«НЕ РОБИ СОБІ ЛИХА»

Трапилося це в Житомирі зовсім недавно. Один підприємець, назвемо його Володимиром Івановичем, підїхав раненько до банку, з яким співробітничає, на власній автомашині «Вольво». Поспішав на роботу, а в цій установі треба було щось уточнити чи взяти папери. Звично хлопнувши дверцятами, звернув увагу, що навколо — тьма-тьмуща народу, і рушив до касової зали.
Здається ж, і недовго там знаходився, а коли повернувся, то зразу виявив, що зник його чорний кейс із заднього сидіння. Це була розплата за елементарну безпечність, бо завжди в таких випадках техніку замикав, а це...
Того дня Володимир Іванович на свою роботу потрапив аж під обід. Спочатку звернувся в міліцію, бо крадіжка була відчутною: разом із кейсом пропало кілька десятків тисяч гривень, а ще — особисті документи, в тому числі й паспорт. Як і належить, написав заяву в райвідділ. Зняли у нього відбитки пальців, потім шукали чужі в салоні. Обіцяти — нічого не обіцяли: подібні пригоди з вини водіїв трапляються чи не щодня.
А пізно ввечері підприємцю подзвонили додому. Самовпевнений голос не без єхидства запитав:
— Хочеш, друже, свої документи назад одержати?
— Та я б і від грошей, що забрали, не відмовився...
— Про гроші забудь! — перебили його. — Найбільша зараз твоя болячка і цінність — документи. Отож, слухай...
Запропонували: наступного ранку переказати на рахунок, який продиктували, пристойну суму, а ввечері в умовленому місці до нього підійде людина і віддасть документи. На завершення розмови застерегли:
— Знаємо, що написав заяву в органи. Нехай. Але про цей дзвінок — нікому ні слова. Особливо ж — міліції. Зрозумів? Потім дуже пошкодуєш.
— Ого, то ви грабуєте серед білого дня та ще й залякуєте... Може, не треба!? — застогнав від безсилля підприємець.
— Треба! Сприймай це, як хочеш, але нам відомо, в якому котеджику під червоною черепицею ти живеш. Мабуть, у мільйончик обійшовся, так? І дружина в тебе молода, і троє діток гарненьких. Так що не роби сам собі, чоловіче, лиха...
Спав погано. Рано встав, почухав потилицю і поїхав «здирникам» перераховувати кошти. На роботі про викрадення кейса всі знали і співчували. Але він уже боявся хоч словом комусь обмовитися про вечірній дзвінок. Діждався вечора і поїхав у визначене місце за документами. Дві години чекав, але так нікого й не дочекався.
Знову Володимиру Івановичу зателефонували через три дні. Той же голос без усяких передмов похвалив:
— Молодець! Ніяких кривих рухів. Стежимо за тобою, вибач... Але це — лірика. Перейдемо до діла. Ми повернемо тобі документи. Для цього зроби ще один внесок, Рахунок маєш. Застереження — ті ж самі...
З великими зусиллями мені все-таки вдалося трохи поспілкуватися з потерпілим підприємцем. Він дуже був наляканий тим, що трапилося, спочатку навіть не бажав знову «влізати в цю тему». Довелося, на прохання співбесідника, обминути низку подробиць із даної розповіді. Єдине, що Володимир Іванович беззастережно дозволив зробити, то це майже дослівно скористатися його своєрідним зверненням до колег-підприємців.
— Люди добрі! — мовив невесело він. — Відповідально ставтесь до своєї роботи і до всього, що пов’язане з нею. Не розслабляйтесь і не будьте безпечними ні у великому, ні в малому. Повірте, бути заручником у власного кейса, який потрапив до рук злодюг з твоєї ж вини, — дуже неприємна річ. Адже за тобою стоять сім’я, трудовий колектив, які також можуть потерпіти... Не дайте злодіям скористатися вашими найменшими промашками чи безпечністю.
Чим завершилася ця історія? Зрозумівши, що йому так просто з гачка, на який потрапив, не зійти, Володимир Іванович, подумавши добре, все-таки знову звернувся до правоохоронців. А ті, маючи неабиякий досвід боротьби з подібними кримінальними злочинами, незабаром спіймали двох «любителів» легкої наживи. Обоє незабаром відповідатимуть перед законом.