Під боком Європи

Давно таких морозів не було. Минулої ночі до двадцяти вшкварило!
Проте, вдень попустило. Та все одно некомфортно було. Люди тупцяють. Звикли до «південного» клімату, що останніми роками в нас розгулявся…
Люди тупцяють. Носи потирають. З ротів — пара.
Підбігає якесь дівчисько. Вся у червоному. Кругленька, як пиріжок.
До повновидої жінки причепилася:
— Вам сьогодні неймовірно пощастило!
— Шо такоє?! — Та аж відсахнулася.
— Відкрився новий магазин парфумів! — тараторив «червоний пиріжок». — А це — вам подарунок! Пробники! Понюхайте, який аромат!
— А пощастило мені-то чого?
— А якщо придбаєте у нас одну річ, то безкоштовно отримаєте…
— Ясно! Лохотрон!
— Та ні! Що ви!
— Пробнік дай!
— Але потрібно зайти до нас у магазин.
— Так, іди мала!
«Мала» причепилася до немолодого чоловіка. Те ж саме розбалакує. Чоловік — ані пари з вуст. Пильно дивиться на дівчину.
Та не витримує того погляду, нервово регоче і почимчикувала далі.
До зупинки під’їхав автобус. Шикарний такий! Ненашенський. На всю обшивку, зверху, великими літерами написано: «ФК «Звягель». Двері автоматично від’їхали набік.
— Це що, тройка така?
— Тройка, тройка! — чути голос кондуктора з салону.
Не інакше, як цей автобус на підмогу приїхав. Бо «маршрутки», певно, від неочікуваних морозів «позамерзали».
Здивовані люди заходять до салону. Розглядаються.
А одна солідна дамочка, сівши на м’яке сидіння, весело мовила:
— У Польщу їдемо!
Немолодий чоловік, сусід по сидінню, зауважив:
— Давно могли їздити.
— Га?
— Кажу, давно могли б їздити. І жити, як вони.
— А-а-а.
Повновида жінка енергійно проказала:
— О! Це — не лохотрон! Це вже десь ми під боком Європи!
Біля відкритих дверей зупинилася старенька з костуром. Дивиться на високі сходинки.
Із салону лунає:
— Заходьте, Іванівно! Це — тройка!
— Ні, я туди не піднімуся, — відказала бабуся.
— Та ми затягнемо!
— Не треба. Мені ще в аптеку треба. — І пошкутильгала собі.
До автобуса ще заходили пасажири, потішно всміхалися. Жартували.
Зрештою поїхали.
Повновида жінка, дивлячись у вікно, замислено мовила:
— Як мало людині треба…
Чоловік середніх літ, котрий сидів поряд, зауважив на це словами Іммануїла Канта:
— «Дайте людині все, чого вона хоче, й тієї ж миті вона відчує, що це все не є все».
Може, він і мав рацію. Але ж жити хочеться таки краще.