Вишивка — давнє народне мистецтво

ДО 140-РІЧЧЯ ІЗ ДНЯ ВИХОДУ ЗБІРКИ «УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДНИЙ ОРНАМЕНТ»
Останнім часом вишиті речі почали користуватися особливою популярністю. Не перестають вражати своєю різноманітністю сучасні вишиті сорочки, весільні сукні, рушники тощо. При покупці чи виготовленні самостійно таких речей ми рідко замислюємося про символіку візерунків, сприймаємо вишивку, головним чином, як прикрасу, декор.
Із плином часу узори вишивок настільки змінюються, що втрачають свою самобутність та красу. Ці зміни помітила ще багато років тому Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка), яка тривалий час збирала і досліджувала українські вишивки: «Давнє народне мистецтво вже почало занепадати. Замість традиційних геометричних візерунків, стилізованих квіток і гілочок все частіше можна побачити «страшенну ляпанину», що «ріже очі». Треба з тим псуванням нашого народного скарбу боротися, треба нам черпати з чистого джерела народної творчості української». Відчувши потребу у їх друкуванні, Ольга Петрівна готує збірку «Український народний орнамент», якій судилося побачити світ у 1876 році.
А все почалося після приїзду Олени Пчілки на Звягельщину. Тут вона вивчає народний побут, записує пісні, збирає зразки вишивок. У своїй автобіографії вона пише: «Ще в гурті брата Михайла я захопилась етнографією. Цей нахил до записів етнографічних я привезла із собою у Звягель. Та який багатий грунт я знайшла на Волині!
Вся ця країна, а надто Звягельщина, мене чарувала. Мова волиняків мені здавалась розкішною, чарівною. Правда, були особливості, відмінні від моєї рідної Полтавщини, але це мені особливо подобалось. Вишивки — непочатий край!».
Наймолодша донька Ольги Петрівни — Ізидора — згадує, що мама дуже захопилася збиранням етнографічного матеріалу (вишивки, тканини), то батько їхній казав, що вона «як тая пчілка працює». Але, що дуже важливо, «мамині узори» мали великий виховний вплив на старших дітей — Михайла і Лесю: діти з самого початку свого свідомого життя бачили, як їхня мама серйозно і наполегливо працює над узорами — збирає, класифікує, перемальовує, спілкується зі знавцями в цій галузі.
Любов до української вишивки передалася і Лесі Українці. Шестирічною дівчинкою вона навчилася шити і вишивати. У вісім років спромоглася вишити сорочку для свого батька.
Друкування альбому розпочалося ще в 1874 році. А вийти у світ судилося лише через два роки. Саме тоді, коли почав діяти Емський указ, що забороняв видання в царській Росії українською мовою оригінальних творів та перекладів, постановку театральних вистав і, навіть, друкування текстів для нот. Ось чому збірка Ольги Косач «Український народний орнамент» вийшла у Києві двома мовами: російською та французькою. Вона складалася з «Передмови» автора, 31 таблиці узорів та детальних коментарів до них. Це видання здобуло високу оцінку не тільки серед українських учених, а й — серед західноєвропейських. У Парижі один французький професор так захопився цією працею, що прочитав про неї цілий цикл лекцій.
Слідом за першим друком з’являються «Українські узори» (1879 р.), але без передмови та зі зменшеною кількістю візерунків (15 таблиць). 1900 року «Українські узори» побачили світ із невеликою різницею в деяких візерунках. Це видання показали на Всесвітній виставці в Парижі (квітень-листопад 1900 р.) у кустарному відділі Росії. Надрукована 1902 року збірка «Українські узори», у тому ж форматі, призначалася для Першої всеросійської кустарної виставки в Петербурзі та для ХІІ Археологічного з’їзду в Харкові.
«Українські узори» 1912 року присвячені Волинському краю. Ця збірка складалася з 12 таблиць меншого формату, а обкладинку прикрашав знайомий портрет Олени Пчілки, як і на попередніх виданнях 1900 та 1902 років. Цей випуск побував на Другій всеросійській кустарній виставці у Петрограді 1913 року, його безоплатно отримали річні передплатники часопису «Рідний край» у вигляді премії.
Ще одним випуском «Українські узори» вийшли аж у 1927 році. На обкладинці помістили знімок із відомої листівки «Українка з Києва» — портрет дочки автора Ізидори у сорочці, вишитій традиційною для нашої орнаментики восьмипелюстковою розеткою. У передмові автора знаходимо: «Зразки вишиванок українських давно звернули на себе увагу й людей учених, бо й на таких зразках народного мистецтва, як зразки всякого оздоблення одежі тощо, можна бачити зв’язок мистецтва одного народу з іншим, з його освітою і творчістю; а це становить цілу історію освітніх зв’язків та показує при тім і особливості, властиві окремому народові в його мистецтві».
Сьоме перевидання збірки орнаментів здійснив Новоград-Волинський літературно-меморіальний музей Лесі Українки в 2007 році. Це видання повторює останній прижиттєвий збірник, який Олена Пчілка подала до друку за три роки до смерті. В експозиції музею поетеси представлені «Українські узори» за 1927 рік, фрагменти вишивок, виготовлених за мотивами збірки. Зберігається особиста річ родини — маленька сорочка, яку вишила Ізидора Косач за цими узорами. Її передала внучка Ізидори Петрівни — Ольга Петрова з Америки.
Як бачимо, Ольга Петрівна Косач починала з дослідження місцевих вишивок нашого краю, а закінчила фундаментальним посібником із вишивання. Хочеться, щоб все більше майстринь-вишивальниць, дизайнерів одягу зверталися до цієї скарбниці народних узорів.
Думка Олени Пчілки, висловлена понад 100 років тому, залишається актуальною досі: «Потреба в таких зразках, чисто народних українських — велика, бо й зразки вишивок, так само, як твори народного слова, можуть псуватися, калічитись… Бажано, щоб наші вишиванки зоставалися при своїй давній, властивій їм, красі».