Солодка ніч, кошмарний ранок

Віктор Борейко (імена в матеріалі змінено) невеликим будівельним бізнесом зайнявся декілька років тому. Зібрав бригаду з місцевих «ліпил», котрі тривалий час попоїздили по закордонах і дещо навчилися в будівельній справі. Роботи виконували різні: викладали тротуарною плиткою подвір’я, зводили приватні будинки, бані, мангали, огорожі, проводили ремонти житлових приміщень тощо.
Сам Віктор Борейко, певна річ, участі в будівництві не брав. Він знаходив об’єкти і з їхніми господарями укладав договори.
Один із останніх об’єктів молодий підприємець знайшов у чималенькому селі сусіднього району. Потрібно було реставрувати колишній клуб під приміщення більш сучасного призначення.
Домовився зустрітися з головою сільради того населеного пункту. І, як на зло, в дорозі обламалося авто Борейка. Тому до місця призначення дістався під вечір.
Та й Кирило Федорович, голова сільради, спантеличив:
— Дорогенький, — стурбовано мовив голова Борейку, — В моїй родині несподівано виникли чималі проблеми. Не гаючись, маю їхати. А мешкає рідня аж в обласному центрі. Повернуся вранці.
Підприємець неприховано роздратувався:
— То мені, виходить, треба зараз, у пізній час у таку даль пхатися додому? А вранці знову пертися до вас?
Високий, жилавий Кирило Федорович поклав руку на плече коренастого, однакового за зростом Борейка і вибачливо відказав:
— Я вас розумію, друже. Але хто знав, що в мене десь візьметься біда. — Голова кілька секунд помовчав, а відтак несподівано запропонував. — А знаєте що. А ви в нас переночуйте. Вечерю я замовлю хорошу. А вранці всі питання і з’ясуємо.
Борейко розгубився. Мовчки покусував губи. Зрештою, із запинками заговорив:
— Це, того… В мене ще не було… Що моя дружина скаже…
— Подзвоніть. Поясніть ситуацію. Зрозуміє.
— У вас що, готель є?
— Звичайно! У баби Марусі. Вона у нас — за сторожа. Будинок у неї на дві половини. Ніхто не заважатиме.
Підприємець округлив очі:
— Який же це готель?!
— Та я образно. До речі, коли до нас приїжджають якісь гості, на кілька днів, то в неї їх і селимо. Там комфортно. Є телевізор, є на чому поспати.
— Ех-хе-хе…

Господарка «готелю», звичайна сільська баба, провела Борейка в «його» апартаменти і турботливо поцікавилася:
— Коли, кгм, вечерятимете, шановний е-е…
— Дякую, — понуро відказав підприємець, обводячи поглядом просту сільську кімнату. — В мене з собою є бутерброди.
— Може, кгм, чаю?
— Спасибі. На ніч ним не балуюся. Сон збиває. Тим більше, в мене є газована вода.
— Як знаєте, — чогось зітхнула стара і протягла «клієнту закладу» ключі. — Не забудьте закрити двері на ніч.
— А що, можуть украсти? — пожартував Борейко.
Баба Маруся кивнула вбік вікна:
— Та вештаються тут усякі. І звідки хочеш. Траса поруч. Забігайлівок понабудували. Ясно?
— Зрозуміло.
— Я йду. Діжурить. Моя зміна.

