ОСТАННІЙ АРГУМЕНТ
- Кримінал
- 428
- коментар(і)
- 01-01-2009 18:08
Олександра Шпака побили коло самої хати.
Сусіди дивувалися:
— Чули новину?..
— Кому ж дорогу перейшов?..
— Такий, що й мухи не скривдить...
— Тихий...
Олександр жив з матір’ю. Уже давно мав би онуками свою матір порадувати, а він усе одинаком ходить. Відлюдкуватий якийсь. А й правда, хто піде за малого, худого, хоча шевелюра — куди там тому Пушкіну!
Нападників вирахували досить швидко. Хто ж, як не свої, вуличні шибайголови? Десь лишку хильнули і давай пригод шукати.
Дільничний, лейтенант Пересидько, радив Олександрові зняти побої й зайти при нагоді до відділка написати заяву. Цього робити Шпак не став. Побоявся. Хлопців посадять. А що потім? Коли повернуться?.. Нехай. Бог уже з ними.
Та сестра Катерина напосідала:
— Таким прощати не можна! Таких треба садити! А то розплодилося цих дебілів! Простиш — більше звірітимуть. Чого трешся-мнешся?! Йди, не вагайся!
— Помсти боюся, — говорив брат.
— Якби так усі мстилися, — сердилась сестра, — то двоногі давно б вимерли. Як оті мамонти! Йди, Олександре, йди!
І пішов брат. Зняв побої. А, повертаючись з медичного пункту, заглянув до відділка. Довгенько шаркав ногами коло дверей дільничного, доки насмілився постукати.
Пересидько сидів за столом і писав.
Побачивши Шпака, коротко кинув:
— Сідайте. Почекайте.
І знову поринув у папери. Про відвідувача, мабуть, забув. Олександр почав надрімувати. Напевно, заснув би, коли б до кабінету не ввійшов кремезний лисуватий капітан. Це був слідчий Трофимов. Він сів на край столу, боком до лейтенанта. Видобув з пачки цигарку і кивнув на відвідувача:
— З чим він?
— Потерпілий.
— З твоєї дільниці?
— Умгу.
— З якої вулиці?
Здогадавшись, що затіває Трофимов, Пересидько всміхнувся. Але нічого не відповів.
Капітан, переплівши ноги, викишенив запальничку. Припалив цигарку. Втягуючи глибоко дим, з півхвилини вивчав настрій Олександра Шпака. Потім нахилився до лейтенанта і тихо заговорив.
Із жестів Олександр зрозумів, що повнощокий щось намислив і волів, щоб на його затію пристав Пересидько. Але останній вагався. Лисуватого це дратувало. Зім’явши пригаслу цигарку, Трофимов із шепоту переходив на крик.
До Шпака долітали уривки фраз: «Та, подумаєш, цяця велика!.. Ну й що?.. Та біс із ним... Нам би діло нарисувать!..»
Нарешті лейтенант зламався:
— Роби, як знаєш.
Трофимов розвернувся до Шпака, поманив пальцем:
— Іди-но сюди! — покликав, ніби давнього знайомого.
Голова Олександра поволі почала втягуватись у вузькі плечі. Морозило.
— Підійди до столу! — повторив капітан.
Шпакові ноги підкошувались...
— Треба підписати цей папірець! ...
У голові загупало.
— А... що... це? — з силою вимовив.
— Яке тобі діло?! Підписуй! Не бійся! У ділі будеш як свідок.
Підзаповзявся Пересидько:
— Нічого тут страшного немає. Хлопаки з вашої вулиці машину угнали. Ми знаємо, хто. А от... Словом, потрібні свідки.
— Ну, чого німуєш, мов риба! — шкигала нетерплячка лисуватого. — Будеш підписувати?
— Я не... можу... Це нечесно... Це... Це... Відпустіть.
Капітан реготнув:
— Ти ба, який швидкий! Підпишеш — підеш!
— Але...
— «Але-але» — схопився на ноги слідчий. — Зараз у підвал затягну, тоді заалекаєш!
Трофимов повернув м’ясисте обличчя до лейтенанта. Знову зашепотів.
Роззираючись навсібіч, Шпак шукав очима двері. А ось і вони, напівпрочинені, а за ними — воля! Боком, боком, попід стіною — і опинився у коридорі. Такої хоробрості від себе не чекав. Кому розкажи — не повірить!.. А ось і вихід. А його й не думають наздоганяти! Невже з ним так пожартували? Напевне, так. Напевне. І тільки ступив на першу вуличну сходинку, як щось різко і боляче підтяло ногу. Потім біль у ребрах. Знову ребра...
— Вставай! — наказав лисуватий, з осторогою роззираючись.
Олександр підвівся.
— Зайди у двері! —- дивлячись з-під лоба, тихо зашипів капітан. — Кулею марш! Я ж тебе в підвал! Я ж тебе... Зайдеш чи ні?
— Не піду, — покрутив головою Шпак і кинувся до дороги.
Його не переслідували. Але коло хвіртки перепинив Льонька Грипньов.
— Ти шо, Пушкін, вздумав нас засадить? Дивися, мужик, бакенбарди вискубем!
І тільки хотів узяти Шпака за груди, як різкий і сильний удар у підборіддя звалив Льоньку під штахетник.
— Ага! Будеш?! — майже по хлопчачому радів Олександр Шпак, діловито поглядаючи то на посинілий кулак, то на Льоньку Грипньова, який уже щодуху біг до рогу вулиці...
