Працівники фабрики «Леся» стали мамами і татами для покинутої малечі

Маленька дівчинка, років чотирьох-п’яти, зацікавлено спостерігає за тим, як із машини у Будинок дитини виносять подарунки. «А я тільки що їздила додому», — говорить мені тихенько, ніби ділиться найбільшим секретом свого життя. «Як тебе звати?», — намагаюся підтримати розмову. «Віка. А тебе?» «Мене — Юля», — той випадок, коли дитяча щирість збиває з пантелику. За нашою розмовою тим часом спостерігає працівниця Будинку дитини. «Справді ця дівчинка їздила додому?», — питаю її з надією у голосі. «Яке там… У лікарню возили її», — мої сподівання сиплються, наче картковий будиночок. Відвідини обласного Будинку дитини завжди сповнені емоціями — тут перебувають дітки, батьки яких позбавлені прав через асоціальну поведінку.
Від невблаганної долі малечу рятує відданий колектив Будинку дитини, держава і спонсори. Люди, котрі приїздять сюди із подарунками, мають не лише добрі душі, а й мужні серця. Слід мати хорошу витримку, щоб подивитися діткам у сумні очі; щоб не ховати погляд, коли бачиш, як вони цілують руку, що погладила їх по голівці; щоб піти звідси, непомітно витираючи сльозу, коли чуєш навздогін «мама» або «тато»…
Сміливцями-благодійниками, котрі 21 листопада з подарунками відвідали Будинок дитини, стали представники дружнього колективу швейної фабрики «Леся». Це підприємство відоме у місті не лише своїми корпоративними акціями, покликаними згуртувати персонал для ефективної роботи, а й цікавими благодійними проектами.
Ось і цей візит відбувся у рамках корпоративної акції фабрики «Подаруй дитині усмішку». Серед подарунків — іграшки, солодощі, засоби гігієни, побутова хімія для чистоти. А понад усе — бажання подарувати малечі тепло своїх сердець.
Як розповідає колектив Будинку дитини, у кожної дитинки (з 49-ти) тут своя непроста історія. Даринку (імена змінені з етичних міркувань — авт.) привезли у лікувальний заклад у вкрай важкому стані через хворобу, яка не дозволяє вживання злаків. Натомість мати годувала дівчинку лише хлібом (який не можна споживати через хворобу) і чаєм, що призвело до катастрофічної втрати ваги та ускладнень. «Коли вона до нас приїхала, то залишилися одні голодні оченята», — розповідають вихователі. На щастя, зараз стан дівчинки покращився.
Іншу — Ангелінку — батьки «забули» у візочку, під час свята міста напилися оковитої і заснули. У тій сім’ї є ще дев’ятеро дітей, усі вони покинуті напризволяще — є тут така «сімейна традиція». У старшій групі виховується ще й братик. Таких історій, коли по декілька дітей з однієї сім’ї перебувають у Будинку дитини, на жаль, дуже багато.
У групі найменших — там дітки до одного року — життя проходить у великому манежі. «Домашні» діти, побачивши батьків, інстинктивно тягнуться на руки, а у манежику — усі навчені дисципліні. Приречено-спокійно дивляться в очі, змалку розуміючи набагато більше, ніж їх ровесники. Радість на обличчях ми все ж таки побачили, коли стали гладити малечі животики, лоскотати, торкатися маленьких пальчиків. Втім, та радість була із сумом, адже і ми, і вони знали: дуже скоро доведеться прощатися.
На обличчях старших дітей набагато рідше можна побачити усмішки — вони добре усвідомлюють, що мама і тато до них навряд чи прийдуть. Інші радо реагують на гостей, не приховуючи радості. Щоправда, декому з цих вихованців лікарі поставили діагноз «затримка розумового розвитку». Тим не менше, чомусь віриться, що «вада» мине, якщо з’явиться елементарна батьківська терапія: обійми, турбота і ніжність.
Рідко трапляється, що батьки, позбавлені прав, вертаються до нормального життя і забирають дітей звідси. Дуже рідко, бо, ставши на соціально-неблагополучний шлях, більшість втрачають людське обличчя. Не забуваючи, натомість, про дітонародження. Держава, як бачимо, у цьому пасивно-агресивна: батьки-алкоголіки в Україні можуть народжувати дітей нескінченно багато, кидати їх, руйнувати долі з народження. За це передбачене позбавлення батьківських прав, але держава не забороняє цим людям народжувати знову і знову.
Декому у незавидний спадок дістаються надто важкі діагнози. З такими дітьми у Будинку дитини щодня працюють, хоча далеко не усі відвідувачі наважуються заходити у групу до «складних» дітей. Тут можна побачити те, що турбуватиме душу нестерпно довго: як дитина з важким ДЦП, хворобами нервової системи чи вродженою аномалією ніколи не зможе бути повноцінною, як згодом на неї чекатиме шлях у заклад для інвалідів, і ніхто не знає, скільки ще страждань відведено на її долю.
Важкохворим дітям сподіватися на усиновлення не доводиться. У здоровіших, зрозуміло, є більше шансів знайти сім’ю. Є випадки, коли щасливі діти згодом повертаються, щоб подякувати колективу за подарований шанс.
Іноземці менше стали звертатися до закладу щодо усиновлення з початком війни на Сході. Натомість українські сім’ї цю можливість не ігнорують. Нещодавно двійко дітей — братик і сестричка — стали членами української родини. Розповіли працівники закладу і про студентку нашого медколеджу, котра приходить на практику і просить своїх батьків забрати у їх родину дитинку, яка їй дуже подобається. «Шкода, — каже, — що у нас бракує для цього можливостей, замала житлова площа…».
«Як витримуєте цю психологічно складну роботу?», — запитуємо у працівників. «Звикаємо, як би тяжко не було, — відповідають. — Переступаємо поріг, і ці діти — наші спільні».
Так вирішила доля, що разом вони здебільшого у горі, але якщо трапляються свята, дні народження, то гуляють «усім миром»: купують торти, водять хороводи. Вихователі нерідко стають хрещеними батьками для малечі. Коли діти покидають ці стіни, влаштовуючись у нормальні сім’ї, то цей зв’язок обидві сторони намагаються підтримувати. Так мало у світі любові, якщо її лише забирати. І надзвичайно багато, коли дарувати!

У передноворічні та різдвяні дні увага до обласного Будинку дитини пожвавлюється. Одними з перших приклад для благодійників продемонстрував колектив фабрики «Леся». Ще багато потреб є у дитячого закладу. Як вдалося дізнатися у керівництва, більшість груп нині потребують якісного лінолеуму, тож нехай це стане підказкою для меценатів. Робімо добрі справи!