Кілер для зятя

ЧЕРГОВИЙ КОНФЛІКТ
Коли Віктор хряпнув вхідними дверима і пішов геть, то Зінаїда Петрівна (імена в матеріалі змінено) звалилась у крісло й схопилася за серце.
Аліна — худорлява, прудконога її дочка, швидко принесла таблетки. Коли мати трохи віддихалася, стурбовано торкнула долонею її руку вище ліктя:
— Як ти?
— Вже легше. Дякую.
Аліна сіла у крісло поряд із матер’ю.
Обидві хвилини дві-три мовчали. Потім, ледь схиливши набік голову, Зінаїда Петрівна замислено, з помітним відтінком докору, спитала:
— Коли ти вже з ним розірвеш шлюб? Зажене він мене передчасно у могилу.
Дочка здивовано звела очі на матір. Здавленим голосом відказала:
— Та хіба ж я цього не хочу? Знаю, що майбутнього у нас вже не буде. Чужі одне одному стали. І йти він не хоче.
— Аякже! — зловтішно підвищила тон Зінаїда Петрівна. — Хіба він, обідранець, із цього раю піде?! — І знову черговий закид. — І що ти в ньому, дочко, знайшла? Як вийшла за цього людиноненависника?
Материні слова боляче жалили в серце Аліну. На її докір відповіла з докором:
— Та хіба ж я винна в тому? Спочатку янголом виглядав: освічений, вихований, тихий…
— У тихому болоті… — буркнула Зінаїда Петрівна, зверху-вниз гладячи долонею свою масну шию. Відтак дратівливо продовжила. — Усі вони спочатку прикидаються янгелочками…
— А батько наш?! — прохопилося в Аліни.
— Батько був унікум! Царство йому небесне! — знайшлася Зінаїда Петрівна і продовжила шпетити Віктора. — Та й совість мав би. Знає, що, хм, того… не здатен…
— Мамо!
— …Що бездітний! Ішов би! Так ні-і! Але ж є ще один клопіт... Половина бізнесу, батькового, йому відійде.
— Та хіба то клопіт? — безжурно скала дочка. — Нехай бере!
— Е-еее, — з осудом протягла мати. — Ти ще, люба моя, з дитинства не вийшла. Життя не бачила. Як би ти знала, як важко батько піднімав цю справу! Скільки часу, нервів, здоров’я було покладено на важіль, аби жити, а не виживати.
Аліна мовчала, опустивши голову.
А мати розпалювалася дужче:
— Ну, через що він почав колошматитись, га? Через дрібницю. Не так каву йому, бачиш, заварили! То треба ротяку роззявляти? Мене обзивати? Наче йому хто поробив! Ні, не можу я жити у такій атмосфері. Не можу. Треба щось міняти. Треба щось вирішувати!
І враз Зінаїда Петрівна замовкла, над чимось задумавшись.
Аліна, певна річ, зметикувала по-своєму, занепокоїлася:
— Тобі знов погано?
— Ні-ні, все гаразд, — якось жвавіше відказала мати, повертаючись у реальність.
Дочка пильніше подивилася на матір:
— Ти про щось думала?
— Та ні. Просто… Просто втомилася.
…Насправді ж Зінаїда Петрівна думала. Точніше, у своїй уяві вона малювала сценарій, головною дійовою особою в якому був Віктор — її найлютіший ворог.
Та мине небагато часу і, скажімо, інший «сценарист» підготує вже другу частину цього сценарію, де головною героїнею фігуруватиме сама Зінаїда Петрівна.
ПЕРЕКУР ІЗ КІЛЕРОМ…
На виході з під’їзду Віктор Зіньковський ледь не збив з ніг Ігоря Сулиму, що мешкав двома поверхами вище (Віктор Ігоря не знав і раніше ніколи не зустрічав). Врятувала сусіда широка лавка, на яку той звалився.
Віктор розгублено застиг на місці, а за мить машинально простягнув моложавому чоловікові руку для вітання.
Ігор подав і свою жилаву п’ятірню. А відтак, посміхаючись і дивлячись на двері, по-змовницьки проказав:
— А я думав, тіпа, атас!
Віктор на це лише замислено кинув:
— Тіпа, щось на кшталт того.
— Хм…
Здебільшого у подібній ситуації люди розкривають свою душу. Спочатку цього хотілося й Вікторові. Однак за мить передумав. Мовляв, навіщо? Кого цікавитиме те, що у нього не склалося сімейне життя? Що теща, котра надто високої думки про себе, яка його щодня картає і дорікає, є йому ненависною? Що охололо серце до дружини, характер якої мало чим відрізнявся від материного? Що не спроможний на дитину?..
Віктор видобув із бічної кишені піджака цигарки і закурив. Потім, очевидно, згадавши про сусіда по лавці, простягнув йому пачку:
— Куриш?
Сулима не відмовився:
— Давай.
Чоловіки курили мовчки. Кожен з них якоюсь потаємною силою відчував, що балачки — саме в цю мить! — зайві.
Через кілька хвилин, кинувши недопалок до урни, Віктор підвівся і знову простягнув руку Ігореві:
— Вибач.
— Та нічого, братуха!
— Хай щастить!
— Та й тобі лафи не минать!
Віктор замислено посміхнувся, а затим поспішив до власного авто. Йшов і гадки не мав, що чоловік, з котрим він щойно перекурював, через кілька днів буде найнятий як кілер і прийде по його душу.
«УГОДА» З КОЛИШНІМ КРИМІНАЛЬНИКОМ
Зінаїда Петрівна знала, що Ігор Сулима нещодавно повернувся з віддалених місць. Знала й те, що той сидів за грабіж із розбоєм.
Вона навмисне очікувала Ігоря Сулиму біля багатоповерхівки, саме з того боку стіни, що майже впритул підступала до приватного обійстя, і де зрідка з’являлися перехожі (окрім Ігоря Сулими). Зінаїда Петрівна була у сірому сарафані і майже уся її статура зливалася з кам’яним муром.
Сутеніло.
Ігор Сулима повертався додому. Аж раптом помітив, як від кам’яної стіни відділилася частина і заговорила з ним.
— Що за мара, блін?
У першу мить Сулима подумав, що з’їхав з глузду. Та вже за кілька секунд зрозумів, що перед ним — немолода жінка. І не хто-небудь, а сусідка по під’їзду.
— Отже, — без усіляких прелюдій повела повновида. — Я знаю, хто ти. Де ти був. Чому там був…
— А мені начхати на це! — оговтавшись від несподіваної зустрічі з «привидом», дратівливо перебив Сулима. — Чи може, ви — прокурор?
Зінаїда Петрівна і далі, як заправний професіонал своєї справи, говорила лаконічно, з обривками фраз, загадково. Це почало лоскотати нерви Сулимі, викликавши у нього до співрозмовниці симпатію і довіру.
— Кожній людині потрібні гроші, — заінтриговано чеканила далі Зінаїда Петрівна. — Тим більше — тобі. А в мене гроші є. І заплачу я непогано.
— А за яку біду-то? — не міг вийти з дива колишній кримінальник.
— Справа серйозна. Коли скажу тобі, що хочу, ти, можливо, й… відмовишся. Тоді я можу постраждати. Але я цього б не хотіла. Та… Чомусь я тобі вірю.
— І правильно робите...