Щойно Борейко розіклав на столі бутерброди, як до кімнати запливла лебідка-красуня в голубенькому міні-платтячку, яке щільно облягало її тоненьке тіло.
Молодий підприємець аж слинку проковтнув.
А незнайомка якось знехотя привіталася з гостем і заходилася заклопотано зашторувати вікна, пересувати стільці з місця на місце.
«Прибиральниця чи що?» — майнула в Борейка думка. А очі його так і їли поїдом вродливицю.
Зрештою, поцікавився:
— Вибачте. А ви хто?
— Внучка господарки цього дому, — ніяково відказала кралечка.
— А як вас звуть?
— Любка. І не «викайте» на мене!
— Добре, — усміхнувся Борейко. І раптом, кивнувши на стіл, запропонував:
— Може, розділите, ммм, розділиш зі мною вечерю?
Любка зиркнула на стіл. Закопилила бантики-губки.
Підприємець це зметикував по-своєму:
— У мене в сумці ще є запаси. І їжа, і до їжі, — молодий чоловік поспіхом видобув із дорожньої сумки ще якийсь пакунок, пляшку горілки.
На диво, симпатичне створіння погодилося.
Коли випили вже по другій, язики почали розплітатися в обох.
Пожираючи поглядом русяву красуню з волошковими очима, Борейко потай закладав плани на сьогоднішню райську ніч. Він усіляко догоджав дівчині, підсовував їй найкращі наїдки. А потім, солоденько прицмокуючи, банально підлещував:
— Як же ти, богиня, могла загубитися в такій глушині? Мабуть, кавалери за тобою табунами бігають!
Любка, звабливо відкидаючи голову назад і блискаючи двома рівненькими рядочками зубів, потішно сміялася. А затим, раптом посумнішавши, сказала:
— Не щастить мені в коханні.
— Не вірю! — здивовано вигукнув Борейко. І знову почав співати дифірамби. — Щоб таке гарне, миле створіння та ніхто не спіймав!
— Я не спіймала, — засмучено відказала Любка і повела далі. — Я шалено закохалася в одного. Зачіску змінила. В його присутності кокетувала з іншими хлопцями, щоб він тільки звернув на мене увагу. Бігала за ним, як дурна, а він… Одне слово, все було марно. Та не хочу я про це згадувати. Давай ліпше вип’ємо.
— Давай!
— Тільки трошки.
— Знаю, знаю. Ти завше просиш трошки. Н-дааа…
— Що?
— Розумію я тебе, — Борейко поклав свою долоню на Любчину руку.
Дівчина цього жесту наче не помітила.
Підпилий підприємець почав гладити її руку.
Знову ніякої реакції.
Тоді Борейко підсів ближче до красуні. І, мов нестямно закохане хлопчисько, подививсь у волошкові дівочі очі і пристрасно зашепотів:
— Я хочу тебе поцілувати!
— Цілуй.
Борейко спочатку не повірив, що красуня так швидко погодилася на його прохання. Однак жадібно припав губами до Любчиних уст-бантиків. А відтак підхопив дівчину на руки і поніс до ліжка.
Вона і цього разу не пручалася.

Прокинувшись уранці, Борейко довго роздивлявся навколо себе.
Любки не було. Не було нічого і в сумці. Зник і його одяг, гроші, мобільний телефон. Лишилися самі труси. На табуретці.
Згодом до кімнати ввійшла баба Маруся. Побачивши гостя в трусах, поспішила вийти.
Але підприємець швидко її зупинив:
— Почекайте!
— Слухаю, — стара загальмувала в порозі.
— А де Любка?
— Яка Любка? — вирячилася бабка.
— Внучка ваша.
— Нема в мене ніякої внучки. Внуки є. Але вони далеко звідси.
— А кого ви присилали сюди прибиратися?
Господарка оселі перевела погляд на стіл. Осудливо захитала головою:
— Ти що, перепився, хлопче?
Поволеньки Борейку почало доходити, що сталося насправді. «Так ось чому вона так швидко зголосилася на випивку і… секс».
— Кошмар! Ото вляпався, — ошелешено видихнув він. І з надією подивився на бабу Марію. — У вас, того, ніякої вдяганки не знайдеться?
Стара замислилася. Відтак відказала:
— Хіба що, галіфе. І чоботи хромові. У мене чоловік військовим був.
Борейко уявив себе перед своєю дружиною зодягнутим у галіфе, хромові чоботи і… з голим торсом.
І він болісно застогнав.