Кримінальний «спектакль»

Іван Соболь (імена в матеріалі змінено) спочатку не повірить, що Микола Рудников і Денис Копач могли з ним так жорстоко вчинити... Просто не йняв віри і край! Адже вони — друзі зі шкільної парти. Їхні дружні стосунки не дали збою навіть після того, як ті двоє хлопаків, пограбувавши квартиру, загриміли на нари.
Але за те, що станеться потім, Іван Соболь має докоряти тільки собі. Якби він не піддався спокусі і не дав згоду на авантюру, яку йому запропонують його друзі, то й не мав би справи із правоохоронцями…

Микола Рудников і Денис Копач у школі не відзначалися хорошою поведінкою та й гарними оцінками також. Росли розбишаками. Хоча ці два хлопці й належали до порядних родин.
Іван Соболь натомість учився непогано і був зразковим учнем. Щоправда, після закінчення школи до якогось «вишу» не поступив. Коли помер його батько, то став допомагати матері вести комерційну справу.
Одного вихідного Микола Рудников і Денис Копач запросили Івана Соболя до кафе-бару попити пивка. Пінистий напій смакували на свіжому повітрі під навісом.
У дружній розмові Микола Рудников поскаржився на «собаче» життя. Мовляв, роботи немає, живе на мізерні зарплати своїх батьків. І взагалі — немає ніякої перспективи на майбутнє. Позітхавши, Рудников, ніби між іншим, пожартував:
— Квартиру якусь виставить, чи що. З баблом і золотишком…
Іван Соболь хихикнув. І також, ніби жартома, спитав:
— А що, є така?
— О! — підпрягся Денис Копач. — Бач, який! Бабки і золото й тобі небайдужі!
— А хто ж до них байдужий?
Микола Рудников пильно подивився на Івана і цілком серйозно сказав:
— Тоді пішли.
— Куди? — не второпав Іван Соболь.
— Виставляти квартиру.
— Ти що, серйозно?
— Туфту не гоню.
Іван Соболь сконфузився.
Микола Рудников перехопив його настрій, зіронізував:
— Що, жижки затрусилися?
— Та, ні, — почав віднікуватися хлопець. Він не хотів перед друзями виглядати слабаком. Проте й боязко було приставати на цю аферу. — Просто, якось так несподівано. Таке діло. Ризиковано.
— Не бійся, — запевнив Микола Рудников. — Все буде чин-чинарьом. На тій хаті живе лохачка. Вона й до поліції не звернеться.
— Чому це?
— Бо частина її бабла і золота — нечисті. Крадені.
— Звідки знаєш?
— Від одного жлоба почув.
До розмови долучився Денис Копач:
— А якщо і справді засвітимося?
— Я ж кажу, — категорично мовив Микола Рудников, — усе продумано і перевірено. То як?
Іван Соболь зам’явся. Мовчав.
Микола Рудников узяв його на кпини:
— Ясно. Слабак. Пішли, Денисе.
— Чого ви, хлопці, — зупинив їх Іван Соболь. — Я — як усі.
— Молоток! — Микола Рудников потис Соболеву руку. Відтак стишеним голосом додав: — Збір завтра, о другій дня.

На квартиру налетіли, мов шуліки. Господарка й оговтатися не встигла, як її зв’язали і затягли в кімнату.
— Де бабки? — спитав її Микола Рудников.
Молода жінка, плачучи, кивнула на другу кімнату.
— Там. У комоді.
Микола Рудников наказав Іванові Соболю лишатися біля бранки, а Дениса Копача покликав із собою «шукати» «бабки».
А через декілька хвилин до кімнати, де лишилися Іван Соболь і господарка квартири, ввійшло двоє дужих молодиків. Як з’ясувалося, це були знайомі бранки.
— А що тут, Лізо, відбува­ється? — спитав один із них, лисуватий кремезняк, у молодої жінки.
— Та ось, грабіжники. Рятуйте, хлопці!
Івана Соболя ударом у обличчя звалили з ніг. Паском перетягли руки.
Молода жінка кивнула на другу кімнату:
— Там — ще двоє. У дверях ключ. Закрийте їх і викликайте поліцію.
Двері закрили.
— А поліцію викликати не будемо, — примружившись, сказав лисуватий кремезняк. — Ми зробимо інакше…

До Іванової матері подзвонили десь о третій годині дня.
— Марія Олексіївна Соболь? — спитав її чоловічий голос.
— Так. А з ким я говорю?
— Це не так важливо, — відказали їй. — Але ваш син Іван попався на пограбуванні квартири. Даємо йому мобілку.
— Мамо, це справді я, — винувато мовив син. — Вони правду кажуть. Прости.
Лисуватий забрав телефон.
— Коротше так, шановна пані. Син ваш конкретно влип. За це — стаття. Ви ж не хочете, щоб ваше чадо сиділо в тюрмі?.. Ось і добре. Якщо хочете це питання вирішити мирно, — несіть двадцять тисяч гривень. І забирайте його. Згодні? Тоді пишіть адресу.

Марію Олексіївну в дверях зустрів той же лисуватий молодик.
— Принесли?
Жінка простягла пакет.
Хлопці перерахували гроші. Вдоволено кивнули на Івана:
— Тепер можете забирати свого синочка. Моральні збитки компенсовано!
І саме в цю мить до кімнати ввірвалися оперативники місцевої поліції. Грабіжників розділили із потерпілими. Попереднє з’ясування обставин даної справи нічого позитивного правоохоронцям не дало. Одна і друга сторони фігурантів інциденту плуталася у свідченнях. Довелося їх усіх доправляти до відділу поліції.

Після того, як до Іванової матері зателефонували незнайомці й повідомили про її сина, вона і справді взяла з собою двадцять тисяч гривень. Але, йдучи за адресою, де тримали її сина, вона несподівано засумнівалася у правдивості повідомлення невідомого чоловіка і наважилася таки з мобільного зателефонувати до поліції.

Та ось у ході тривалого слідства (незважаючи на плутанину у свідченнях свідків і грабіжників) правоохоронцям таки вдалося розплутати клубок цього загадкового пограбування квартири.
Як з’ясувалося, Микола Рудников, Денис Копач, потерпіла господарка квартири і її двоє знайомих — це одна бандитська зграя. Саме всі вони і розіграли цю виставу — «пограбування квартири», між кожним розподіливши ролі. Івана Соболя вони втягли у цей злочин, щоб виманити у його матері-підприємця кругленьку суму.
Додамо ще й таку деталь. Про подібного різновиду пограбування квартири господарка квартири Ліза десь вичитала у «кримінальній хроніці», в якійсь газеті. Молодиця й підбила своїх приятелів вдатися до подібної афери, сподіваючись, що вона в них пройде вдало, і вони не потраплять на гачок правоохоронців, як ті герої із «кримінальної хроніки». До речі, Ліза й була ватажком цього бандитського угрупування.
Та ось афера провалилася. Всю компанію судитимуть. Івана Соболя також. Хоч він і став, свого роду, жертвою злочину.