Не ангели…

Тоді був червень. Після кількох дощів бур’ян поперся вгору. Ось Марія (імена в матеріалі змінено) й заходилася із самого рання з ним боротися. Спочатку прополола моркву, затим — буряки, а після них перейшла на іншу овочеву грядку.
Сонце поволеньки котилося до небокраю.
Іван визирнув у вікно саме в той момент, коли дружина у спокусливій позі вибирала бур’яни з міжряддя картоплі.
Іван пошкрябав пальцями кістляві груди й відкрив одну половину вікна.
— Марійко! — гукнув.
Молода жінка навіть не обернулася на голос чоловіка. З іронічною гіркотою пробурмотіла:
— Бач, «Марійко»! Хоч до рани прикладай…
І далі вибирає висапану рослинність.
А чоловік уже на підвищених тонах:
— Маріє! Йди-но до хати!
«Ага, вже «Маріє», — зловтішалась дружина. — Цікаво, що буде за третім разом?»
Але, випроставшись, нехотя напівобернулась.
— І що тобі?
— Іди, кажу, до хати.
— Горить щось?
— Горить… Іди, кажу!
— Мені ніколи. — І вона знову нахилилась до бур’янів. На Івана злилася. Той учора приперся добряче «піддатий». Без сумніву, знову зі своїми «алканами» сидів у генделику. І з кожним «бодуном» його, мов навіженого, пробиває на секс. А ті очманілі любощі їй зараз так треба, як оте зілля на городі.
Іван від вікна не відходив. Пожадливими очима їв пругкі Марійчині стегна, між якими раз у раз мелькав спокусливий кутик білих трусиків.
І вже, дуріючи, гаркнув:
— То ти йдеш чи ні, га, кажу?!
— А щоб тебе!..

Іван уже сидів на краю ліжка і, задерши футболку, вдоволено чухав живіт.
— І що? — з порогу сердито кинула Марійка.
— Що, що, — наче ображено, перепитав чоловік. — Не знаєш — «що»?
Марія подивилась на Івана, як на пришелепкуватого. Відтак із докором мовила:
— Я — день на городі. Хоч би вийшов, допоміг.
Іван пробурмотів:
— Завтра.
— Ну, ось завтра і поговоримо.
Івана аж пересмикнуло:
— Іди сюди!
— Я — з городу!
— Добре. Я почекаю.
— Довго ждать доведеться.
— Ну!... — Івана розбирала злість. Скочив із ліжка. Забігав туди-сюди.
Марія вийшла з кімнати. І вже за хвилю вона тарабанила посудом на кухні.
Івана ж бажання близькості з дружиною не полишало. Навпаки, з кожною хвилиною кортячка зростала.
Марія це відчувала. І через це дратувалась. Та й образа обценьками за горло душила. Ось-ось сльози з очей бризнуть.
— Марія…
Іван, мов мара, зі схову виплив на поверхню. Стояв у дверному отворі і шкрябав свої сухоребрі груди. Шкряб-шкряб. Шкряб-шкряб…
Марія від злості аж головою струснула. Уста міцно стулила. Й далі свою роботу робить.
А потім якось так усе швидко сталося… Трах-бах… Іван — на підлозі. Поряд — масивна чавунна сковорідка. На голові пляма крові.
Марія рукою торкнула чоловіка, але той лежав, як ота почорніла колода біля криниці. Відтак послухала, чи б’ється в того серце. Ні. У грудях було тихо, як у льосі.
І, мов очманіла, Марія потяглась до мобілки.
— Алло! Поліція?.. Я чоловіка вбила…

Коли лікар зі «швидкої» мацав Іванів пульс, той розплющив очі. Й пересохлими губами прошепотів:
— Ангели?
— Ні, не ангели, — зауважив лікар і тут таки з посмішкою на обличчі додав: — Навіть і не чорти!
Івана знудило. Поволеньки перевів погляд на ескулапову голову, аби переконатися, чи немає там ріг. Потім запитав:
— А хто ви?
— Підвестися можете? — натомість спитав лікар. — Рану потрібно обробити.
— Спробую, — пригальмовано відказав Іван. Хоча із самого початку, від отямлення, він перебував у такому виснаженому, кволому й розгубленому стані, що дійсність сприймалась, як щось нереальне. Проте спробував підвестися. І враз лице його перекосилося від болю. Хотів помацати голову, та лікар перехопив його руку.
— Давайте на ліжко… Ось і добре!
Вже сидячи на ліжку, Іван помітив правоохоронців. Один сидів за столом і щось писав. Навпроти нього сиділа його Марійка. Відмітив, що вона понура, бліда…

— Так, на чому ми зупинилися?.. — відірвався від паперів старший лейтенант поліції й вигукнув. — Ага! Відповідальність у вас, так би мовити, поменшала. Ваш чоловік — живий. Хм, міцний горішок! Кгм… Отже. За що ви його по голові торохнули? Тобто, завдали удар?
— Приспічило йому, — з байдужістю в голосі відказала Марія.
Правоохоронець втупивсь у молоду жінку:
— Не зрозумів, вибачте.
— Сексу йому закортіло.
Старший лейтенант зніяковів, опустив очі. Однак за хвилю здивовано спитав:
— То хіба за це… сковорідкою по голові б’ють?
Марія подивилася на чоловіка в погонах. І вже на підвищених тонах повела:
— Як це там, по-вашому...
— Кажіть, як знаєте.
— Силою він хотів мене взяти.
— А-ааа! — враз збадьорився старший лейтенант. — Це міняє ситуацію!
— Чому? — не втямила жінка.
— Бо якби він був неживий…
— Аааааа… А мене посадять?
— За що?
— Ну, як… Я ж його таки гепнула сковорідкою.
— Якщо ваш чоловік заяву напише... Але навряд чи з того щось вигорить. Ваші дії розцінюватимуть як самозахист.

Лікар ножицями обстриг волосся навколо рани на Івановій голові, обробив її знезаражуючими препаратами. Потім спитав у потерпілого:
— В лікарню поїдете?
Іван чогось аж відсахнувся:
— Навіщо?
— Рану зашивати.
— Ні-ні. Заживе саме. Як на собаці.
— Це ваше право.

Марія копошилася на городі. То навприсядки, то… І знову мелькав отой спокусливий трикутничок. Іван, пошкрябавши пальцями сухоребрі груди, засмикнув тюль на вікні і тут пригадав, що друга сапка давно не точена. І він вийшов із хати...