Поверни мені сина!

Була субота. Павлик на спортивному майданчику бавився із сусідськими дітлахами. Марія зі знайомою теревенили поряд.
Коли неподалік від дітей зупинилося чорне «BMW».
Марія занепокоєно сіпнулася.
— Ти чого? — спитала сусідка. — Твій знайомий?
— Колись був знайомий, — замислено відказала Марія, переводячи погляд то з авто на сина, то від сина на авто.
І раптом Павлик почимчикував до іномарки. Відкрились дверцята, і він зник за ними.
Авто рушило.
Марія зойкнула й кинулась услід за машиною.
Та хіба наздоженеш.
Раптом задзвонив мобільний. Висвітився номер сина.
— Павлику! Ти де?!
— Це Андрій.
— Ти що робиш??!
— Не хвилюйся. Все буде добре.
— Де Павлик?!
— Ось, поряд зі мною.
— Ти куди повіз сина?
— Кататися.
— Це називається інакше…
— Як?
— Викрадення дитини!
— Та вгамуйся ти, Маріє. Я знав, що його не відпустиш. От ми й утекли від тебе. Трохи покатаємося і…
— Поверни мені сина!
— Не забувай, що він і мій син. Ми скоро приїдемо.
І Андрій відімкнувся.

Минула година. Пробігла друга.
Марія не знаходила собі місця. У тому, що трапилося, винила тільки себе. Тепер шкодувала, що піддалася на його хитрощі. Хіба не зрозуміло було, що об’явився він не просто так. А з якимсь замислом.
Дзвонити до поліції? Чи ще зачекати?
Пробувала дзвонити на мобільний сина. Але телефон був відімкнений. Сіла батарея?

Андрій тішився, як мала дитина. Кілька годин возив сина містом. Накупив Павлику солодощів, іграшок.
— Павлику! — лагідно питав сина, який сидів на задньому сидінні авто. — Ти хочеш побачити своїх дідуся і бабусю?
— Хочу! А де вони?
— Як де? Вдома!
— То ми до них поїдемо?
— А ти хочеш?
— Хочу. Дуже хочу!
— Тоді мчимо вперед?
— Вперед!

Почало сутеніти. І Марія неабияк стривожилася. Знову спробувала по мобільному зв’язатися із сином, але дарма: абонент мовчав.
Зрештою, Павликів мобільний подзвонив сам.
— Сину! Де ти?!
— Це Андрій.
— Ти — негідник! Я не знаю, що з тобою зроблю! Поверни мені сина!
— Не репетуй. Він спить.
— Де спить?!
— У мене в машині.
— Ви їдете додому?
— Так. Але…
— Куди ти його везеш?!
— Я його привезу завтра. Може… завтра.
— Яке ти маєш право?!
— Таке, як і ти. Павлик не заперечив їхати зі мною. Не хвилюйся. Лягай спати.
Від нервової напруги Марію аж захитало.
— Як не хвилюватися? — спантеличено спитала. — Як лягати спати?
Андрій вбивчо, але спокійно, відказав:
— Як завше: вечеряй і — в ліжко. Я передзвоню.
Він від’єднався.

Марія зателефонувала найближчій подрузі, Софії. Коротко розповіла їй про те, що трапилося.
Та здивовано спитала:
— Ти в поліцію дзвонила?
— Ще ні.
— Ти що, дурна?!
— Та я не знаю, як правильно вчинити.
— Негайно дзвони в поліцію. А потім мчи до них і напиши заяву. По-моєму, так треба робити. Не гай часу! Хто знає, що в нього в голові.

Яким здоровим глуздом керувався Андрій, так вчиняючи, нам невідомо. І які плани будував на майбутнє, — також лишається загадкою. Але, з правової точки зору, правопорушення таки мало місце.
Групі реагування патрульної служби, яка зупинила чорний «BMW», Андрій зауважив, що він батьківських прав не позбавлений і має рівні права з матір’ю.
— До того ж, син, побачивши мене, — вів він далі, — сам побіг до мене. Нікого я не силував і не викрадав.
Однак правоохоронці у цій історії побачили кримінал, і, для з’ясування обставин, Андрія затримали. А сина повернули матері.
Проте невдовзі Павлик почав дорікати їй за те, що цілий рік недозволяла йому бачитися з батьком. Погрожував, що втече до тата, якщо мама буде проти їхніх зустрічей. Але то вже — інша історія…