Діти — наше майбутнє?

Якось непомітно останнім часом цей лозунг, особисто для мене, втратив свою реальність і зміст. Швидше — викликає скептицизм та іронію. Можливо, працюючи вже майже три десятиліття із досить не простим і строкатим учнівським контингентом, ми в своєму Новоград-Волинському вищому професійному училищі особливо гостро відчуваємо проблеми наших вихованців, таких різних за соціальним статусом і таких схожих один на одного в потребах і вимогах.
У нас із 440 учнів — 26 сиріт, 49 — напівсиріт, виховуються одним із батьків — 104, 76 — із багатодітних сімей. Більшість учнів живуть у сім’ях із низькими або, навіть, із мізерними доходами. Подібна картина — і в інших професійно-технічних закладах.
Більше 100 тисяч дітей в Україні виховуються в інтернатних закладах, хоча у переважної більшості із них є живі мати або батько, або і мати, і батько. Пізніше значна частина цих дітей продовжує навчання в нашій системі, потребуючи опіки, харчування, гуртожитку. Як правило, дві третини наших вихованців обділені належною батьківською увагою, мають низький рівень знань, пасивно ставляться до занять спортом, художньою самодіяльністю, мають вади здоров’я.
Ще 15-20% із них проживають у більш-менш забезпечених сім’ях, добре вчаться, активні в громадському житті. Близько 12% наших випускників продовжують навчатись у ВНЗ І-ІV рівнів акредитації. Неухильно зростає рівень працевлаштування випускників, хоч до тієї пори хтось вже встигає одружитися.
У всі часи перед профтехосвітою стояло головне завдання — підготовка кваліфікованих робітників, активних, патріотично налаштованих членів нашого суспільства.
Враховуючи динаміку змін у світі й Україні, демографічну ситуацію (а кількість дітей в Україні проти 1991 р. зменшилась удвоє!), що відображає і ситуацію в регіоні, колективу доводиться вирішувати досить різнопланові завдання: зміцнювати матеріально-технічну базу, методичну і кадрову роботу, реагувати на зміни ринку праці, осучаснювати форми і методи навчально-виховної роботи, а по сучасному — освітньої діяльності.
Історія училища починалась із професії будівельника. Сьогодні її здобувають майже 300 учнів, а ще 140 — готуються працювати у сфері побутового обслуговування населення.
Новоград-Волинське вище професійне училище — єдине в області, яке готує різьбярів. Їх вироби прикрашають навчальні кабінети і майстерні, гуртожиток, цінуються в місті й області.
Вже більше 20 років училище готує кравців, а з 2000 року в закладі учні оволодівають майстерністю ручної та машинної вишивки. Із 2013 року в училищі учні оволодівають професією «Перукар (перукар-модельєр), візажист».
У 2015 році розпочато підготовку спеціалістів за професією «Оператор комп’ютерного набору. Соціальний робітник». Нині працюємо над ліцензуванням нової професії — «Верстатник».
Навчально-виховний процес у закладі здійснюють 45 інженерно-педагогічних працівників. До його складу входять як досвідчені і титуловані майстри своєї справи, так і молодь. Викладачі училища неодноразово нагороджувалися грамотами Міністерства освіти і науки України, Академії педагогічних наук; нагрудним знаком «А.С. Макаренко» відзначено заступника директора з навчально-виробничої частини Рудницького Д.Я., знаком «Відмінник освіти України» — викладачів Гаврилюк П.В., Гайдайчук Г.П.
Навчальна база училища з кожним роком оновлюється, в педагогічний процес широко впроваджуються новітні інформаційні технології. Для здійснення навчання учнів діє 34 кабінети і майстерні, лабораторія ведення домашнього господарства, які сучасно обладнані, оснащені аудіовізуальною апаратурою та комп’ютерами. Функціонують 2 комп’ютерні класи та лабораторія комп’ютерних технологій. Забезпечено загальний доступ у всіх корпусах і гуртожитку до мережі Інтернет, Wi-Fi. Працює бібліотека з книжковим фондом понад 24 тис. примірників і читальним залом на 40 місць, функціонують велика і мала актові зали на 192 і 60 місць відповідно, спортивні містечко і зала на 282 кв. м, тренажерна зала і тир для стрільби з пневматичної гвинтівки, кабінет-музей етнографії і фольклору рідного краю, музей-виставка учнівських виробів, історії училища.
