ПРИВИД МЕРЦЯ

Першими в умовлене місце прийшли Борис і Антон, а через хвилин двадцять притупав Денис. З літрою самогону.
Була звичайна попойка. Наливали, пили, закушували, жартували, говорили про політику, недобрим словом згадували владу.
Мову про чиновників завів Денис, що не сподобалося Антонові, мовляв, чого очорнювати всіх підряд, є й серед них порядні.
Слово за слово і чоловіки зчепилися. Та так, що Борису не під силу було їх розборонити. Кінчилося тим, що Денис від останнього удару безтямно гепнувся на землю.
Борис покрутив пальцем біля скроні.
— Ти що, Антоха, з глузду з’їхав?
— Та пішли ви! — спересердя відмахнувся Антон і пішов геть.
Борис нахилився над Денисом. Затормосив його. Але той, — мов колода. Помацав пульс.
— Не чути. Убив чи що?..

Антон довго протирав очі. Перше побачив гумові чоботи. А відтак, підвівши голову, хрипливо мовив:
— А, це ти?
— Я, я, — нервово відказав Борис. — Підводься. Діло є.
— Яке? — Антон зсунув ноги з ліжка. — Похмелиться б.
— Цієї радості тобі, мабуть, ще довго не бачити, — пробурмотів Борис, сідаючи на стілець. — Років з десять.
Антон примружився, наче йому в обличчя сунули лампу.
— Щось я не доганяю.
— А що тут доганять. Дениса ти замочив.
Антон отетеріло витріщився. Потім часто-часто закліпав очима. А відтак спантеличено підвівся й зачухав голову.
— Та я, наче, не дуже його й бив, — запинаючись, сказав.
— Наче й не дуже! — передражнив Борис. — Але факт є фактом. Стаття тобі світить.
— Я не хочу.
— А хто хоче?
— То що робить? Де він? Хтось бачив?
— Поки ніхто. Я його гіллям прикрив.
— Ну?
— Що — «ну»?
Антон нервово затер долонями скроні. Сів на ліжко.
— Та ми пили, сиділи...
— Зараз не час згадувати, що було! — перервав приятеля Борис. — Думать треба. На нари не хочеш?
— А хто хоче?! — рвучко підвівся Антон. — Але як туди не потрапити? Всі ж знають, що ми завжди втрьох, того...
— Знають, то знають, — Борис зліпив розумне обличчя. — Але можна щось придумати.
— Що? Що? — Антон схопив друга за плечі, мов потопаючий за соломинку. — Борю, — заскиглив, — допоможи. Що хочеш для тебе зроблю. У тебе ж шуряк у ментах ходить.
— Гроші є? — поцікавився Борис, хоча добре знав, що в того є, адже півтора тижня, як повернувся із заробітків.
— Скільки треба? — обнадійливо загорілися очі в Антона.
Борис задумливо почухав потилицю.
— Думаю, — по часі мовив, — поки що, тисячу даси. А там буде видно.
Антон заметушився по хаті. У шафі знайшов гроші. Відрахував потрібну суму й протягнув гроші своєму рятівникові. Однак знову забігав туди-сюди.
— А... А що з трупом робить-то? Треба його кудись...
— Це вже не твій клопіт, — сказав Борис, перераховуючи гроші. — Я його так заникаю, що жодна собака не знайде.
— Я допоможу.
— Сиди вже, — зикнув Борис. — Вишибало! Твоє діло тепер...
— Яке?
— Жить, як жив. Ходить у магазин, у бар і так далі. Коротше, роби так, як робив усе до цього. Вкумекав?
— Ще б.
— Отож-то. Ну, я пішов. Діла треба робить. І ще...
— Що?
— Будуть питать, чи Дениса бачив, то не метушися там. Кажи, що бачив. Мовляв, поговорили й розійшлися. Словом, дурником прикидайся. Все, бувай.

