Був захисником на футбольному полі і став захисником на полі бою
- Без рубрики
- 73
- коментар(і)
- 06-06-2022 12:51
Наприкінці квітня в Наталівці попрощалися з талановитим спортсменом, 43-річним Артуром Гриценком — він загинув 22.04.2022 р. під Харковом, визволяючи Україну від російського загарбника. Разом із Артуром під артилерійським обстрілом полягли ще троє побратимів.
Ця весна виявилася останньою для захисника професійних футбольних клубів. Нині вулицю Пушкіна в Наталівці, де жив відомий футболіст, пропонують перейменувати на вулицю Гриценка. Є також ідея назвати його іменем сільський стадіон, де герой колись починав грати в футбол. «Звягель» поспілкувався з друзями та колегами футболіста.
Виявилося, що останні роки Артур жив і працював у Парижі. Зі столиці Франції повернувся після повномасштабного вторгнення росії захищати рідну землю у складі легендарної 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.
— Спочатку кілька місяців тому він прилетів із Парижа, коли батькові робили операцію на серці, — розповів Анатолій Терещук, староста Наталівки. — Потім повернувся на роботу за кордоном, але щойно почалася війна, знову приїхав в Україну. Записався до нас у територіальну оборону, а звідти пішов на фронт.
Ми з Артуром росли разом, — згадує староста Анатолій Терещук. — Він був душею кожної компанії. Яка б спортивна подія не відбувалася в нашому селі — він там. Любов до спорту йому прищепив батько, котрий був футболістом, тренером. Не раз Артур, коли вже склалася його професійна спортивна кар’єра, одягав футболку нашої сільської команди і разом із нами ганяв м’яча. Завжди, коли приїжджав до рідного села, довкола до нього збиралися друзі. Його приїзду Наталівка постійно чекала.
Артур дуже цінував родину, шанував усіх своїх земляків. Пам’ятаю, як незрівнянно він робив шашлики, як радо пригощав гостей.
Артур Гриценко народився на Поліссі, але значну частину свого життя провів на Галичині. Вихованець житомирського (тренер — Анатолій Титяневич) і львівського (тренер — Ярослав Луцишин) футболу. Одягав футболки ФК «Львів», «Карпати-2», «Галичина-Карпати», «Газовик-Скала», ФК «Коростень», «Сталь» із Кам’янського та «Арсенал» із Білої Церкви. Останні роки виступав у складі аматорських колективів: 2010 року — «Берегвідейк» (Берегово, Закарпатська область), 2011 року — ФК «Самбір» і 2012 року — ФК «Кар’єр» (обидва — Львівська область).
«Друже, ти був стіною на футбольному полі і завжди йшов до кінця. Надійніших людей я не зустрічав. Низький уклін батькам за тебе!», — написав у мережі колишній одноклубник загиблого Андрій Сливка.
Як і багато українських хлопчаків, Артур Гриценко змалку марив футболом. Талановитого школяра взяли на навчання у Львівську школу-інтернат спортивного профілю. У Львові його наставником був іменитий вихователь сотень майстрів шкіряного м’яча Ярослав Луцишин. Юнака, який був непоступливим на футбольному полі, брали на олівець тренери багатьох команд. І всюди він виправдовував покладені на нього надії. Про це розповідає львівська газета «Високий замок» від 27.04.2022 р.
Усі знали, який «божевільний» у футболіста був удар, тому в командах йому доручали виконувати штрафні удари. Часто це допомагало вирішувати долю матчів.
«У першій лізі Артур Гриценко провів 199 матчів, забив шість голів. У Кубку України зіграв 11 поєдинків, забив один гол. Для захисника це дуже високі показники», — розповів футбольний оглядач і статистик Юрій Назаркевич.
— Він був захисником на футбольному полі і став захисником на полі війни, — розповів «Звягелю» відомий новоград-волинський футболіст Дмитро Горбаченко. — Я знав його, як простого, чесного та вірного Друга.
Познайомилися хлопці в 1987 році, коли разом займалися в дитячо-юнацькій спортивній школі у новоградського тренера А.Д. Титяневича.
Згодом Артур вступив до Львівського спортивного інтернату, а Дмитро з іншим спільним товаришем Юрієм Ковальчуком — до Шепетівського. Після навчання футболісти служили в спортивних військових ротах та паралельно навчалися у ВУЗах.
— Далі я грав на місцевому рівні, Юрій грав трохи вище, Артур — на найвищому рівні України. Проте ця різниця ніколи не заважала нашій дружбі, бо він ніколи не хизувався своїм спортивним статусом та здобутками. Навпаки, дуже самокритично ставився до своїх результатів. Був незадоволений своєю грою, хоча грав відмінно та професійно. Ми троє грали як разом, так і один проти одного, але завжди лишалися друзями.
На полі це був двометровий захисник, який не шкодував ні себе, ані суперників. А після матчу вони тиснули руки, обіймалися і весело проводили вільний час.
— Ще коли були молодими, ми грали за дублюючий склад «Звягель-93», — згадує екс-капітан «Звягель-750». — Артур мав такий зріст, що при виході з роздягальні розбив лоба об коробку дверей. І смішно, і грішно, як кажуть. Не пам’ятаю, чи грав він тоді (сміється — авт.).
Не зважаючи на потужну силу і великі габарити, Арчі за вдачею був добряком. Ніколи не гнався за фінансами чи добробутом для себе. Завжди дбав про близьких. Не переймався власними проблемами, а намагався допомагати іншим.
В іншому матчі Арчі, пригадую, пробиваючи штрафний, вгатив м’ячем так, що зламав руку футболісту, який стояв у «стінці» за дев’ять метрів від нього. Такою була його футбольна сила.
