Сповідь матері вбивці

Чи можна убезпечити суспільство від психічно хворих людей?

ВАЛЕНТИНА ГРОШЕВА прийшла в редакцію, як в останню інстанцію — єдине для самотньої матері місце, де її можуть вислухати і зрозуміти. Матері, котра пройшла довгий, складний і жорстокий шлях, перш ніж її син став убивцею. На цьому шляху вона стукала в усі двері.
Жінка поділилася історією, що лишилася за лаштунками вбивства. Валентина досі не знайшла відповіді на болюче питання, актуальне для багатьох, у чиїх родинах живуть хворі з психічними діагнозами: що робити, коли вдома — непередбачуваний шизофренік?



Двері перед людьми з психічними діагнозами в Україні зачинили з прийняттям закону про необхідність згоди особи на лікування. Психічно хворі, як свідчить практика, рідко на це погоджуються. Як кажуть спеціалісти, у таких випадках їхня психіка функціонує, ніби оркестр без диригента. Як за таких умов прийняти раціональне рішення?

31-річний Іван Грошев — інвалід війни, колишній АТОвець, теж такої згоди не дав. А 28 серпня скоїв у нашому місті вбивство, про яке розповідали навіть у всеукраїнських ЗМІ. Знаряддям жорстокого вбивства на «стометрівці» став ніж, із яким чоловік довго ходив. На це ніхто не звертав уваги, а коли звернули — було вже пізно.

Приносимо вибачення сім’ї загиблої, що знову підіймаємо цю трагічну тему. Робимо це винятково для того, аби запобігти новим, можливим трагедіям. Сподіваємося привернути увагу до важливого питання.

Через проблеми з психічним здоров’ям суд визнав Івана неосудним. Нині він очікує судового вироку в психіатричній лікарні в Житомирі. Невдовзі чоловіка депортують у Дніпро, де він відбуватиме термін. Для неосудних людей — це примусове лікування роками під вартою.

Нещодавнє скрочення кількості психлікарень в Україні (з метою економії бюджетних коштів) викликало справедливе занепокоєння в суспільстві...

«Я довго думала: йти до вас чи ні?»

— розповіла мати вбивці, прийшовши до нас у редакцію. — Вирішила, що треба. Мене звідусіль критикують, не знаючи гіркої правди. Але це не лише трагедія для нас із сином. Люди з шизофренією ходять по наших вулицях. Якщо на них і далі не звертати увагу, то чим це обернеться для суспільства?

Жінка переконана, що якби з сином попрацювали психологи, то трагедії б не сталося. Каже, він ніколи й нічим не хворів, у лікарнях теж не був.

Прийшов з АТО в 2016-му і почалося…

В АТО Іван пішов добровольцем

До того працював будівельником. Спочатку було навчання в Десні, потім — служба під Маріуполем. На війні він пробув лише три місяці. Цього вистачило, аби його психіка зазнала незворотних змін.

За два роки до того, як скоїти вбивство, він повернувся додому у військовій формі та в шльопанцях. Берці, разом із якимись шишками, гіллям та камінням, лежали в рюкзаку мертвим вантажем. На душі, судячи з вигляду сина, було так само важко.



Несподіване повернення додому

Ця подія викликала в матері повне сум’яття.

— Нестрижений, скуйовджений, неголений... Він мав жахаючий вигляд, — згадує Валентина. — Попросив їсти, нічого не пояснивши. Узагалі нічого не розповідав. Телефон був на беззвучному, бо йому заважали будь-які звуки.

А наступного дня Іван зник на тиждень. Узяв тільки гаманець і паспорт. Валентина тоді дала оголошення в газеті про зникнення. У її голові продовжували вирувати думки: «Чому повернувся? Що з ним сталося на війні?» Пізніше були випадки, що він пропадав на пів року. Тоді знайшли його на лавці біля моря схожого на безхатька.

Вона менше всього хотіла, щоб єдиний син виявися дезертиром. Почали з’ясовувати.

У військовій комендатурі нічого не знали, у військкоматі — теж. Грошев пішов на війну добровольцем, а не контрактником. Це значно ускладнювало пошуки причин його несподіваного повернення.

Погрожував зброєю товаришам по службі

З’ясували, що перед поверненням Іван лікувався в Маріупольській лікарні. Туди його помістили після того, як він погрожував зброєю товаришам по службі.

У Новограді запропонували направлення в Київський шпиталь. Утім чоловік не визнавав, що потребує допомоги фахівців. «Я нікому не потрібен», — відповідав матері.

Обманним шляхом його відправили в Київ. Сказали, що після цього зможе влаштуватися на роботу. Там підлікували і поставили діагноз: «шизофренія» з певним перебігом.

Довго збирали документи, щоб визнати хворого інвалідом війни. Матері довелося пройти всі кола бюрократичного пекла, залишившись наодинці з хворим сином. Каже про це: «Я настільки за цей період вимоталася, що вам не передати».

То поводиться як дорослий, то — наче дитя

За словами Валентини, він не був дивакуватим постійно. Допомагав вдома прибирати, міг зготувати їсти.

Якось мати запропонувала утеплити хату. Прийшла ввечері з роботи — він вже одну зовнішню стіну оббив від штукатурки та обклав мінватою.

А наступного дня все різко змінилося. «Відрубав», що більше нічого не робитиме, бо вже не хоче. Отак відтоді часто траплялося: тут він нормальний, за якусь мить — кардинально інший. То поводиться як дорослий, згодом — наче дитя…

Лікарі призначили лікування — таблетки тричі на день: щоб не було галюцинацій, аби був спокійніший, не агресивний, нормально спав. Працюючи на хлібозаводі, мати не завжди могла контролювати, чи справно він приймає ліки. Дорослий чоловік, із характером…. Піти в лікарню для нього було чимось страшним.

