«ТИ ВБ’ЄШ ЇЇ ЛЕГЕНЬКО»

1.
Чоловік років шістдесяти підійшов до столика, за яким сидів середніх літ брюнет і попивав чорну міцну каву. Останнього в місті знало невелике коло людей. Проте перший був відомий дещо ширше, особливо в кримінальному середовищі, і мав прізвисько Сухар.
Той, котрий підійшов, ввічливо, але з неприхованою обережністю, поцікавився:
— Біля вас вільно?
Брюнет проникливо подивився на незнайомця і кивнув головою.
— Так.
— Виходить, ти Кузьма?
— Відразу на «ти»?
— Мені так зручніше.
— Гаразд. А ти, так би мовити, Сухар?
— Він. Товар при тобі?
— Не поспішай. Гроші приніс?
— Як домовлялися.
— Навіщо тобі ствол?
— Думаю, не мені тебе повчати про те, що хто менше знає, той більше живе.
Брюнет іронічно хмикнув. Відтак мовив:
— Якщо для того, щоб когось…прибрати, — дам пораду.
— Яку?
— Цінну.
— Ну, є одна особа.
— Маю травичку.
— Таким не цікавлюсь, хе-хе. Не ті роки.
— Зіллячко допоможе розслабитися, стати спокійним. Тоді ти її, свою «особу», вб’єш легенько.
— Хм, добре, переконав.
Потім, коли Сухар отримав те, за чим прийшов і розплатився, брюнет попередив:
— Запам’ятай. Ми з тобою ніколи й ніде не зустрічалися.
Сухар посміхнувся.
— Про це можна було й не говорити.
— Це про всяк випадок.
2.
Полковник Яновський викликав до себе весь відділ карного розшуку.
— Молодці, молодці! — він не приховував свого задоволення. — Такого цінного кадра взяли! За цим домушником, до речі, усі оперативні служби області більше року ганялися! А ви!.. Одне слово, молодці! Всі, як належить, будуть відзначені. Але, як ви йому так швидко язика розв’язали? Кажуть, калач тертий. Розказуй, майоре.
— Гм… — підвівся майор Ващенко, начальник карного розшуку. — Особисто я у затриманні участі не брав. І на допиті також не був присутній.
— Та знаю, знаю, — махнув рукою Яновський. — Присядь. — І спрямував свій погляд убік Довговуса. — Слухаю, капітане. Не підводься.
— У поле нашого зору, — якось мляво почав Довговус, — цей рецидивіст потрапив…
— Я знаю, коли він потрапив! — урвав полковник. — Мене цікавить, як ви його розкололи?
— Просто одразу по затриманні злочинця ми вчинили йому допит, застосувавши старий метод.
— І що це за метод такий?
— Ну, як сказати…
— А як є, так і кажи. Не тягни!
— Не зовсім традиційний підхід. Коротше, старший лейтенант Коцюба запропонував одну штуку. Він її вичитав у книжці з історії криміналістики. Так ось. Щоб дошукатися істини, як це робили в давнину, ми не тільки наділи наручники на руки, але й на ноги злочинця. А поряд був ставок…
— І що??
— Ну й кажемо про між себе: якщо затриманий каменем піде на дно, значить, винен, а якщо не піде…
— Та… Та ви що?! — враз побагровів Яновський. — Ви у що перетворюєте відділ?! Що за інквізиторські замашки?!
Підвівся старший лейтенант Коцюба. Почухав потилицю.
— Але ми не хотіли його кидати у воду. Ми просто пожартували.
Це ще більше підлило масла у вогонь.
— Та я вас усіх під три чорти!.. Та я вас!..— полковник закрокував узад-вперед. — А якщо він про вашу дикунську вихідку розповість у суді?
— Свідків же не було, — пробубнів Довговус.
