Діди морози — на порозі...

Напередодні Нового року Нестор Іванович Кутній вирішив підробити на своїй, уже не новій, але ще добротній іномарці.

Клієнтури не бракувало. Попросився навіть дядечко з ялинкою.

Кутній спочатку відмовив. Ще й присоромив:

— Хто вже у цю пору ялинку ставить?

— Клопоти були, — спохмурнів власник новорічної красуні.

І вже зібрався йти.

Однак водій авто його перепинив:

— Зачекайте. Шнурок є?

Чоловік не втямив:

— Навіщо?

— Значить, немає. — І Кутній буркнув: — Ялинку треба перев’язати.

Але й так невеличке деревце запхнули до багажника. Лише кінчик стримів зовні.

Зрештою рушили.

Нестору Івановичу кортіло поцікавитися «клопотами» пасажира, проте так і не насмілився. Все чекав, що той сам заведе про це мову. Але він усю дорогу промовчав. Уже коли приїхали на місце, розраховуючись, чолов’яга озвався:

— Дякую, що послухали.

І «скромняга» заспішив до під’їзду.

Нестор Іванович захлопнув дверцята і завів двигун.

Аж тут дівчина перед автівкою. Жваво руками махає.

Гарненька. Говірка.

— Підвезіть, га. У подружки застрягла. І додому треба. А автобуси так ходять, як не ходять. Та й холодно. Іще сніг січе. Хух!

Кутній розсміявся. Пожартував:

— Треба вже було лишатися Новий рік святкувати!

Дівчина серйозно відказала:

— Не можу. Вдома киця голодна.

— Ну, це серйозно!

А пасажирка несподівано сказала:

— А мене Жанною звати.

Кутній здивовано подивився на дівчину. По хвилі відказав:

— Гарне ім’я. І рідкісне! А мене звуть Нестором Івановичем. Але можна просто...

— Не-естором! — хихикаючи, прощебетала Жанна.

«От вертихвістка», — зніяковіло, подумав Кутній і не знайшовся на жартівливу відповідь. Вдивляючись у дорогу, ніби заклопотано мовив:

— Щось швидко темніє.

— А я жах, як темряви боюся! Просто жах! — сказала Жанна і в тому ж дусі вела далі: — А ще в під’їзді лампочок немає. Доведеться сходами навпомацки йти. Щоразу, дістаючись до рідної квартири, думаєш: чи не чатує на тебе десь тут маніяк?

Усміхаючись, Нестор Іванович (без будь-якого умислу) запропонував:

— Я тебе проведу. Маю ліхтарика.

Жанна радісно заплескала в долоні:

— Ура-ааа! Ви — сміливий чоловік! І джентльмен!

— Та що там... — почервонів Кутній.

Мешкала Жанна на третьому поверсі.

Біля дверей Кутній поспішив розпрощатися. І вже рушив назад.

Однак дівчина грайливо його зупинила:

— Може, зайдете до квартири? Пригощу вас чаєм. Або кавою. За ваш, так би мовити, подвиг!

Нестор Іванович завагався. Затупцяв на місці.

«І хочеться, і колеться», — з посмішкою подумала Жанна і пішла в наступ:

— Ну ж бо! Я маю віддячити! Ви нічого такого не подумайте...

— Та я нічого не думаю. Просто...

— Що — «просто»?

— Ну... Якось не зручно.

— Хі-хі! — розсміялася дівчина. А відтак зіронізувала: — Ваша дружина не знатиме, що ви зі мною... пили чай. Тим більше, я ж не якась там повія. — І Жанна, примруживши очі, кокетливо протягла: — Хоча ви... дядечко нічогенький! Хі-хі!

Останні слова цієї шелихвістки збурили чоловічі інстинкти. Кутньому, котрий ні разу (за п’ятнадцять років подружнього життя) не зрадив дружині, нараз забажалося юного дівочого тіла.

І він мовчки переступив поріг чужої квартири.

Жанна запросила гостя до вітальні. Увімкнула телевізор-плазму. Запропонувала:

— Будь ласка, ось крісло. — І грайливо додала: — Або розташовуйтеся на софі. А я — на кухню. Вам чай? Каву?

Нестор Іванович спантеличено забелькотів:

— Чай. А можна — каву. Якщо не важко. Будь ласка. Кгм...

— Хі-хі!..

Тацю з кавою і печивом Жанна принесла з деякою затримкою. Прикметно, що вона повернулась у махровому рожевому халатику.

І все щебетала:

— Мені смакує гаряча кава. А вам? Вам смакує? Чого ви мовчите? В машині ви були куди сміливіші. Хі-хі!

Кутній ніяково здвигнув плечима. Ця балакуча молода особа водночас вабила до себе і наганяла жаху. Чому? Бо Нестора Івановича пекуче вразила думка: а що, коли при поверненні додому, дружина якимось чином дізнається про зраду? Вона ж така пронира! По очах читає, наче телепат!

— Пийте каву, — відвернула від думок Кутнього Жанна, повільно-спокусливо розстібуючи верхні гудзики халатика.

А коли оголилися пругкі груденята, Нестор Іванович мимоволі потягся до дівчини.

Та позаду раптом пролунало:

— А це що таке?

Кутній різко повернув голову на голос.

На порозі стояли двоє молодиків.

— А х... хто це? — затинаючись, пробелькотів невдаха-ловелас.

— А ви хіба не бачите? — іронічно спитала в таксиста Жанна. — Це — діди морози! Хі-хі!

— А-а... чому вони не... як його... Не в костюмах?

Один із неочікуваних «гостей» нараз гаркнув:

— Я спитав: що тут відбувається?

Жанна просльозилася:

— Цей дядько мене згвалтував.

Кутній збліднув. Мову відібрало. Дійшло, що все це декорація. Його, як хлопчика, підставили.

Як з’ясувалося, один із прибулих виявився чоловіком Жанни.

Потім Кутнього били. Забрали гроші. А ще виставили захмарний рахунок.

Мусив Нестор Іванович Кутній звертатися до поліції. Виявилося, що Жанна і її спільники давно промишляють у подібний спосіб. І лише Кутній першим наважився звернутися до правоохоронців.

А вдома Нестора Івановича настирливо допитує дружина-«телепатка»...

(Імена в матеріалі змінено)

Микола МАРУСЯК