«Земля тобі пухом, Толяне…»

Сідаючи з приятелями або, скажімо, зі знайомими чи просто з випадковими людьми випити спиртного, мало хто замислюється над наслідками таких посиденьок. Що тут верх бере? Здоровий глузд чи ота вогнедишна водиця? Мабуть, останнє…
Однак не варто наводити тінь на всіх смертних, бо є ж таки і розсудливі люди, котрі знають міру в подібних «питаннях», і не з кожним сядуть їх «обговорювати».
А ця історія піде про трьох приятелів, молодих чоловіків, котрим було не більше тридцяти років. Яким, як мовиться, ще б жити та жити!
Ось вони і жили. Чи то пак, існували. Бо в селі, де немає роботи…
Ні, це якесь наслідування чужих думок. Робота завжди є! Тільки ту роботу робити треба. Та наші герої були «не по цьому». Так вони самі про себе говорили. Тому їх утрьох часто бачили то в барі, то в лісі, то на ставку, то в якихось кущах…

Того дня на трьох був літр. На похмілля — забагато. Але ж не виллєш…
І, як звично: по першій, по другій, по третій… Закушували тим, що на сусідських городах росте. Поряд. Навіть молода морква в хід ішла. Обтерли травою і — хрум-хрум. Як оті зайці.
І, як звично, почали недобрим словом згадувати владу, чергове підняття тарифів на все і вся.
— Допіднімаються! — спересердя мовив Толік (імена в матеріалі змінено), гонець за допінгом.
— А що ти їм зробиш? — хихикнувши, поцікавився в нього дебелий, рудоволосий Степан.
Толік трохи помовчав, «поколупався» в голові, а відтак двинув чергове звинувачення на адресу влади:
— Крадуть і крадуть… І все їм мало!
Втрутився худий, як тріска Віктор (кардинально змінивши компанійську бесіду і взагалі подальше своє життя):
— А ти мало крадеш?
Толік мало не вдавився морквиною. Погрозливо так спитав у приятеля:
— Ти чьо ща бовкнув?
Віктор спокійно відказав:
— Те і бовкнув, що ти почув.
Толік перевів погляд на Степана, ніби шукаючи в нього підтримки:
— Степане, Вітьку більше не наливать.
— Чого ж… — дожувавши огірка-жупляка, відказав Степан. — Вітьок у нас — молоток.
Толік збунтувався:
— Так разом же тиримо! Он і цієї ночі каналізаційний люк утрьох сперли. Біля бару. За це і самогоняри взяли!
Степан спокійно відказав:
— Воно то так. Але ти, падло, і в нас-то тириш.
Толік напружився. Занурився в думки.
Степан ущипнув:
— Мовчання — знак згоди.
— Ах ви козли! — мов ошпарений, скочив на ноги Толік. — Я, блін, самогоняру їм таскаю, а вони мене брудом поливають?
— Слизький ти тип, Толяне, — з тим же спокоєм вів далі Степан. — Мало того, що ти в мене акумулятор із мопеда спер, то ще до моєї Маринки загравав.
— Я-а-аааааа??! — здивовано протяг Толік і закашлявся, похлинувшись власною слиною.
Свої п’ять копійок встромив і Вітьок:
— А в мене кувалда пропала. Двопудова. Ти, Толян, усе зиркав на неї. Пам’ятаєш? Перед Трійцею? Після свята, мов корова язиком злизала. Твоя робота? Мабуть, Гришці Кривому запер? На літр хоч хватило?
Спиртне розбирало всіх трьох. І кожного розпирала злоба. Найбільше «гріхів» сипалося в бік Толіка. Зрештою, гальма в нього відмовили:
— Собачий потрох ви! Знать більше вас не хочу! Виродки! Козляри!
Приятелі цього вже стерпіти не змогли. Вони, наче по команді, накинулися на Толіка. Били його кулаками. Потім копали ногами.
Припинили екзекуцію тоді, коли Толік перестав стогнати.
Після того Степан і Віктор подибуляли додому спати.

Виспавшись, Степан і Віктор удвох прийшли на місце останньої «попойки». Толік голічерева, з розкинутими в боки руками, лежав біля сосни. Там, де його вчора і залишили. Над його обличчям кружляли зелені мухи.
— Ми його забили до смерті, — видушив із себе Віктор.
— Бачу! — зикнув Степан. — Біжи за саперною лопаткою. В тебе була.
— Навіщо? — не одразу дійшло до Віктора.
— Зарити його треба. Чи в тюрягу хочеш?
Віктор заперечливо-нервово захитав головою. Проте поцікавився:
— А навіщо саперну лопатку, а не…
— Ииииииии-и! — зціпивши зуби, застогнав Степан. — Потім закричав: — Її менше видно, ідіот! За пояс засунеш, догнав?!
— Еге… Еге…

Зарили Толіка неподалік. У цій же лісосмузі.
— Тепер не знайдуть. А я, Стьопо, спочатку трохи того… Коротше, жаль Толяна.
— Слухай сюди, «того»… — Степан урвав поплічника. — Пожалів вовк кобилу — залишив хвіст та гриву. Зараз — додому! І — в люлю. Коли почнеться — Толяна бачили. Біля бару. З якимись чужаками. «Жигулями» ті прикотили. З ними Толян і укотив. Куди — фіг його знає. Вкумекав? Ага. Ще нюанс. «Жигулі» було біле.
— А чому саме біле?
— Бо їх усюди до чорта!
— А чого репетуєш?
— Нерви! І це… Поводь себе, як завше. Ясно?
— Та ясно.
— Все, будь здоров і не кашляй. — Степан повернувся до свіжої могили. — Земля тобі пухом, Толяне. Вибач, так вийшло. Але сам винен.
Від цього зізнання Віктор позадкував до кущів. У його голові промайнуло: зараз цей бугай, мовляв, і мене пришиє. Йому раз плюнути.
І, хекаючи, рвонув до села.

До соснової лісосмуги, що знаходилася біля ставка, приїхала чималенька компанія відпочиваючих. На кількох автівках. Варто зауважити, ця мальовнича місцина давно приваблює жителів райцентру.
Дівчинка років чотирьох гралася поблизу гучної компанії. На узліссі. З відерцем, з лопаткою. Потім дитина збуджено загукала:
— Мамо! Мамо! Йди сюди! Тут чиїсь пальчики… В землі.
Світловолоса, в синій блузці і сірих шортах, молода жінка миттю підбігла до дитини, глянула на «пальчики», що стирчали із землі, перемішаної із сухою глицею, схопила її на руки і — хутчій до компанії…

Працівники поліції цей злочин розкрили через декілька годин. Коли правоохоронці завітали до Віктора, той одразу впав на коліна і, ридаючи, все розповів про те, що вони скоїли зі Степаном. І вже ввечері цього дня їх допитували у кабінеті.
Молодій мамі із шокового стану допоміг вийти психолог. Її ж дочці він не знадобився. Мама сказала наївній дитині, що то в землі були «іграшкові пальці». Дитя повірило.