— Так, панове опера! — полковник застромив руки в кишені штанів і, дивлячись на Коцюбу, з притиском продовжив: — Щоб це було востаннє! Щоб без усіляких там… середньовічних ваших «підходів»! І про винагороду — вам доведеться забути. Поки що. І того… капітане!
— Слухаю, Григоріє Бояновичу.
— Слухає він! — послабивши тон, передражнив начальник відділу. А відтак спитав. — А що, затриманий і справді злякався і все отак відразу й виклав?
— Ну… Ми ще сказали, якщо той і випливе, і не признається в усьому, то ми його ще й… на дибу посадимо.
— Всі геть! — рявкнув Яновський. — Геть з очей моїх, оперативнички, вашу!.. А ти, Ващенко, залишся!
3.
Сухар вийшов з електрички і повільно закрокував уздовж колії. Час від часу покрадьки обертався. А коли зрозумів, що позаду немає зайвих очей, різко повернув у лісові хащі. Довго ними блукав, доки не підібрав підходяще місце.
— Ну, ось тут і випробуємо, — сказав про себе.
І тільки це сказав, як раптом, майже з-під ніг, вистрибнув заєць і почесав у кущі.
— Ет! — пошкодував Сухар, що вчасно не приготував пістолет.
Однак витяг з внутрішньої кишені куртки примітивно накреслену на клаптику паперу мішень і прикріпив її на сосні.
Із усієї обойми влучила лише одна куля. Та й і то в «молоко».
Більше стріляти не став. Не варто довго «шуміти».
Проте на це місце приходив ще не раз. І з кожним разом результати зі стрільби поліпшувалися.
Разом з тим, Сухар пізніми вечорами приїжджав до одного із шикарних будинків, у якому мешкала його майбутня жертва. Він подовгу бродив навколо обійстя, вибирав зручні місця для пострілу, продумував шляхи для відходу.
Коли одного дня Сухар поцілив у «десятку», то зрозумів: настав час здійснити свій задум. Він навіть уже знав точну дату, коли натисне на курок і продірявить голову своєму ворогу. Він також знав, що в той день, за традицією, родина того особнячка збиратиметься на просторій веранді, щоб відсвяткувати день народження…
4.
Оперативники сиділи в кабінеті і обговорювали свій останній «візит» до Яновського. Хихотіли, гиготіли.
Не до веселощів було лише Коцюбі.
— Здали мене з потрухами, —ремствував старший лейтенант. — Заладили: історія криміналістики, ставок, диба!
— Ми думали, — усміхаючись, відказав капітан Довговус, — що татуньо твій талант оцінить!
— Не хвилюйся, — вклинився лейтенант Квашня, — Зате ти тримався гідно. І головне — ми це оцінили! І належним чином віддячимо! А про які види тортур древності ти знаєш ще?
— Та пішли ви!..
Ввійшов майор Ващенко.
— Так, хлопці, по конях! Жмурика маємо.
Довговус скривився:
— Де вже?
— Деталі дорогою…
…На місці злочину вже був представник прокуратури, старший слідчий Григоренко і експерт Павлишин.
— Ну що там, Ігоре Кузьмовичу? — традиційно поцікавився в останнього майор Ващенко.
Павлишин показав прозорий целофановий пакетик з битим склом.
— Це залишки пляшки, — сказав він. — Нею і торохнули цього бідолаху. Просто по голові. Удар припав на ділянку скроні. Наповал. З вигляду — бомж.
— Чому думаєш, що його вдарили саме пляшкою?
— На склі є сліди крові. Є і пальчики. До речі, справа не складна.
— Чого б то?
Експерт заусміхався.
— Ну, не грай на нервах, — не терпілося майорові. — Колися!
— Продавщиця ось цього магазинчика, — примружився Павлишин, — дещо може розповісти. Симпатична!
— Хто? — не зрозумів одразу Ващенко.
— Продавщиця!
— Ну, Кузьмовичу!
