Таке суцвіття літ не кожен назбирає!

У ці дні ми зустрічаємо новий рік нашої історії, а у житті ювіляра Олексія Яковича ДМИТРЕНКА з Новограда-Волинського цей рік — 90-й за рахунком! 4 січня дідусь відзначив своє 90-річчя, і дуже мріяв про те, аби про нього написали в улюбленій газеті. Тому в ці сповнені новорічних див перші дні 2017-го року наш колектив вирішив виконати місію чарівників, подарувавши ювіляру в подарунок статтю. І ось що у нас вийшло!
ЖИВЕ СОБІ ДІДУСЬ НА ВУЛИЦІ КОСМІЧНІЙ
В оселі, що на вулиці з цікавою назвою — Космічна — ми з фотокореспондентом готувалися побачити якщо не космонавта, то старенького дідуся, якому ось-ось виповнилося 90. А вийшов Олексій Якович — високий і статний. Йому вже важко ходити, але в очах поблискує жага до життя.
При вході нас зустрів календар на 2016-й, із мавпою та логотипом «Звягель». «Наш читач» — подумали ми, і дістали підтвердження за пару кроків: на столі лежав новий випуск нашої газети — тепер уже з календарем на 2017-й.
— Півня мені принесли — газету вашу постійно передплачую, — пояснив дідусь. А мені подумалося: між виходами цих газетних номерів минув рік. А скільки їх, цих років, налічилося у житті нашого героя…
Олексій Якович свої роки вмістив у багатьох фотоальбомах зі світлинами. Хоч і не любив фотографуватися, але за дев’ять десятків літ світлин назбиралося чимало. Багато здобутків за життя: відзнаки ветерана війни, нагороди, подяки, медалі. Усе це зберігає у спеціальній паперовій коробці.
Кожен «експонат» — привід для гордощів. Серед іншого, дідусь Олексій дістав грамоту з нагоди Дня партизанської слави, за підписом тодішнього мера Миколи Боровця.
— Боровець — веселий був мер, уважний, — пригадав з усмішкою. — Завжди до нас приходив на збори ради ветеранів — хоч на півгодинки, який би зайнятий не був!
Старші люди цінують увагу до них і пам’ятають прихильне ставлення більше за будь-які матеріальні подарунки.
— Он і годинники нам якось дарував, — настінний годинник досі красується у кімнаті на одному з почесних місць.
Поруч — велика фотографія Олексія Яковича з онучками та невісткою. Красиві молоді жінки, усміхнені, а у центрі — сивочолий високий дідусь, із гордістю на обличчі: «Ось цю фотографію мені у газету поставте. Он які красуні зі мною!».
І зараз, і на фотографіях у молодості Олексій Дмитренко — із незмінною чуприною, густим кучерявим волоссям і поглядом справжнього чоловіка. Такий, відчувається, завжди користувався попитом у жінок...
ЗА КЕРМОМ ОБ’ЇХАВ УВЕСЬ РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ. І НЕ ТІЛЬКИ
Усе життя працював за кермом, мав водійські посади у різних організаціях, а залишив кермування улюбленими автівками аж у 80 років! До того часу його завжди можна було побачити лише за кермом — об’їхав увесь Радянський Союз і не тільки. Передав свою автомобільну пристрасть нащадкам — спочатку сину, який теж був водієм, а потім відкрив власну справу з автоперевезень. Коли сина не стало, — справу продовжила онука Марія. Навіть жінки у цій родині полюбили машини!
А ПОЧАЛОСЯ УСЕ З ВІЙНИ
Спочатку був партизаном, а у 18 років Олексія призвали на строкову службу, де він і потрапив у автобатальйон.
— З 44 по 51-й я служив строкову службу. Ми вночі возили на передову продукти, пальне, речі. Коростень дуже тоді німці бомбили — багато важливих шляхів проходило: на Олевськ, Білорусь, Житомир, Київ… Тому ми вночі лише їхали, на підфарниках, на американських «студебекерах». Уся американська техніка була.

