Вони сильніші за кохання…

Вікторія (імена в матеріалі змінені) на якусь мить примружилася, а відтак гукнула:
— Сергій?
Молодий чоловік, напівобернувшись, розплився у щирій посмішці:
— Віка?
— А я бачу, ніби ти…
— Та я, я! А яка ти стала!
— Яка?
— Просто красуня! Не та дівчинка, що за сусідньою партою в класі… Але ти й тоді була вродлива.
— Дякую! — зашарілася Вікторія. — Давно тебе не бачила.
— Я в місті рідко буваю. Все по закордонах.
— Невже?! А чим займаєшся?
— Хм… Заробітки. Я тебе проведу?
— Проведи.
Пішли малолюдним тротуаром. Згадували школу, однокласників, вчителів, якісь кумедні історії. Вікторія у класі була відмінницею, Сергій — так собі, аби перейти із класу в клас. Навчання не любив, мученицьки чекав, коли ж нарешті востаннє переступить поріг ненависної йому школи. Потім було училище. Набув фаху будівельника. Та постійної роботи не мав. Проте одного дня пощастило вклинитися до будівельної бригади, яка працювала за ближнім зарубіжжям.
У відмінниці ж Вікторії життя склалося не так, як їй того бажалося. В омріяний університет не поступила. Через раннє народження дитини. Однак згодом, дякуючи грошовитим батькам, зайнялася невеличким бізнесом — торгівлею імпортним взуттям…
— Ось ми і прийшли.
Сергій обвів поглядом багатоповерхівку. Зупинив свій погляд на останньому, дев’ятому, поверсі.
Вікторія всміхнулася:
— Я так високо не живу!
— А на якому поверсі?
— На другому.
Було очевидно, що Сергій тягнув час, не хотів розлучатися з однокласницею, котра з миловидної дівчинки перетворилося на привабливу струнку красуню. Вона Сергію приглянулася ще тоді, в школі. Пробував до неї залицятися. Однак серце Віки лежало до іншого, до Нікіти, хлопця із сусіднього класу.
Вона несподівано запропонувала:
— Зайдеш на чашечку чаю?
— Залюбки! — невимовно зрадів Сергій.
Пораючись на кухні, Вікторія мимоволі почала розповідати про своє життя:
— Два роки тому я пішла від свого чоловіка. Нікіти. Тепер сама виховую сина.
— А де він? — машинально запитав Сергій, бо увага його була зосереджена на вивченні жіночих принад, стрункого тіла, яке граційно рухалося перед його очима. І воно його заворожувало, вабило.
— Де син? У садку.
Зрештою чай був на столі. Було печиво, цукерки.
Але така сервіровка дещо пригнітила гостя. Він чекав, що господиня запропонує випити міцнішого напою.
— Щось не так? — спитала Віка, помітивши сконфуженість Сергія.
— Та ні, ні, — поспішив згладити ситуацію колишній однокласник. — Усе нормально.
Згодом Вікторія поцікавилася (здалеку так):
— Як дружина, діти?
Сергій посміхнувся. Відтак, відкинувшись на спинку стільця, пожартував:
— А ти знаєш, я ще ні разу не одружувався!
— Справді?! — здивовано звела очі Віка.
Сергій зробив серйозне лице. Пильно дивлячись на дівчину, мовив:
— Та ось не зустрів таку, як ти.
Вікторія пильно подивилася на Сергія.
— Жартуєш?
— І гадки не мав.
Лише після цих Віка слів зніяковіла. Однак перевела мову на інше:
— Давно по заробітках мотаєшся?
— Десь років чотири. Як почалася заворуха в Криму та на Донбасі, так і рвонули за кордон.
Ці слова, наче ножем, кольнули її в самісіньке серце. Зрозуміла: втекли від мобілізації. Це тоді, коли гинули найкращі хлопці. Тоді, коли вона однією з перших у місті кинулася допомагати нашим бійцям. Допомагає і тепер: продуктами, одягом.
Чого, чого, але такого від колишнього однокласника не чекала. Тепер, відводячи погляд будь-куди (тільки не на нього), не знала навіть, в яке русло повернути розмову. І чи треба вже про щось говорити? Нехай би він швидше пішов.
В одну мить колишній однокласник став огидним, нікчемним.
Порятував годинник, що висів на стінці.
— О! Час сина забирати із садочка. Вибач.
Підводячись зі стільця, він з надією спитав:
— Сподіваюсь, ми ще зустрінемося.
І цього разу відвела очі:
— А чи варто?
— Ну… Я хотів би.
— Вибач, мушу йти по сина.

Плани у Сергія були грандіозні. Вікторія йому подобалася. Іще зі школи. А при зустрічі з нею почуття до неї розгорілися з більшою силою. А ще… її квартира. Шикарно обставлена квартира. Просто тобі райський куточок! І йому дуже вже закортіло потрапити до нього. І вирішив діяти.
Сергій не знав, що у Віки є ще й крута «тачка». Коли біля її під’їзду він побачив, хто виходить із водійських дверцят білої іномарки, то в нього очі полізли на лоба.
Віка здивувалася не менше:
— Ти?!
— Я.
— А що ти тут робиш?
— На тебе чекаю.
— Навіщо?
— Тебе хотів побачити.
— Навіщо?
— Ну… хотів… Ти одна, я один. І…
— Нічого у нас не вийде, — різко і холодно обірвала Вікторія.
Він на хвилю оціпенів. А відтак аж запинатися почав:
— Ч… чому?
Вікторія сказала неправду:
— Бо в мене є чоловік.
— Ти ж казала…
— Мається на увазі — кавалер. І… пробач. Я поспішаю.

Сергій не чекав такого відкоша. Від цієї новини у грудях відчувалася гнітюча тяжкість. Плани на майбутнє летіли шкереберть. Проте від намірів своїх вирішив не відступати. Почав стежити за Вікою. Біля її будинку. Згодом з’ясував, що ніякого кавалера у неї немає. Якби був, то неодмінно з’явився б тут.
І він вирішив неабияк її здивувати. Вибрав час, коли дівчини не було вдома. З собою прихопив заздалегідь приготовану мотузку із гаками-трійцею. На ній — із великим букетом червоних троянд (припнутих до спини)! — видерся на другий поверх.
Балкон виявився відкритим. У кімнаті почав шукати вазу. І… натрапив на гроші. Вони просто лежали на столику. Солідна сума.
Куди і кохання поділося! Забув і про букет троянд. Тією ж мотузкою шпарко сповз донизу, прихопивши з собою ще дещо із золотих речей.
…Розшукати крадія поліцейським не склало багато часу.