«Хто проведе реабілітацію після чиновника, який не бачить перед собою людину?..»

Демонстрація відкритості і прозорості міської влади — прямі телетрансляції засідань сесії і виконкому, виїзні прийоми громадян у кожному мікрорайоні — такий крок, який без сумніву, заслуговує на повагу. На цьому тлі виникає питання: описана нижче у листі до редакції «Звягеля» ситуація, що сталася у стінах Будинку рад, це — прикрий виняток чи, можливо, перед телекамерами і без них працівники виконкому працюють по-різному?
«Чому ж нам так не вистачає чуйності й людяності, коли ми стаємо на щабель вище за інших? Мабуть, у цьому криється та велика біда нашої України, багатостраждальної, змученої землі, политої кров’ю попередніх та сучасних поколінь українців... Потрапив у владу — інша людина! І неважливо, на яку посаду. Аби — на щабель вище за інших. Приклад — найвища влада. Хіба таких ми обирали? Але маємо те, що маємо...
…Поки живемо, ми маємо багато проблем, які треба вирішувати та звертатися до влади. На жаль, ветеранів люблять тільки у свята. Запрошують, усаджують у президію, дарують квіти, балують посмішками та увагою. Така вже доля ветерана.
А ось у буденні дні… Нещодавно один із ветеранів-афганців Сербін О.П. вирішив завітати до «білого дому», щоб занести документи дружини-учасниці АТО для виділення земельної ділянки під забудову, що гарантована державою. Прийшовши у відділ по роботі з населенням, ветеран скористався правом позачергового прийому, як ветеран й інвалід війни II групи. Але був вражений реакцією начальниці відділу, яка у грубій формі порадила йому вийти з кабінету. Такого прийому Сербін не очікував і образився, мовляв, чого це? Тоді начальниця відділу почала штовхати чоловіка у груди наманікюреним нігтем. Він зауважив, щоб його не чіпали, тоді чиновниця вискочила за двері і наказала двом робітникам муніципальної охорони: «Виведіть його!».
Коли охоронці почали хватати ветерана за руки, той обурився і, щоб відстояти свою честь і гідність, згадав молоді роки, проведені в боях в Афганістані, і дав охоронцям добрих стусанів. На їхнє щастя, по коридору йшов Д.А.Ружицький, який попросив припинити безлад, і запитав, у якій справі той прибув. Відбувся нормальний діалог чиновника з відвідувачем, Д.Ружицький взяв документи і сказав, що зареєструє їх сам. Удвох вони вийшли в хол установи, де ветерана наздогнали начальник муніципальної охорони і старший лейтенант поліції, які у грубій формі стали розповідати, що його чекає. Ветеран приготувався до бійки, але знову втрутився Дмитро Аркадійович. Врешті-решт вони вийшли на ганок міськради, де і розпрощалися у доброму настрої.
Але на цьому його пригоди не скінчилися. Днів через десять О.П.Сербін знову завітав до міської ради. Але вже до секретаря міської ради пані Пономаренко. На запитання, чи виділена земельна ділянка, вона викликала архітектора. Той почав обурюватися, що землі немає, необгрунтовано відмовляв, підвищував голос. Ветерану врешті-решт було запропоновано покинути кабінет. І знову викликали поліцію... Ну не щастить йому на чиновників! Якісь вони нервові, заклопотані... Може, робота важка? На «Церсаніті», у гарячому цеху, мабуть, набагато легша...
Ветерани теж за характером бувають непрості, неврівноважені, із купою хвороб, з оголеними нервами. Не дарма сьогодні ветерани АТО проходять психологічну реабілітацію. Але хто проведе реабілітацію після чиновника, який не бачить перед собою людину?».