Просила покласти сина на лікування

Валентина наполягала, що сину потрібне стаціонарне лікування, а не вдома. Із цією проблемою була скрізь: у Будинку рад, у соцслужбах, у лікарні. Розводили руками — якщо він не хоче лікуватися, то нічим допомогти не можуть.

На реабілітацію лише цьогоріч Грошева поставили на чергу. Але тепер у нього буде інша «реабілітація»...

У Спілці АТО на звернення матері сказали, що пізніше заїдуть, поспілкуються. Не заїхали.

Потім з’явилися «погані» друзі, які просили гроші. Цим провокували його спалахи агресії:

— Він отримував пенсію інваліда. Вийде на вулицю, а там — вони, постійно просять гроші, — розповідає мати. — Серед них були такі, які «сиділи», наркомани. Гроші він щед-ро роздавав, а вдома потім просив у мене. І починалися проблеми, бо за щось потрібно було жити, а він цього не розумів. Здавав колишній будівельний інструмент у ломбарди.

«На релігійні свята в нього ніби щось вселялося»

Стан погіршувався на релігійні свята. За словами мами, ніби щось вселялося. Тоді будив вночі агресивною поведінкою, незрозумілими вигуками. Очі виблискували люттю. Міг перекинути телевізор, розбити двері, вікна.

У такі періоди жінка ходила вдома «по струнці». Не дай Боже зачепити щось із його речей… Її він не бив, але трощив усе навколо. Доводилося поліцію викликати. Після нічних приступів уранці прокидався й нічого не пам’ятав.

Незадовго до вбивства, мати побачила відкушеним сире серце, яке купила щось приготувати. «Хотів спробувати свіжої крові», — пояснив моторошно.

— Я не знала, що робити з цією його поведінкою. Відпрошувалася з роботи, ходила до лікарів. Можливо, загострення чи таблетки не підійшли? Пропонували його оформити в інтернат пожиттєво, але він у мене — один син. Як я могла? Це була для мене крайня міра.

Свою провину визнав

Він телефонував, коли мати була в редакції. Відповіла: «Сьогодні ми розмовляти не будемо, давай завтра. Я в лікаря».

— Зараз як ваше спілку-вання відбувається?

— По телефону.

— Він визнав, що скоїв убивство?

— Усвідомив це лише після двомісячного лікування. Розповідав, що йому здавалося, ніби та жінка хотіла мене вбити. А ми навіть не знайомі були.

— Що відчули, коли дізналися, що ваш син убив людину?

— У той день було релігійне свято — Перша Пречиста. Час, коли він ставав повністю неадекватним. Не хотів мене на роботу відпускати. Був агресивний. Провів до заводу і пішов. Якби я раніше повернулася з роботи, можливо, його агресія вилилася б на мене, а так…

Прийшла о 15-ій, він уже був удома, сидів на лавці з туманними очима. Обмінялися декількома словами. Я пішла закривати консервацію. А через пів години приїхали з поліції і повідомили, що сина підозрюють у вбивстві.

Я тоді нічого не розуміла. Потім постійно плакала. Мені дуже прикро, що так сталося. Намагалася запобігти цьому. Нас водили з одного кабінета в інший, але безрезультатно.

Не захищаю свого сина. Він винний і відбуде свій термін.

Випадок коментують спеціалісти

Усе викладене — особисті думки та емоції пригніченої і самотньої матері, які не слід вважати позицією редакції. Проте ми вдячні, що вона поділилася інформацією з громадою.

«Звягель» звернувся до спеціалістів із проханням прокоментувати ситуацію.

— Після цього трагічного випадку, на сесії міської ради було прийняте рішення звернутися до Кабміну з проханням внести зміни в законодавство, щоб опікун міг прийняти рішення про потребу психічно хворої людини в лікуванні. У нас є випадки, коли хворий ледве не спалив свою квартиру, а коли ми з медиками та поліцією привезли його на лікування, він не підписав згоду, і ми не змогли його оформити, — прокоментувала начальник управління соцзахисту населення міської ради Лілія Хрущ.

— Якби мама зробила те, що я їй казав, то не було б цього, — вважає лікар-психіатр Микола Голояд. — Ванька — особливий хлопець, він замкнений дуже був й усе в собі тримав. Є багато тепер версій, я їх не можу коментувати. Він і раніше «чудив», коли по місту ходив з ножем, люди викликали поліцію. А так він тихий, спокійний.

Це — важкий випадок, такі трапляються в психіатрії. Психічно хворі люди мислять по-іншому. Ніхто не може знати, що прийшло Вані в голову, і які в нього були галюцинації.

А щоб покласти його в лікарню, я радив мамі викликати «швидку». Тоді можна було б виписати направлення і відправити на примусове лікування. Якби це було зроблено, він би не був зараз там, де він є.

Закон про психіатричну допомогу говорить, що людину можуть відправити на лікування за рішенням лікаря в примусовому порядку, якщо людина загрожує своєму життю або життю оточуючих, і це підтверджується відповідними заявами. А вже в лікарні спеціальна комісія має визначити стан хворого і направити висновок у суд, який приймає рішення про примусову госпіталізацію. Тому на запитання, куди звертатися — на «швидку», у приймальному приймаємо рішення, що робити далі. Такий порядок і в Україні, і в Європі.

Чи бувають ще випадки в практиці лікаря-психіатра, коли до нього звертаються учасники бойових дій? Це є лікарською таємницею і розголошенню не підлягає.

Термін примусового лікування в спецзакладі у Дніпрі для Івана Грошева невдовзі визначить суд.

Юлія КЛИМЧУК