«Чого слину пускаєш?» — казали хворому на ДЦП, а він… став чемпіоном світу!

Пригадую знайомство із Сашком Гонгальським — він тоді оголосив війну діагнозу ДЦП і розпочав перші кроки на шахових турнірах. Його прізвище швидко опинилося на слуху: то хлопець самотужки збирав кошти на інвалідному візку для візочників (на спецтранспорт), то очолив місцевий благодійний фонд для інвалідів, то брав участь у шахових чемпіонатах України та Європи. «Якби мені здорові руки та ноги, то я би звернув гори!» — запам’яталися ці його слова під час нашого першого інтерв’ю.
За шість років, що минули з того часу, в арсеналі Сашка з’явилося багато промовистих здобутків. Нещодавно у Болгарії наш земляк став чемпіоном світу (!) з шашок-100 (серед спортсменів з інвалідністю). Він також тепер є майстром спорту України, лауреатом всеукраїнської акції «Людина року», має відзнаку у рейтингу «Гордість міста». Закінчив університет і отримав диплом магістра за фахом «соціальний працівник», працює спортивним інструктором штатної збірної України з шашок серед людей з ураженням опорно-рухового апарату. Чемпіон одружився, отримав квартиру і мешкає у Житомирі, став депутатом районної ради.
Наше спілкування відбулося у Фейсбуці, зважаючи на те, що через ДЦП Сашко погано розмовляє. Проте у віртуальному світі навчився писати швидко, попри те, що руки його зовсім не слухаються… Але ж хіба це проблема для чемпіона світу з шашок?
— Сашко, вітаємо тебе від громади міста з перемогами, до яких ти наполегливо йшов. Чи може щось завадити тобі на цьому шляху?
— Я вірю у те, що, якщо моє бажання співпадає з Божою волею, то мене ніхто не зупинить. Усе починається з мрії. Мрій та дій — це запорука мого успіху. Яке б тіло ми не мали, ми повинні прожити це життя на повну.
— Першим, хто у тебе повірив, став тренер спортивної школи Віктор Ішков. Пригадуєш, як розпочалися ваші заняття?
— Віктор Васильович — не лише мій перший тренер, він для мене, як батько. Про шашки я дізнався від брата Максима, потім грав на вулиці, де ми познайомилися з тренером. Восени 97-го я вперше прийшов до нього у школу на уроки. Він займався зі мною, ставив задачі, давав літературу. Через три місяці я вперше здобув маленьку перемогу — став чемпіоном 11-ї школи.
— На цьому шляху було надто багато перешкод?
— Дуже добре запам’ятав, як тренер із моїм братом узимку тягали мене по снігу на візку займатися у Палац культури... У перший рік на чемпіонаті міста я посів аж 16 місце, але Ішков вперто зі мною займався. Прибив дошку до лавки біля свого під’їзду, і я майже кожен вечір чекав на нього пограти та поспілкуватися. Потім було багато тренерів. Зокрема, Володимир Осадчук, Д.З.Мударісов та моя дружина Таня.
— Є якісь секрети у шашках, що допомагають вигравати — прикмети, забобони?
— Запорука моїх перемог — тренування та молитва. А на змаганнях, звісно, є психологічні прийоми. Помічав, що суперники, котрі мене погано знали, думали: якщо у мене ДЦП, то я погано граю. Тоді гравець трохи розслаблявся і… помилявся. Можна розпочати партію грати швидко — тоді суперник може подумати, що він попався на програшний варіант, буде боятися і помилятися. Коли у суперника цейтнот, і ти часто дивишся на його годинник, то він помітно нервує, це заважає йому думати. А буває суперник зовсім забуває про час, тоді треба дуже спокійно сидіти — він може програти, бо втратить відчуття часу і гра закінчится. Мене перед партією часто намагаються роздратувати, щоб я погано думав.
— Яка перемога запам’яталася тобі найбільше?
— У 2015 році я став бронзовим призером півфіналу України з шашок-100 серед здорових людей і потрапив у фінал. Гадаю, я перша людина з ДЦП, котра вийшла у фінал України серед здорових чоловіків.
— Як гадаєш, завдяки чому це стало можливим?
— Завдяки наполегливості і вірі в те, що я зможу виграти рано чи пізно.
— У фіналі тоді суперник виявився сильнішим?
— Так, грало 11 чи 12 чоловіків, 4 гройсмейстри, 4 чи 5 майстрів, я був кандидатом. Тоді я зайняв передостаннє місце. Але «ще не вечір»! У мене є багато мрій. Стосовно шашок — мрію стати чемпіоном світу серед здорових людей.
