Бурштинові звягельські копальні…

Автовокзал.
Полудень.
Зазвичай, о цій порі на автовокзалі гамірно, людно. Але сьогодні на платформах майже порожньо. Й біля кас для продажу квитків народу не густо.
Очевидно, багатьох людей від поїздок стримала кепська погода, яка змінювалася то холодним дощем, то мокрим снігом.
Біля третьої платформи у сірій теплій курточці і чорній плетеній шапці зіщулено стояв невисокого зросту молодик. Круглощокий часто курив і раз по раз роззирався праворуч-ліворуч, неначе на когось очікуючи.
До нього підійшов чоловік середнього зросту, в легкій чорній курточці і такого ж кольору кепці.
Привітавшись, останній із винуватим виразом обличчя, попросив:
— Цигаркою пригостите?
Приземкуватий молодик оцінююче обвів поглядом прохача, пожвавився:
— Вас пригощу! — і занурив руку в кишеню курточки.
Чоловік у кепці здивовано поцікавився:
— А чому ви наголосили на слові «вас»?
Той кивнув кудись у простір:
— Та ходять тут усякі півдня (відкрив пачку з цигарками, простягнув незнайомцю). — Беріть.
— Дякую!.. Це я так курить кидаю, — посміхнувся чоловік у кепці. — Та тільки почую димок — і знову лоскоче поганське зілля!
— Я також не раз кидав, — мовив повнощокий, клацнувши запальничкою. — Та хіба покинеш?
Незнайомець, очевидячки, нікуди не поспішав. Розпитував далі:
— Ви сказали, що «ходять тут усякі півдня». Невже півдня чекаєте на автобус?
— Та не автобус, — спохмурнів приземистий, подивившись на важкеньку сумку, що стояла біля його ніг. — Хлопців жду. Ще позавчора домовилися в цей день зустрітися вранці на автовокзалі. Нема. Три дні вони під Новоградом уже. Мабуть, мобілки розрядилися. Подзвонити не можуть. Але чому ніхто з них не прийшов?.. Це так поїхали бурштин копати.
— Бурштин?! — округлив очі чоловік у кепці.
— Еге.
— Під Новоградом бурштин?!
— Ну, да.
— А звідки ви і ваші друзі?
— З-під Житомира.
— Хм, цікаво — не виходив з дива чоловік у кепці. Й продовжив. — Чув я про бурштинові копальні на Рівненщині та під Олевськом. Але щоб у нас, під Новоградом!.. З історії знаю, що наші краї славилися старезними сосновими борами, але їхня смола ще не встигла перетворитися на дорогоцінний бурштин. Хіба що, раніше… А хто вам сказав, що під Новоградом є бурштин?
Повнощокий стенув плечима:
— Та то хлопці десь пронюхали. Ну, й поїхали. Першу ніч, дзвонили, ночували в лісі. Палили багаття, — він знову роззирнувся довкола. — Харчі їм везу. Задуб, як собака, а їх нема.
— Може, ще прийдуть.
— Треба чекать.
— Хм…
— Що?
— Та ось не перестаю дивуватися: під Новоградом — бурштин!
— І що тут дивного?
— Та не хотілося, щоб через ці «камінці» і в нас тут почалися війни.
Повнощокий запитально подивився на чоловіка в кепці.
— Які «війни»?
— А ви хіба нічого не чули про заборони щодо нелегального видобутку бурштину? Бандитські зграї? Перестрілки? Зникнення людей на тих копальнях? Під Олевськом?.. Вибачте, мій автобус. Тобто, треба забрати передачку. Ну, бувайте, бурштиновий копачу! — на останок мовив чоловік у кепці і поспішив до транзитного автобуса. Отримавши пакунок від водія, він незабаром зник за рогом автовокзалу.
А присадкуватий молодик, закуривши чергову цигарку і втягнувши шию в плечі, зі здивованим обличчям лишився чекати на своїх «хлопців».