Сусіди дивувалися:
— Чули новину?..
— Кому ж дорогу перейшов?..
— Такий, що й мухи не скривдить...
— Тихий...
Олександр жив з матір’ю. Уже давно мав би онуками свою матір порадувати, а він усе одинаком ходить. Відлюдкуватий якийсь. А й правда, хто піде за малого, худого, хоча шевелюра — куди там тому Пушкіну!
Нападників вирахували досить швидко. Хто ж, як не свої, вуличні шибайголови? Десь лишку хильнули і давай пригод шукати.
Дільничний, лейтенант Пересидько, радив Олександрові зняти побої й зайти при нагоді до відділка написати заяву. Цього робити Шпак не став. Побоявся. Хлопців посадять. А що потім? Коли повернуться?.. Нехай. Бог уже з ними.
Та сестра Катерина напосідала:
— Таким прощати не можна! Таких треба садити! А то розплодилося цих дебілів! Простиш — більше звірітимуть. Чого трешся-мнешся?! Йди, не вагайся!
— Помсти боюся, — говорив брат.
— Якби так усі мстилися, — сердилась сестра, — то двоногі давно б вимерли. Як оті мамонти! Йди, Олександре, йди!
І пішов брат. Зняв побої. А, повертаючись з медичного пункту, заглянув до відділка. Довгенько шаркав ногами коло дверей дільничного, доки насмілився постукати.
Пересидько сидів за столом і писав.
Побачивши Шпака, коротко кинув:
— Сідайте. Почекайте.
І знову поринув у папери. Про відвідувача, мабуть, забув. Олександр почав надрімувати. Напевно, заснув би, коли б до кабінету не ввійшов кремезний лисуватий капітан. Це був слідчий Трофимов. Він сів на край столу, боком до лейтенанта. Видобув з пачки цигарку і кивнув на відвідувача:
— З чим він?
— Потерпілий.
— З твоєї дільниці?
— Умгу.
— З якої вулиці?
Здогадавшись, що затіває Трофимов, Пересидько всміхнувся. Але нічого не відповів.
Капітан, переплівши ноги, викишенив запальничку. Припалив цигарку. Втягуючи глибоко дим, з півхвилини вивчав настрій Олександра Шпака. Потім нахилився до лейтенанта і тихо заговорив.
Із жестів Олександр зрозумів, що повнощокий щось намислив і волів, щоб на його затію пристав Пересидько. Але останній вагався. Лисуватого це дратувало. Зім’явши пригаслу цигарку, Трофимов із шепоту переходив на крик.
До Шпака долітали уривки фраз: «Та, подумаєш, цяця велика!.. Ну й що?.. Та біс із ним... Нам би діло нарисувать!..»
Нарешті лейтенант зламався:
— Роби, як знаєш.
Трофимов розвернувся до Шпака, поманив пальцем:
— Іди-но сюди! — покликав, ніби давнього знайомого.
Голова Олександра поволі почала втягуватись у вузькі плечі. Морозило.
— Підійди до столу! — повторив капітан.
Шпакові ноги підкошувались...
— Треба підписати цей папірець! ...
У голові загупало.
— А... що... це? — з силою вимовив.
— Яке тобі діло?! Підписуй! Не бійся! У ділі будеш як свідок.
Підзаповзявся Пересидько:
— Нічого тут страшного немає. Хлопаки з вашої вулиці машину угнали. Ми знаємо, хто. А от... Словом, потрібні свідки.
— Ну, чого німуєш, мов риба! — шкигала нетерплячка лисуватого. — Будеш підписувати?
— Я не... можу... Це нечесно... Це... Це... Відпустіть.
Капітан реготнув:
— Ти ба, який швидкий! Підпишеш — підеш!
— Але...
— «Але-але» — схопився на ноги слідчий. — Зараз у підвал затягну, тоді заалекаєш!
Трофимов повернув м’ясисте обличчя до лейтенанта. Знову зашепотів.
Роззираючись навсібіч, Шпак шукав очима двері. А ось і вони, напівпрочинені, а за ними — воля! Боком, боком, попід стіною — і опинився у коридорі. Такої хоробрості від себе не чекав. Кому розкажи — не повірить!.. А ось і вихід. А його й не думають наздоганяти! Невже з ним так пожартували? Напевне, так. Напевне. І тільки ступив на першу вуличну сходинку, як щось різко і боляче підтяло ногу. Потім біль у ребрах. Знову ребра...
— Вставай! — наказав лисуватий, з осторогою роззираючись.
Олександр підвівся.
— Зайди у двері! —- дивлячись з-під лоба, тихо зашипів капітан. — Кулею марш! Я ж тебе в підвал! Я ж тебе... Зайдеш чи ні?
— Не піду, — покрутив головою Шпак і кинувся до дороги.
Його не переслідували. Але коло хвіртки перепинив Льонька Грипньов.
— Ти шо, Пушкін, вздумав нас засадить? Дивися, мужик, бакенбарди вискубем!
І тільки хотів узяти Шпака за груди, як різкий і сильний удар у підборіддя звалив Льоньку під штахетник.
— Ага! Будеш?! — майже по хлопчачому радів Олександр Шпак, діловито поглядаючи то на посинілий кулак, то на Льоньку Грипньова, який уже щодуху біг до рогу вулиці...
Микола МАРУСЯК
Коментарі відсутні