Наступного дня, під вечір, Борис знову навідався до Антона. Був він напідпитку.
— Ну, що там? Як справи? Не проговориться твій шуряк? — із запитаннями накинувся Антон на Бориса.
— Не метушися, Антошо, — заклопотано мовив Борис. — Бабки давай.
Антон знову кинувся до шафи.
— Скільки?
— Ще одну давай.
— Тисячу?
— Не сотню ж! Треба ще одному менту помазать. Головнішому. Щоб уже було надійно.
— А... Дениску, ти куди... дів?
— Камінь на шию — і на корм ракам.
— Ох-хо-хо, — зазітхав Антон. А відтак мовив. — Боюся я.
— Чого?
— Микола заходив.
— Устименко?
— Він.
— Чого хотів?
— Про Дениса цікавився. Все допитувався: де дівся, чого хата на замку? Та й дільничний сьогодні по селу лазив. Видно, щось знає.
— Не бійся, — відказав Борис, ховаючи гроші до кишені. — Я йому теж дещо відбашляв. Ну, піду я. Діла.
— Це...
— Що?
— Неспокійно мені. Людину ж убив.
— То що ти хочеш?
— Не знаю. Спать не можу. Може, того...
— Що?
— Здатися?
— Здурів чи що?! За грати хочеш?
— Не хочу.
— Тоді сиди тихенько і не рипайся. Клавці своїй хоч не проговорився?
— Ні. Але якщо вона дізнається про гроші... Не знаю, що буде.
— Можна щось придумати.
— Що?
— Ну, наприклад, хтось забрався до хати і вкрав їх.
— Клавка зразу заяву в міліцію нашкрябає.
— Ну й нехай шкрябає. Там щось придумаємо.

— Треба ще дві тисячі, — через кілька днів заявив Борис.
— У мене лишилося тільки півтори, — Антон у розпачі розвів руки. — Клавка в неділю на базар збирається. Побачить, що зникли гроші, — капець буде.
— Домовилися ж, — розізлився Борис, — що збрешеш! На нари не хочеш, то мусиш платити.
— І скільки я ще мушу платити?
— Скільки скажуть.
— Хто скаже?
— Менти, хто!
— Гаразд, — Антон дістав із шафи гроші. — Останні віддаю.
Борис швидко їх узяв з рук. Відтак мовив:
— Думаю, що більше не треба буде.

Одного вечора, проходячи повз хату Дениса-небіжчика, Антон ледь не вмер зі страху. Він бачив силует колишнього друга, котрого нещодавно вбив. Денис, чи то пак його привид, ходив під вікнами своєї домівки.
Антон одразу кинувся до Бориса.
— Бачив! — одебеліло мовив з порога.
— Кого? — не зрозумів Борис.
— Дениса.
Тепер отетерів Борис.
— Як бачив? Де бачив?
— Біля його хати.
— Може, то не він був?
— Біс його знає, хто. Чи він привид. Але щось схоже на нього було. А, може, я вже з глузду з’їхав, га?
— Ти, головне, заспокойся, — зі співчуттям відказав Борис. Іди додому і лягай спать. До ранку все минеться.
— Думаєш?
— Сон — добрий лікар.
— Ну, гаразд...

Але наступного дня Антон з повинною почухрав до міліції. Нерви здали чи совість замучила. Дав свідчення, як саме убивав сусіда. Розповів і про привида. А ще про міліціонерів-хабарників, котрим Борис давав його гроші.
Антона запроторили до камери. Але вже під вечір... відпустили. Дужче спантеличивши.
— Твій привид, — сказали йому правоохоронці, — живий живішого!
— Як??? — ошелешено вирячився Антон. — Як це живий?!
— А отак...
Тут йому оперативники і розповіли, як Антона приятелі, Борис та Денис, імітували вбивство, щоб видоїти з нього гроші, зароблені за кордоном. На що вони розраховували? На щасливий кінець. Мовляв, щось придумають, як «оживився небіжчик». Та щасливим кінцем це скінчилося. Зараз фантазерами-шахраями займаються слідчі.