Для впровадження в навчальний процес сучасних матеріалів та нових виробничих технологій навчальний заклад підтримує тісний зв’язок із будівельними організаціями міста, швейною фабрикою ПрАТ «ВКФ «Леся», меблевою фабрикою «Мірт», фірмами «Крот», «Норма» та ін. Наші учні є слухачами Житомирського територіального відділення МАН, беруть участь у Всеукраїнських і Міжнародних конкурсах та отримують відповідні відзнаки.
Сьогодні навчальний заклад є центром культурного життя молоді. В училищі створені належні умови для розкриття здібностей кожного учня, організації цікавого дозвілля. Плідно працюють учнівський Народний духовий оркестр «Возвягель», ритм-студія барабанщиць, вокальні гуртки: учнівський «Калинонька» та працівників училища — «Джерело», хореографічний, декоративно-прикладного мистецтва — «Український оберіг», спортивні секції з футболу, волейболу, тенісу та атлетизму, стрільби , клуби «Берегиня» та «Світлиця».
Щорічно проводяться цікаві заходи до Дня знань, Свята квітів, Дня працівника освіти, Дня студента, Дня святого Валентина, конкурси «Міс та Містер училища», Новорічні свята, Андріївські вечорниці, які сприяють розкриттю природних, творчих здібностей учнів.
Значна увага приділяється пропаганді здорового способу життя, залученню молоді до занять спортом. Традиційно, двічі на рік, на березі річки Случ проходить спортивно-розважальне свято «Козацькі забави», «Звитяга». Став традиційним спортивно-розважальний конкурс «Нумо, хлопці!». Учні беруть активну участь у всіх загальноміських та обласних заходах.
Для 210 учнів із Новоград-Волинського та інших районів області ще однією домівкою став гуртожиток училища, який щорічно займає чільні місця в обласному конкурсі серед гуртожитків професійно-технічних навчальних закладів. Тут створені хороші умови для проживання та відпочинку. Всі 14 секцій відремонтовані за сучасними будівельними технологіями власними силами, кімнати обладнані меблями, які щороку оновлюються. До послуг мешканців — кімнати відпочинку та кімнати для роботи гуртків, медичний пункт та ізолятор, діють санітарно-гігієнічні приміщення.
Саме завдяки кропіткій діяльності колективу, два останні десятиріччя у нас немає проблем із набором на навчання, хоча кількість шкіл і учнів у регіоні значно зменшились. Навпаки, в останні роки контингент училища зріс на 125 чоловік, що підтверджує попит на професійно-технічну освіту.
Однак мене турбує інше. Створюючи необхідні умови для навчання і дозвілля наших учнів, ми часто-густо незадоволені результатами.
Скажімо, нам не вдається побороти такі негативні явища як паління (більше третини учнів навіть не приховують це), розпивання спиртних напоїв (щорічно збільшується кількість випадків і учнів, які вживають спиртне, різні енергонапої). Не зменшується кількість порушень розпорядку дня, особливо в гуртожитку, крадіжок коштів і майна. Значними є кількість пропусків занять як через хворобу, так і без поважних причин. Зростає кількість дітей із суїцидними настроями.
Надзвичайно актуальною залишається проблема зростання правопорушень серед молоді. Малолітня розбещеність та наркотична залежність активно культивуються в усіх навчальних закладах міста. Наркоділки залучають учнів та студентів до реалізації наркотичних засобів. Ми намагаємося контролювати цю ситуацію. Але недостатній інтерес окремих батьків до своїх дітей, обставини в сім’ях, де у одного або обох батьків існує алкогольна чи наркотична залежність, породжують прогалину у зв’язках і відносинах батьків із дітьми. А це, в свою чергу, примушує дитину шукати підтримку та розуміння на вулиці або в соцмережах.
Все більших обертів набувають нездорові і часто небезпечні «ігри» в соціальних мережах. Так, у сумно відомих «Синіх китах», на жаль, досить активними виявились і наші учні. І тільки завдяки вчасному втручанню, нам вдалося врятувати двох і пережити цю пошесть. Тепер нас попереджають про «Червону сову»…
Враховуючи це та особливості відносин батьків і дітей у цей перехідний період, спробую узагальнити:

