Багаті ясла

Побачивши коло хвіртки Юрка, сусідського шибайголову, Федора Ясінська (імена в матеріалі змінено) напружилася.
«Якого дідька лисого його пре до мене?» — розсердившись на несподіваного гостя, подумала сухорлява стара вдова.
— Добрий день, бабо Федоро!
— Добрий, добрий, — сухувато відказала стара, допитливо свердлячи маленькими вицвілими очима сусідського хлопчину. А відтак поцікавилася. — Що, науку вже закінчили?
— Ага, — кивнув худорлявий юнак, гладячи долонею свою налисо стрижену голову.
Баба Федора для чогось поцікавилася:
— Батько твою макітру обстриг?
— Умгу. Але я сам так захотів.
— В який клас перейшов?
— У восьмий.
— Вже добрий веприк! А чого хотів-то?
— Я?
— Та не я ж! — розсердилася стара. — Для чогось-то зайшов до мого двору?
Сусідський хлопець розгублено позиркав навколо, а відтак спитав:
— Може, що допомогти треба?
Бабі Федорі немов заціпило. Кілька секунд мовчки дивилася на малого односельця, а потім, недовірливо осміхнувшись, поцікавилася:
— Ти що, Юрко, до тимуровців записавця?
— А що це таке? — витріщився парубійко.
— Певне що та... Куди вам знати! — з осудом відмахнулася баба Федора і з ностальгією зітхнула. — Е-хе-хе-е. Були часи. Були… — Тут стара просльозилася, згадавши свого Івана, який кілька років тому пішов у інші світи. По хвилі знову сердито спитала. — То чого приваландав, питаю?
Юрко, відірвавши погляд від хліва, зненацька зблід і наче дихати перестав. А відтак носком кросівки почав колупати землю.

Сашко, прикипівши ногами до долівки, з острахом роздивлявся на коров’ячій голові величезні, закручені півмісяцем, роги.
«Такими як підковирне, то мало не покажеться», — подумав хлопець і відступив од рябої на крок від гріха подалі. Але куди втікати? Не для того прийшов, щоб позирити на худобину та й піти собі…
Корова, витріщивши булькаті очі на хлопчака, неспокійно перебирала ратицями, ніби готувалася до нападу на непроханого гостя. Може, й напала б, та була прив’язана за шию мотузком, а мотузок — до ясел. Очевидно, корова неабияк дивувалася появі в хліві цього недомірка: «Невже воно прийшло мене доїти?!».
Сашко під ногами назбирав жмут прив’ялої трави, сунув під ніс рябої.
Та довго нюхала і чмихала, але таки подачку з’їла.
Сашко підбадьорився. Почав дозбирувати прижухлу траву на долівці…

А баба Федора заклопотано перепитала:
— То чого приваландав, питаю?
— Та думав вам допомогти, — Юрко напружено і тайкома зиркав на хлів.
— І що воно таке з ним сталося? — ніби в самої себе замислено спитала стара. А відтак ледь нахилилася до хлопця. — Може, тобі, шибайголово, сонце голову напекло? Он як пече, спасу немає. Ну, мені ніколи. Корову треба доїти. Он непокоїться, ремигає. А може, ти мені гній викинеш з того…
Та Юрко бабу Федору наче не чув. Ще раз глипнувши на хліва, він раптом поспішливо сказав:
— Не хочете, то як хочете!
— Гей, гей! Вітрогоне!
Та Юрка вже й слід прохолов.
— Тьху, дурне! — здивовано кинула стала і пішла до хати по дійничку.

Уже доячи корову, бабі Федорі почало поволі доходити. Вона відставила набік відро і підступила до ясел. Відгорнула рештки зів’ялого зела, відколупнула пальцем одну рейку, другу… І серце її похололо.
— Боженько! Це він! Але як же? Ні, він не сам…
…Подвійне дно в яслах зробив ще її Іван. Часи настали непевні. Тож, частину своїх пенсійних грошей ховали у яслах.
А стара Федора не могла вийти з дива: «Як ці вишкварки могли здогадатися про тайник?..».

А все дуже просто. Так трапилося, що Юрко кілька разів мимоволі бачив, як поштарка приносила бабі Федорі пенсійні гроші. Увагу хлопця привернуло те, що опісля баба Федора з якимось невеликим вузликом завжди бігла до хліва. Хлопець і зметикував: десь там ховає гроші!..

Хтозна, чи заощадження вкрав Юрко чи хтось із його поплічників, але баба Федора таки звернулася до дільничного інспектора. Розповіла йому і про дивний прихід до неї сусідського хлопця, Юрка.
«Взяли» харцизяк у місцевому кафе. Юрко із Сашком розкидалися краденими грошима, як кажуть, наліво і направо. Пригощали наїдками і напоями хлопців і дівчат, які на той час з’являлися на горизонті.
Хлопчаки…