Таємниця глиняного кар’єру

ДИВНА ЗНАХІДКА ГЛИНОКОПАЧА
Давно неголений чолов’яга був зодягнений у вицвілий бушлат, вичовгані джинси і гумові чоботи. Його голову увінчувала маленька плетена шапочка, яка ледь накривала тім’я, наче та тюбетейка.
Приїхав він до глиняного кар’єру на старому велосипеді. З лопатою і мішком. Очевидно, це був місцевий житель, який знав, що тут можна розжитися глиною.
Зазирнувши в ямище, чолов’яга невимовно зрадів, бо на дні було чимало розрихленої глини: хтось перед ним тут недавно побував. Тож, не доведеться довбати злежаний пласт. Навіть не треба було спускатися в котлован із лопатою. Тому липучу суміш нагрібав у целофановий пакет і тягався з ним нагору.
І ось яка радість! Мобільний телефон! Новенький! Мабуть, і дорогий! Лежав він неподалік того місця, де глинокопач порпався з глиною. Мабуть, мобільник загубив той, хто добував тут глину до нього.
Знахідку чолов’яга заховав у бокову кишеню бушлата…
У ПОШУКАХ ЗНИКЛОГО РОДИЧА
Вже минуло дві доби з того часу, як Віктор Сухолісний (імена в матеріалі змінено) пішов на роботу і додому не повернувся.
Щоправда, родичі захвилювалися вже наступного дня після зникнення 21-річного хлопця. Самі розпочали його пошук.
Стежки привели до бару, де востаннє бачили Віктора. Випивав він з якимись молодиками.
Вікторова дружина Оксана Сухолісна, чорнява молодичка, вхопилася, здавалося, за цю рятівну соломинку:
— Може, ви чули, що говорив Вітя? Може, він збирався кудись іти, їхати?
— Ну, що я могла чути, — стенула плечима середніх літ працівниця бару. — У нас тут гамірно. Музика. Народ.
А Оксана все допитувалася:
— А хто були ті хлопці, з якими Віктор… пив?
— Їх було троє. Двох я знаю наглядно. А третій — Юрко Зубовецький. Живе він…
— Я знаю де! — схвильовано перебила дамочку Оксана і налаштувалася з родичами покинути розважальний заклад.
Однак працівниця бару додала:
— А ще вони чогось сварилися. Юрко Зубовецький усе гиркав до Віктора і повторював: «Чого кіпішуєш? Чого кіпішуєш?..» Потім вони вийшли. Всі.
— І більше не поверталися? — спитала Оксана.
— Ні, — відказала дамочка й докинула: — Сіли в машину і поїхали.
— Дякуємо вам!
— Та немає за що.
ГОЛОВНИЙ ФІГУРАНТ ІСТОРІЇ
Юрко Зубовецький мешкав на сусідній вулиці із Сухолісними.
Він був удома. На стук у двері, позіхаючи, вийшов на ганок. Та коли побачив перед собою Оксану, її матір і Вікторового батька, напружився. Навіть попервах заїкнувся:
— Ви ч-чого п-прийшли?
— Віктора шукаємо, — заспішив повідомити Сухолісний-старший. — Ми знаємо, що ви пили в барі, сварилися і разом кудись поїхали. Після того Віктор зник.
— А я тут до чого?! — нервово кинув Зубовецький. — Їхали разом. Потім Вітька вийшов, кудись пішов.
— Куди?
— А я звідки знаю?
Батько схвильовано допитувався:
— А що за хлопці були з тобою?
Зубовецький зненацька роздратувався:
— Чого ви до мене прилипли?! Я за ним не ходжу! І хлопців я тих не знаю! Вони до нас підсіли, пляшку купили, випили і розійшлися.
— Чия була машина?
— Тих хлопців.
— Яка марка?
Юрко визвірився:
— Чого від мене хочете?! Ідіть із мого двору! Шукайте його, де хочете!
— Ясно, — стримуючи себе, щоб не накинутися на Зубовецького, вичавив Сухолісний-старший і кивнув своїм: — Ходімо. Нічого не доб’ємося.
НА ДОПИТІ
Вікторів батько в очах Юрія Зубовецького вловив іскорки лукавства, відчув, що той каже неправду, і, без сумніву, міг бути причетним до зникнення його сина. Тому, не гаючи більше часу, вирішили звернутися до поліції.
Зателефонувала до них Оксана. Розповіла про зникнення свого чоловіка, про бар, пиятику, сумнівну компанію, авто і підозру щодо свого дальнього сусіда — Юрія Зубовецького.
Оперативна група не забарилася.
І коли Юрій Зубовецький уже на ганку зустрів правоохоронців, то його аж тіпати почало. Проте, дещо зібравшись із думками, висловив свою версію того зловісного вечора:
— Ну, трохи посварилися. З ким не буває.
— Причина сварки? — спитав дебелий слідчий, капітан Слісаренко.
— Дрібниці. Тому недолив, тому перелив…
— Що було далі?
— Потім ми поїхали купити пляшку коньяку…
— А в барі що, коньяку не було?
— Ні.
— Поїхали… Купили коньяк?
— Ні. В дорозі машина зламалася. Вітько Сухолісний не став чекати, поки ми відремонтуємось. І він пішов. А куди — не сказав.
Досвідчений слідчий одразу відчув фальш у словах допитуваного. Тому, ніби між іншим, зауважив:
— До речі, неправдиві свідчення обтяжують вину, а правдиві — її полегшують. — Чиє було авто?
Зубовецького наче заціпило.
— Чиє було авто?! — вже підвищеним тоном повторив слідчий.
— Сергія Фроленка. Мого однокласника.
— Хто був із вами третій?
— Його знайомий.
— Сергія Фроленка?
— Так.
— Їхні адреси…
ЖОРСТОКЕ ВБИВСТВО
Сергія Фроленка і його дружка Івана Загорнюка затримали того ж дня і доставили до відділу поліції. Вони розповіли ту ж версію подій, що й Зубовецький. Та капітан Слісаренко відчував, що хлопаки заздалегідь придумали собі алібі. Тим більше, в їхніх свідченнях була деяка плутанина. На цьому й підловили Юрія Зубовецького.
І той здався:
— Віктор Сухолісний був винен нам чималу суму грошей. Довго не віддавав. Тому в барі і зчепилися. Та, щоб на людях не продовжувати з’ясовувати стосунки, — поїхали…
— Куди саме?
— За місто.
— Продовжуйте.
Раптом Юрій Зубовецький аж застогнав:
— Я його не вбивав! Не я!
— А хто?
— Фроленко. Та він не хотів… Думав тільки прилякати. Биткою…
— Що биткою?
— Нею ударив Вітька. Потім — ще раз. Ще… А потім Загорнюк каже: «Досить. Він уже…».
— Де тіло Сухолісного?
— У кар’єрі… Закопали…
…Коли тіло Віктора Сухолісного відкопали і витягли нагору, з-за кущів виліз насмерть переляканий у вицвілому бушлаті неголений чолов’яга. Він боязко наблизився до гурту людей і, подивившись на понівечене неживе тіло молодого чоловіка, що лежало на краю кар’єра, забелькотів:
— Я… Я тут глину брав… Я не знав, що там… Ось. — Він простягнув одному із поліцейських мобільний телефон. — На дні ями знайшов.
Телефон був розряджений…