А перша його машина, пригадує, то була «полуторка» — «ГАЗ-АА». Вона зараз увічнена у одному з пам’ятників у Житомирі.
Скільки тих машин потім було за життя Олексія Яковича! Пам’ятає він кожну, на якій працював десятки років: «ГАЗ-51», «ЗІЛ-130», потім ганяв «КАМАЗи». Вдома бував лише на вихідні, а увесь час — в дорозі, за кермом.
І кожна історія про машини — це для нього, як розповіді про кохання до жінки...
ПЕРЕВЕЗЕННЯ СТАЛИ СІМЕЙНИМ БІЗНЕСОМ
— У відпустці познайомився я з Галиною, — згадує першу зустріч із майбутньою дружиною. — У моє село в Ємільчинському районі її направили вчителювати. До неї тоді ходив завклубом, він на баяні грав, завидний був наречений. Мені брат каже: «Куди ти сунешся? До Галини хлопець вже ходить». «Нехай ходить», — кажу. Все одно пішов. І вона мене обрала!
Приїхав через рік, і у 1951-му ми одружилися. Але, видно, того завклубом вона теж по-своєму любила, бо одного з наших двох синів назвала Сергієм, як його…
Хороший був син, немає вже його дев’ять років — серце підвело. Він теж, як я, об’їздив багато країн на машинах. З Угорщини ось цього годинника мені привіз, я його досі ношу, — дідусь показує пам’ятний подарунок на руці. Коли закінчилася строкова служба, Олексій Якович лишився у війську — армію добре забезпечували.
— Я отримував 700 рублів щомісяця, і пайок нам давали: крупи, масло, консерви, цукор. Нам з жінкою усього вистачало з головою. Хоч війна недавно скінчилася.
— Поділіться про війну спогадами, які можна було би лишити цьому поколінню, — прошу Олексія Яковича.
— Та яке там… Зараз у вас своя війна.
— Так, своя. Що ви про неї думаєте?
— Дурні. Не треба було починати з Росією. Навіщо ця бійня? Усе наробив Кравчук, — на нинішні події у дідуся свій погляд.
Розуміючи це, про політику я вирішила далі не говорити — різні ми покоління і, очевидно, різні у нас погляди. Дідусь ніби вгадав мої думки:
— Нащо ти про цю війну? Не хочу про неї.
У 90 РОКІВ ПАМ’ЯТАЄ, ЩО БУЛО У 5!
Пам’ять у Олексія Яковича — справді добра. Пам’ятає, як до п’яти років (!) у матері грудь ссав: «Стану, очі вилуплю, а мати каже: «Йди звідси, заради Бога!» (сміється — авт.).
Пережив Олексій Якович не лише війну. Ще — два голодомори: у 33-му та 47-му. — У 33-му їли, що бачили, аж животи у нас всіх порозпухали. Мені тоді 6 років було. Я з тим животом довго ходив, аж поки в армію не пішов. Тоді став у ріст витягуватися. А 47-го нам в армії вистачало що їсти, це на «гражданці» був голод. Бо війна, потім — засуха...

Усе своє життя він працював із машинами. Онука Марія розповіла, що, скільки діда і тата своїх пам’ятає, вони постійно були у рейсах. Дідусь щойно пенсію отримає — у рейс їде! Працював у автопарку, потім — ганяв вантажівки з Білорусії, займався міжнародними перевезеннями.
— Тоді «КАМАЗ» коштував 12 тисяч, — пригадує.
— А хліб скільки?
— Хліб — 14 копійок.
— У вас — відмінна пам’ять, як так сталося?
— У людини черепна коробка ділиться на чотири частини, і поступово з віком всихається. То у мене, видно, в одній коробці ще лишилось трохи (сміється — авт.).
ПІВСТОЛІТТЯ — З ОДНІЄЮ ДРУЖИНОЮ
— Ми прожили разом 50 років і три місяці, — повідомляє Олексій Якович з точністю, зазвичай не притаманною чоловікам у справах, що стосуються подружнього життя. Дружина Галина працювала у 4-й школі вчителькою математики — вона з дитинства вроджений математик.
— І як жилося вам?
— Усе було… — багатозначно говорить ювіляр. Замислюється і знову повторює: — Усе було… У 1956 році нас послали на цілину. Я потрапив у німецьке село Костанайської області у Казахстані. Зерна тоді багато дуже вродило, ми його перевозили. Добре там було. Німкеня одна була кухаркою, і я молодий. Побачилися — вона усміхається, і я усміхаюсь… Може, і лишився би, якби вдома сім’я не чекала. А так міг би жити з нею у Німеччині.
Як розповідають онуки, дідусь Олексій раніше завжди був стриманим у почуттях, а зараз став м’якшим, ніжнішим.
Дружина Галина пішла з життя 2001-го. Живе сам, із господарством справляється, а рідних запрошує, хіба що, у гості, а не навантажувати своїми клопотами: «Приїжджайте, дітки, коли маєте час…».
БАГАТИЙ ЖИТТЄВИЙ УЖИНОК ДІДУСЯ
А саме — велика дружна родина: 5 онуків, 13 правнуків! Саме вони поклопоталися і прийшли до нас у редкцію, аби про їх дідуся дізналися люди. Бо коли когось дуже любиш і поважаєш, — дуже хочеться поділитися своїми почуттями з іншими. Тим паче, з нагоди шикарного 90-річного ювілею старійшини сімейного роду.
«Таке суцвіття літ не кожен назбирає, такий великий скарб не кожен осягне, — переконані рідні дідуся. — Вклоняємося Вам низько до ніг і Бога благаємо, аби Вас беріг».
А що ще потрібно людині, як не ось таке прихильне ставлення від тих, для кого проживаємо це життя?
Зі славним 90-літтям, Олексію Яковичу!