«Годинку-дві поспали і працювати-працювати-працювати»

Гортаючи календар, іноді й не помічаєш, наскільки швидко плине час. Ось уже й квітень минає. На жаль, для декого кінцівка цього місяця викликав сумні спогади. Адже 26 квітня 1986 року стало справжнім «чорним» днем.
...Зазвичай Микола Васянович приходив на роботу рано. 27 квітня постовий, привітавши начальника, перш за все запитав: «Що там сталось у Чорнобилі?». Микола Максимович відповів, що поки нічого не знає, але вже через декілька хвилин тодішній начальник відділу пожежної охорони УВС у Житомирській області Борис Чумак приголомшив страшною новиною. Мовляв, там сталася дуже серйозна пожежа, і поки ніхто достеменно не знав, що відбувається й чим все це може закінчитися. Треба збирати людей, якщо необхідно, то й із відпусток відкликати і переходити на посилений варіант несення служби.
Вже тоді майор Васянович прокрутив у голові найгірші сценарії розвитку ситуації. Чоловік знав, що таке радіація, і яких вражаючих наслідків від неї чекати. До того, як очолити пожежну частину, він займав посади у сфері цивільної оборони. Проводив заняття для особового складу з відповідної тематики.
За іронією долі, йому довелося їхати до Чорнобиля двічі. Першим його викликав начальник Управління внутрішніх справ у Житомирській області. Керівник пояснив ситуацію і, знаючи, що Васянович підготовлений спеціаліст, призначив його керівником міліцейського підрозділу в складі зведеного загону для дезактивації території.
«У мене не було особливих ілюзій, що поїздка стане якоюсь прогулянкою. Я знав, що це буде дуже важка робота і, можливо, з ризиком для життя», — пригадує Микола Васянович.
Тоді 37-річний вогнеборець прийшов додому і повідомив сім’ї, що їде на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Дружина звикла до бойових буднів чоловіка, але
розуміла, що це — не просте чергове відрядження. Як не намагалася не подати стурбованого вигляду, очі видавали все. Рано-вранці Микола Максимович поцілував ще сплячу донечку-школярку, міцно притис до грудей кохану дружину та вийшов за поріг, не знаючи, що на нього чекає за сто кілометрів.
Прибувши до місця дислокації, всіх офіцерів вишикували та почали проводити перекличку. Кожен, почувши своє прізвище, дзвінко вигукував «Я». Майор Васянович свого прізвища так і не почув. Пізніше йому пояснили, що, згідно зі штатним розписом, для нього посади не передбачено. Вогнеборцю довелося повертатись назад у той же день.
Почуття невиконаного обов’язку тиснуло, не даючи спокійно всидіти на місці. На небі — ні хмаринки, сонце, ніби, збісилося пекти й пекти та ще й на дорозі — суцільний затор. Автошлях був забитий транспортом. Його повернення якраз співпало з евакуацією живності з колгоспів. Сотні вантажівок вишикувались в один ряд, пересуваючись по 20 км за годину. Корови мукають, коні іржуть, автомобілі сигналять...
Через кілька днів від Бориса Чумака він дізнався, що необхідно відвезти до Чорнобильської зони деякі документи, дозиметри та інше приладдя. Одразу запропонував свою кандидатуру.
...За кермом службового «Москвича» він поїхав до наметового містечка зведеного загону. Спека тривала. Тому чоловік поїхав у сорочці. Теплішого одягу із собою не брав. Успішно доставивши усе необхідне, на нього чекала несподіванка. Миколі Васяновичу надійшла команда залишитись у таборі зведеного загону. Боротьба з невидимим ворогом почалась і для нього. Він іронічно усміхнувся і подумав, що однієї сорочки все-таки було замало.
«Годинку-дві поспали і працювати-працювати-працювати», — то був неабиякий тест на психологічну стійкість.
Занадто вразливим хлопцям важко було боротись зі своїми емоціями. Порожні квітучі населені пункти... Вітер розносить вулицями обшарпані газети, магазини навічно залишились із вивісками «Зачинено», зі шкіл не лунають дзвінки про перерву. Життя зупинилось...
Роботи вистачало всім. Люди під вечір практично падали з ніг, а їх було стільки, що не перелічити: військові, міліціонери, пожежні, лікарі, шахтарі, вчені... Кожен із них мав свої завдання, виконання яких мало вирішальне значення для загального успіху.
Микола Васянович допомагав місцевим вогнеборцям. Чорнобильська зона — окутана лісами. Тому пожежі в природних екосистемах потрібно було ліквідовувати негайно, не зволікаючи. Враховуючи, що навколо була суцільна радіація, дерева стали фактично смертоносними. За таких умов радіаційне враження збільшується в рази. «Коктейль», що вдихали хлопці під час гасіння палаючого лісу, був просто вбивчим, адже радіація у перемішку з вогнем — це ще та гримуча суміш. Микола Максимович згадував, що виїжджав і на верхові пожежі. Якби не самопожертва та відчайдушність вогнеборців, то наслідки поширення вогню лісом могли б бути ще страшніші.
Зведений загін вогнеборців Житомирщини мав змінитися на колег з іншої області у двадцятих числах травня. Але Микола Максимович був змушений покинути загін раніше. Він важко захворів і кілька днів ходив з температурою під 40. Постійний жар, з носа текло, горло пекло так, що ковтати неможливо. Як доїхав сам до Житомира, — навіть і не пам’ятав. Однак згадав: перше, що зробила дружина, — забрала його чорнобильський одяг та викинула у сміття.
Боротьба з невидимим ворогом не минула безслідно. Сьогодні Микола Васянович бореться з астмою. Без балончика не виходить нікуди. Болячка вдарила і по пам’яті. Чоловік не приховує, що багато подій із його життя і «Чорнобильської битви», зокрема, просто вилетіли з голови або ж затуманені. З неприхованим сумом розмірковує, що з кожним роком чорнобильців-ліквідаторі в забувають. Та чи маємо право ми їх забути?