ешелони...
— Менти підвалили, — несподівано повідомив Ярема, дивлячись збоку у вікно. — На двох тачках!
Обережно до вікна підійшов і Віталій. Тихо спитав у приятеля:
— Ну, що далі?
— Будемо ждать.

* * *

Тим часом правоохоронці обходили квартири. Однак кілька лишилося неперевіреними, у яких господарів або не було вдома, або вони просто не відчиняли. І щоб не наражати мешканців під’їзду на небезпеку, було вирішено зачекати крадіїв у засідці.

* * *

Дідусь уже майже другу годину розповідав про партизанські звитяги.
— Одного разу, — жваво вів він далі, — з центру прийшов наказ підірвати один дуже важливий міст, яким німчура переправляла своїм на фронт живу силу, техніку і боєприпаси. Міст сильно охоронявся. Не підступити. Але є наказ: знешкодити його за будь-яку ціну! Час спливав. Ось-ось має прослідувати важливий ешелон.
Ярема явно нервував:
— Ну, і бомбанули?
— Випадок допоміг!— енергійно зажестикулював колишній партизан. — Корова!
— Це як? — не втямив Ярема. — З кулемета по німця почала строчити?
— Та ні! — на те дід. — Десь худобина та взялася. І — до мосту! Німчуки, ясне діло, захвилювалися. «Хальт! Хальт!» кричать. Давай її займати. Коротше кажучи, відволікся ворог. Наш загін скористався цим, кинулися в атаку. Зав’язалася перестрілка. Гітлерівці ще дужче розгубилися. На кулі наражаються! Падають! Да-а-а, полягло і наших трохи.
— Ну а міст-то підірвали?! — у Яреми вірвався терпець.
— Аякже! — оповідач минувшини відсьорбнув з чашки хололний чай. — Вибух такої сили був, що його Гітлер аж у Рейхстазі чув!
Віталій хихикнув:
— Це ви, діду, вже загнули!
— Та то я образно. Але в нашому таборі чули.
Ярема од вікна не відходив. Кивнув Віталієві.
— Менти укотили. Ну що, спробуємо вислизнути з цієї конури?
Віталій засумнівався:
— А якщо вони когось зі своїх лишили у під’їзді?
— Треба перевірити, — замислено відказав Ярема. — Акуратненько. Чуєш, дєд. Ми ці торби до завтра залишимо, окей?
— Окей! — хитрувато посміхнувся господар оселі. — Нехай стоять. Вони їсти не просять.
Гроші та ювелірні брязкальця Ярема з Віталієм порозпихували по кишенях. Біля дверей змовницьки перезирнулися. Тихо їх прочинили. Прислухалися. В під’їзді наче було тихо. Лише з-за дверей, що навпроти, неголосно долинала якась музика.
Ярема кивнув Віталію:
— Дуй униз. Зиркни що і як. Свиснеш. А я перевірю там, — Ярема очами показав на верхні поверхи.
Віталій тихо пішов сходами. А за хвилини дві почувся його несамовитий голос:
— Ярьоха, шухер! Менти чавлять!
Ярема кинувся на останній поверх, але назустріч йому вже поспішали міліціянти. Він — до партизана. Проте той уже зачинився на всі замки, що були.
Ярема в розпачі заволав:
— Дєд, відчини!
А з-за дверей:
— Врагам не відчиняю!
— Шкура партизанська!
— Знаю, — спокійно відказав тертий партизан і полегшено зітхнув, мовляв, нарешті крадіїв «пов’язали» правоохоронці.