«В останню мить ти сильно захочеш жити…»

Днями Артем (імена в матеріалі змінено) втратив роботу. Через це посварився з матір’ю. Та, маючи важкий характер, дорікала синові, що той, мовляв, ні на що не здатен.
Хоча останні два роки розкошувала на синові гроші. А заробляв той непогано. За свою мізерну пенсію мати так би не вдяглася, та й на продуктах не економили.
Забула? Проте Артем цього їй не згадав. Зціпив тоді зуби і пішов надвір. Побути десь на самоті.
А тут ще щось незрозуміле відбувається з його Марійкою. Склалося таке враження, ніби вона уникає з ним зустрічі. У її словах відчувалася явна нещирість, приховування чогось такого, чого йому не потрібно було би знати. На телефонні дзвінки відповідає скупо: «Дуже зайнята. Передзвоню», «Мені не здоровиться», «Готуюсь до сесії»…
Готувався б і він зараз до сесії… Покинув інститут. Були проблеми.
Артем пригадав, як на парах уперше побачив її, Марійку. Вона тоді, ніби відчула його погляд, і повернула до нього голову. З того часу й почали зустрічатися. Часто одне одному дзвонили. Щебетали в телефони…
А одного разу Артем не витримав тривалої розлуки і поїхав до неї (жила в сусідньому райцентрі).
Тоді здавалося, що це у них серйозно. Назавжди. Та ось щось пішло не так…
Востаннє, додзвонившись до Марійки, рішуче сказав:
— Хочу з тобою зустрітися.
— Щось термінове? — якимсь дивним голосом спитала дівчина.
— Хочу тебе побачити, поговорити.
— Скоро сесія. А я й так не встигаю.
— Марійко, я ж тебе не викраду, — спробував віджартуватися хлопець. — Я прискочу на якусь годинку-другу. Побачимось і…
— Може, зустрінемось наступного разу?
— Коли саме?
— Може, після сесії.
— «Може»?
— Ти чіпляєшся до слів.
— Я скучив за тобою!
Вона промовчала.
Артем повторив:
— Я скучив за тобою, Марійко! А ти?.. Марійко, ти почула мої останні слова?
— Почула… Я не знаю.
— Що, не знаєш?
— Ти зрозумів.
— Марійко, що відбувається?
— Не знаю.
— Нам треба зустрітися!
— Не зараз.
— Коли?!
— Я подзвоню.
— Коли подзвониш?
— Подзвоню.

Не подзвонила. Не міг додзвонитися до Марійки і Артем. Чув надокучливе: «Абонент перебуває поза зоною досяжності»…
І так щоразу, коли набирав її номер.

Артем уже близько години сидів на лавці перед багатоповерховим будинком, в якому мешкала Марійка. Знав, що вона живе на третьому поверсі, але в гостях у неї ще не був. Тоді, вперше, як їхав до Марійки, зателефонував їй, і вона зустріла його на вокзалі. Довго бродили провінційним містечком, прогулюючись то центральним парком, то заглядаючи до якоїсь кафешки, аби що-небудь перекусити або випити горнятко кави. А вже затим провів Марійку до її під’їзду і, домовившись про чергову зустріч, вечірньою електричкою поїхав додому.
…Мінялася погода. Війнуло прохолодним вітерцем. Спробував знову набрати Марійку. І те ж саме: «поза зоною». Вирішив піднятися на третій поверх. А раптом із нею щось трапилося лихе? Тому й «мовчить» мобільний!
Не встиг підвестися з лавки, як побачив її. В супроводі… шикарно одягненого молодого чоловіка. Вони саме вийшли з під’їзду. Під ручку…
Артем одразу все збагнув. Однак, мов обпечений, скочив із лавки. Мимоволі вихопилося:
— Марійко!
Парочка спинилася. Точніше, першим пригальмував супутник Марійки. Подивився на Артема, а потім щось спитав у Марійки. Та (ніби здивовано) стенула плечима, посміхнулась кавалерові, а відтак вони сіли до салону чорної іномарки.
Від побаченого Артем наче задерев’янів. Відчай, біль і — пекуча злоба.
«Нікому я не потрібний, — відтак у розпачі подумав хлопець. — Нікому! Ні матері! Ні їй…»
Артем довго гуляв містом. На околиці райцентру виблукав до мосту. Рушив на нього…

До поліції зателефонував один із пасажирів маршрутного таксі і повідомив, що, проїжджаючи через міст, він помітив хлопця, котрий переліз через огорожу й готується стрибнути з нього.
Оперативний черговий негайно спрямував до місця події наряд патрульно-постової служби та повідомив у територіальний підрозділ МНС.
Коли двоє патрульних прибули на місце, то хлопець стояв на краю моста і дивився вниз. Поліцейські вирішили до нього поки що не підходити.
Капітан Приходько, командир взводу ППС, мовив до свого колеги:
— Спочатку треба встановити контакт.
Капітан за кроків десять зупинився перед хлопцем. Спробував завести з ним розмову. Однак парубок мовчав і продовжував дивитися вниз.
— Не варто, хлопче, робити такий крок, — вів далі правоохоронець.
— А навіщо це все? — нарешті озвався молодик.
Капітан поцікавився:
— Що саме?
— Та цей дикий, підлий і жорстокий світ.
Капітан пожвавішав від того, що йому вдалося розговорити хлопця. Одночасно думки в нього плутались: як з такими треба говорити? В таких ситуаціях? Які треба добирати слова?
Але довірився своїй інтуїції.
— Так, світ — не ідеальний, — сказав далі поліцейський. — Але є в ньому і прекрасне.
Хлопець пхикнув:
— Прекрасне? Що — прекрасне?
— Життя. І дається воно один раз.
— Життя прекрасне, коли є заради кого жити.
Артем невідривно дивився вниз. Річка несла у безвість свої темні води.
— «Завше те саме: уламки, кінцівки, жахливі шматки плоті — і жодної тобі людини» — з огидою продовжив молодик, цитуючи Ніцше.
Капітан, зробивши два кроки вперед, заперечливо хитнув головою:
— Думаю, що це не так. Треба лише гарненько роззирнутися навколо.
— Вже нароззирався. Всюди — зрада. І вдома — зрада! І тут — зрада!
Парубок подався вперед.
— А знаєш, — напружено вигукнув капітан, — в останню мить ти сильно захочеш жити.
Хлопець вирівнявся. Вперше повернув голову до поліцейського.
— Чому? — поцікавився.
— Психологи говорять…
Капітан не знав, чи говорять так психологи. Просто йому в ці секунди так подумалося, що людина, котра вирішила вчинити самогубство, в останні миті перед невідворотністю, неодмінно шкодує про свій вчинок.
— Психологи говорять. — Артем криво посміхнувся. — Звідки вони знають?
А капітан, наче не почув, сказав те, що спало на думку:
— Раз вона таке вчинила, то вона не варта тебе...
Артем уважно подивився на правоохоронця.
— А чому ви подумали, що йдеться про дівчину?
— У мене була подібна історія.
— І ви… також хотіли стрибнути з мосту?
Поліцейський усміхнувся кутиками губ. Замислено проказав:
— З мосту — ні. Хоча й важко переживав. А потім осяяло: так вона ж не варта тебе, коли з тобою так вчинила!
— Хм… — замислено посміхнувся Артем. — Вона не варта… Не варта…
І він протягнув руку поліцейському.