— Крута мрія, а як ти рухаєшся у цьому напрямку?
— Годинами тренуюся, але є одна проблема: щороку серед інвалідів змагання проходять з одного виду шашок. Один рік — бразильські шашки, другий рік — російські, третій — міжнародні. Поки натренуєшся в одні шашки, то втрачаєш уміння в інших. А я хочу серед здорових грати в міжнародні, тому важко стати чемпіоном серед здорових.
— Багато людей через свої хвороби опускають руки. У тебе буває такий стан?
— Я — не робот, усе буває, коли програю. Проте через день-два вертається віра, що усе вийде. Віра — це моя сила.
— Як ти реагуєш, коли немає зручностей для пересування людей з особливими потребами на вулицях чи в установах, як за кордоном?
— Звичайно, іноді гніваюсь і нарікаю, бо я ж людина. Наприклад, коли на вокзалах немає туалетів для людей з інвалідністю.
— Ти сказав, що дружина — один із твоїх тренерів?
— У всьому. Вона записує партії, фотографує змагання, щоб я їх аналізував, підбадьорює, коли я програю. Вона увесь час зі мною їздить на змагання. Нас познайомили баптисти — у таборі, куди мене запросили.
— У дружини теж є проблеми зі здоров’ям?
— Вона фізично здорова, але трохи погано бачить, носить окуляри.
— Вам разом наскільки складно?
— Нам разом добре. Вона молодець — піклується про мене, одягає, годує, миє, возить. Мені з дружиною пощастило так само, як із мамою. Дуже вдячний їм обом. І мамі, що виростила мене.
— Чому переїхав у Житомир?
— Бо дружина з Житомира. Сумую за Новоградом, там багато друзів. Тут вже прижився, став депутатом — вирішив спробувати, щоб мати можливість допомагати людям, і на виборах переміг.
— Щось вдалося реалізувати у межах депутатської діяльності?
— Думав, що люди будуть активнішими, разом багато зможемо. Але вони пасивні, навіть звертаються до мене по допомогу не так часто. З усіх сил намагаюся допомогти, але, на жаль, у цьому світі далеко не усі хочуть вирішувати проблеми інших. Десь 17 різних пропозицій, зокрема, поправки до законів України, я надіслав до народних депутатів.
— Не втрачай наполегли­вості і дій. Нових тобі перемог!

Тренер чемпіона світу Віктор ІШКОВ:
— Сашкові було 12 років, коли я вперше його побачив. Він дуже погано пересувався, його ніхто не розумів. Буває, упаде — і руками махає, як жук. Діти його обзивали, цеглою жбурляли по ньому, а він терпів. Коли зіграли, я побачив у ньому бажання і здібності.
Згадуючи, з якими складнощами стикається вихованець, тренер не стримує сліз:
— У Полтаву приїхали на змагання, а там ліфт не працює — я його на плечі, і ми так піднімалися.... Я йому завжди казав: «Ти не думай, що тобі будуть усі допомагати, бо ти каліка. Тільки те матимеш, чого сам досягнеш».
Він сам із себе зробив людину. Є другі, які сидять у вікні й нічого не роблять. А його здорові суперники під столом били ногами і зневажали, мовляв: «Чого слину пускаєш і костилі свої розкидав?» Ніхто не казав: «О, Сашенька, йди сюди, я тобі зараз програю».
Перед змаганнями він за добу не п’є нічого, щоб в туалет не ходити. Жодної рідини. Годував я його з ложки, він сам не їсть. Погана координація, він одну руку затискає між колін, штани через це протираються… Інша трохи працює. На змаганнях ми з його дружиною переставляємо шахи за нього.
Я відмовляв Сашка від занять, коли зір почав падати. Голова боліла, руки тряслися. Мама Людмила Іванівна казала: «Став чемпіоном України — і вистачить». На чемпіонат світу він сам вирішив поїхати. І зробив неможливе. Його головним суперником був тренер національної збірної України з шашок Дмитро Мариненко, який морально тиснув на Сашка,
ображав. Спорт ніколи не був чесним, тут прибирають різними шляхами. Коли Сашко став чемпіоном України, — це був один шанс із тисячі, а чемпіоном світу — це один з мільйона!
Він дуже освічений, «ходяча» енциклопедія. Про будь-що розповість — про міста, тварин, релігію. Я у нього брав книжки читати про самовиховання. Радий, що він зустрів супутницю життя. Приємна жінка, дивиться за ним. Каже, що полюбила. Щиро бажаю їм добра!