1. Значна частина батьків і опікунів стикаються із великими труднощами у відносинах із власними дітьми і підопічними, дуже часто самі потребують підтримки і поради.


2. Деякі батьки в силу різних обставин, власного життєвого досвіду і освітнього рівня, практично самоусунулись від виховання своїх дітей, і навіть не намагаються співпрацювати з нами.


3. Окремі опікуни створили багатодітні сім’ї для отримання виплат від держави, не забезпечивши належних умов.


4. Частина учнів, не маючи фінансової підтримки в сім’ї, намагається самостійно забезпечити себе всім необхідним: одягом, їжею, мобільними телефонами, планшетами та інше.

І далеко не всі з них мають змогу знайти офіційний приробіток. Деякі ж — здійснюють крадіжки, порушують законодавство (займаються вимаганнями, потрапляють під вплив наркоторговців та ін.).
Все це висить, як Домоклів меч, над колективами професійно-технічних закладів.
Найскладнішими роками у житті ПТО були 1995-1997 роки, коли заробітну плату не виплачували по 4-5, 9 місяців, а стипендію — рік! Із часом все це минуло, однак ланка профтехосвіти залишилась, на мою думку, обділеною коштами, увагою міністерства, роботодавців. Хоча не зовсім. Такого паперообігу, різноманітних вимог даних, прогнозів діяльності до 2020-х і подальших років, оптимізацій ще не було, нам самим все потрібно підрахувати, спрогнозувати, подати «наверх вже зараз і негайно». А ще — нові стандарти, постійні, частіше, формальні, зміни в навчальних і робочих планах, запровадження, часом сумнівних, інновацій, проблеми доступу в єдину електронну базу з питань освіти. Стало проблемою навіть видати документи про освіту, складання і реєстрація паспортів матеріально-технічної бази закладу, документів на землю і т.д. і т.п. Скрізь потрібні кошти і не малі, а централізований бюджет цього не передбачає.
За цим усім зовсім мало часу залишається для роботи і спілкування з колективом, учнями, батьками, самоосвіти, сімейних справ. Ось приблизно в таких умовах доводиться забезпечувати діяльність закладу.
Часто-густо ми опиняємось у патовій ситуації з нашими вихованцями, особливо — сиротами. Адже у нас відсутні будь-які важелі впливу, фінансові і дисциплінарні. Просто вони недієві.
Академічну стипендію сироти, як правило, не отримують, соціальну — обов’язково. Хлопець чи дівчина самі розпоряджаються коштами, причому часто — не раціонально. Ми також не впливаємо на їх виплату і розмір.
І не завжди ми можемо переконати учня більш раціонально використовувати отримані кошти, акумулювати їх для використання в подальшому самостійному житті.
Держава подбала про дітей — сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування — і це добре. Вони отримують стипендію, харчуються безкоштовно, забезпечуються одягом, підручниками. Але окремі учні з цієї категорії та їх опікуни зловживають своїми пільгами. Ми маємо випадки, коли сироти місяцями не відвідують навчальний заклад, займаються бродяжництвом, ведуть аморальний спосіб життя, а пільгами користуються в повній мірі. За що платити стипендію учню, який не навчається, тим більше, проживає з матір’ю, яка в свій час була позбавлена батьківських прав, і відновлювати свої права не збирається, хоч підстави для цього є? Можливо, варто внести зміни до законодавчих актів, які захищають права вищезгаданої категорії учнів? Адже, крім прав, у кожного з нас є певні обов’язки, які, на жаль, ігноруються все частіше.
Будучи членом колегії управління освіти і науки Новоград-Волинської міської ради, я запропонував провести спільну нараду зі всіма зацікавленими сторонами і службами для більш результативної роботи з підлітками, учнівською і студентською молоддю.
Можливо, проблемні питання наших дітей і турбують Уряд, керівництво держави. Про це свідчить прийнятий нещодавно Закон України «Про внесення змін до Законів України щодо посилення гарантій безпеки дітей». Однак, як на мене, гарні його положення є просто декларативними, адже Верховна Рада прийняла сотні законів, які не виконуються.
Очільники держави звітують про реформи в Україні. Ми ж, пересічні українці, їх просто не бачимо, про них більше чуємо, ніж відчуваємо покращання нашого життя.
Наша молодь виростає і формується в атмосфері злиденності, насильства, брехні і подвійних стандартів. Виникає риторичне запитання: чого ми чекаємо від нашої молоді, яким буде наше майбутнє, якою буде наша старість? Хто залишиться в Україні? Хто економічно відроджуватиме нашу Батьківщину?
Радив би керівникам нашої держави уважно прочитати статтю «Кровотеча. Чому українці покидають свою країну» в газеті «Дзеркало тижня» (№3 (349). Звичайно, дехто скаже, що наведені факти і дослідження є не повні, не зовсім наукові і т. д. Однак, тенденції висвітлено. Переконаний, що висновки варто зробити всім. Інакше ми втратимо молодь, втратимо своє майбутнє, позбавимо себе повноцінної старості, а дітей і внуків — щасливого майбутнього.