— Що — Кузьмович? Думаєш, якщо я пенсіонер, то можна списувати з амурних баталій? Я ще ого-го! Ну, біжи, біжи.
5.
Власниця магазину, вродлива молода жінка, і справді «дещо» розповіла. Але не багато. Принаймні оперативники дізнались те, що вбитого бомжа вона не раз бачила біля своєї торгової точки. Часом він купував у неї спиртне, цигарки, продукти. А цього дня він заходив не сам, з якимсь чолов’ягою, таким же занехаяним, якого раніше тут не бачила.
І це все. Та, головне, зачіпки якісь є.
На місці злочину, після перших слідчих процедур, лишилися дільничний інспектор Давидович і оперативник Довговус.
Опитуючи місцевих жителів, де сталося вбивство, працівників міліції привернув увагу чоловік пенсійного віку. Натрапивши на правоохоронців, той повів себе якось неадекватно. Спочатку він зупинився і якийсь час злякано дивився на міліціянтів, а потім намагався зникнути з їх поля зору.
— Ваші документи! — наздогнавши втікача, — потребував Довговус.
— А що таке? — нервово засмикався чоловік і поліз у кишеню. — Ось мій паспорт.
— А що в пакеті? — поцікавився дільничний.
Незнайомець щосили стис ручки пакета.
— Нічого.
— Відкрийте.
— Я його знайшов. Ось щойно на зупинці.
Давидович узяв до рук пакет, розгорнув його і отетеріло свиснув.
— Нічого собі «нічого»! Дивись: пістолет, набої! А це що?.. Наркота?
— Я це все знайшов.
— Ось у відділі і розповісте, як ви це знайшли!
6.
— Ну, панове опера! — вдоволено потирав руки Яновський. — Зізнаюся, не чекав! Знову ви мене неабияк подивували! Як його там?..
— Сухар, — підказав майор Ващенко. — Він у нас проходив по злісному хуліганству.
— Зізнався в усьому?
— Типовий випадок. Повернувшись із-за грат, Сухар — а за паспортом Віктор Радівілов — одружився з жінкою, яка мала дитину. Спочатку, наче, жили-не бідували. Працювали, звели новий добротний будинок. Та згодом дружина захворіла на важку хворобу. Невдовзі й померла. На той час дочка останньої вийшла заміж і теж мала дитину. З вітчимом, як це часто буває в житті, ворогували. Віктор Радівілов пішов з дому. З півроку десь пропадав. Але думка про те, чому в його будинку мають жити чужі люди, не давала спокою. Ось чолов’яга і спланував убивство сім’ї, щоб усе собі успадкувати. Але вражає інше?
— Що саме? — поцікавився Яновський.
— А те, — вів далі майор Ващенко, — що коли Сухар пішов з дому, падчерка одразу написала заяву до міліції. Про пропажу вітчима. Виходить, вона його жаліла.
— Ну, а він хотів її замочити! — не безпідставно нагадав про себе капітан Довговус.
— А ти, капітане, і дільничний інспектор Давидович також, — піднесено сказав полковник, — крутіть дірки в погонах! Молодці! Розслідуючи один злочин, — попередили другий! Могла загинути ціла сім’я. А що там, до речі, з тим бомжем?
— Затриманий уже дав свідчення, — відказав начальник карного розшуку. — Останнім часом бомжував зі своєю жертвою. Чоловіки зайве хильнули, погиркалися. В хід пішла порожня пляшка. Коротше, теж у всьому признався.
Яновський, примружившись, спрямував погляд на старшого лейтенанта Коцюбу.
— Признався без застосування всіляких методів?
— Присягаюся! — Коцюба артистично поклав руку на серце.
— Гаразд, — посерйознішав начальник відділу. — До роботи. У вас ще справ не розкритих… хоч лопатою вигрібай!
— Ну, такий тріумфальний день зіпсував, — сказав лейтенант Квашня, але полковник того вже не чув.