А нещодавно отой футболіст проводив Артура в останню путь і плакав, сумуючи і поважаючи його.
Досі не віриться, що захисника немає. Казав: «Нічого не боюся, маю боронити Україну!» Обіцяв рідним повернутися живим. Повернувся Героєм… Для нас він живий на спільних фото та у спогадах. Герой, який віддав життя за Україну! — каже Дмитро Горбаченко.
Багато чудових слів довелося почути про футболіста-професіонала, близького друга, Захисника України. Усім нам невимовно шкода, що такі хлопці від нас йдуть… Немає слів, якими б можна було заспокоїти рідних і вгамувати їхній біль.
Загиблі Герої живуть у нашій пам’яті, у реальних справах сьогодення — зокрема, у назвах вулиць, в яких зберігатиметься світла пам’ять про подвиг сучасних захисників. Подвиг, ціною якого стали життя найкращих синів заради майбутнього України. Слава Героям!
Ця весна виявилася останньою для захисника професійних футбольних клубів. Нині вулицю Пушкіна в Наталівці, де жив відомий футболіст, пропонують перейменувати на вулицю Гриценка. Є також ідея назвати його іменем сільський стадіон, де герой колись починав грати в футбол. «Звягель» поспілкувався з друзями та колегами футболіста.
Повернувся з Парижа захищати рідну землю
Виявилося, що останні роки Артур жив і працював у Парижі. Зі столиці Франції повернувся після повномасштабного вторгнення росії захищати рідну землю у складі легендарної 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.
— Спочатку кілька місяців тому він прилетів із Парижа, коли батькові робили операцію на серці, — розповів Анатолій Терещук, староста Наталівки. — Потім повернувся на роботу за кордоном, але щойно почалася війна, знову приїхав в Україну. Записався до нас у територіальну оборону, а звідти пішов на фронт.
«Одягав футболку сільської команди і з нами ганяв м’яча»
Ми з Артуром росли разом, — згадує староста Анатолій Терещук. — Він був душею кожної компанії. Яка б спортивна подія не відбувалася в нашому селі — він там. Любов до спорту йому прищепив батько, котрий був футболістом, тренером. Не раз Артур, коли вже склалася його професійна спортивна кар’єра, одягав футболку нашої сільської команди і разом із нами ганяв м’яча. Завжди, коли приїжджав до рідного села, довкола до нього збиралися друзі. Його приїзду Наталівка постійно чекала.
Артур дуже цінував родину, шанував усіх своїх земляків. Пам’ятаю, як незрівнянно він робив шашлики, як радо пригощав гостей.
«Божевільний» удар футболіста вирішував долю матчів
Артур Гриценко народився на Поліссі, але значну частину свого життя провів на Галичині. Вихованець житомирського (тренер — Анатолій Титяневич) і львівського (тренер — Ярослав Луцишин) футболу. Одягав футболки ФК «Львів», «Карпати-2», «Галичина-Карпати», «Газовик-Скала», ФК «Коростень», «Сталь» із Кам’янського та «Арсенал» із Білої Церкви. Останні роки виступав у складі аматорських колективів: 2010 року — «Берегвідейк» (Берегово, Закарпатська область), 2011 року — ФК «Самбір» і 2012 року — ФК «Кар’єр» (обидва — Львівська область).
«Друже, ти був стіною на футбольному полі і завжди йшов до кінця. Надійніших людей я не зустрічав. Низький уклін батькам за тебе!», — написав у мережі колишній одноклубник загиблого Андрій Сливка.
Завжди виправдовував покладені на нього надії
Як і багато українських хлопчаків, Артур Гриценко змалку марив футболом. Талановитого школяра взяли на навчання у Львівську школу-інтернат спортивного профілю. У Львові його наставником був іменитий вихователь сотень майстрів шкіряного м’яча Ярослав Луцишин. Юнака, який був непоступливим на футбольному полі, брали на олівець тренери багатьох команд. І всюди він виправдовував покладені на нього надії. Про це розповідає львівська газета «Високий замок» від 27.04.2022 р.
Усі знали, який «божевільний» у футболіста був удар, тому в командах йому доручали виконувати штрафні удари. Часто це допомагало вирішувати долю матчів.
«У першій лізі Артур Гриценко провів 199 матчів, забив шість голів. У Кубку України зіграв 11 поєдинків, забив один гол. Для захисника це дуже високі показники», — розповів футбольний оглядач і статистик Юрій Назаркевич.
«Спортивні титули не заважали нашій дружбі»
— Він був захисником на футбольному полі і став захисником на полі війни, — розповів «Звягелю» відомий новоград-волинський футболіст Дмитро Горбаченко. — Я знав його, як простого, чесного та вірного Друга.
Познайомилися хлопці в 1987 році, коли разом займалися в дитячо-юнацькій спортивній школі у новоградського тренера А.Д. Титяневича.
Згодом Артур вступив до Львівського спортивного інтернату, а Дмитро з іншим спільним товаришем Юрієм Ковальчуком — до Шепетівського. Після навчання футболісти служили в спортивних військових ротах та паралельно навчалися у ВУЗах.
— Далі я грав на місцевому рівні, Юрій грав трохи вище, Артур — на найвищому рівні України. Проте ця різниця ніколи не заважала нашій дружбі, бо він ніколи не хизувався своїм спортивним статусом та здобутками. Навпаки, дуже самокритично ставився до своїх результатів. Був незадоволений своєю грою, хоча грав відмінно та професійно. Ми троє грали як разом, так і один проти одного, але завжди лишалися друзями.
На полі це був двометровий захисник, який не шкодував ні себе, ані суперників. А після матчу вони тиснули руки, обіймалися і весело проводили вільний час.
Вгатив м’ячем так, що зламав руку футболісту у «стінці»
— Ще коли були молодими, ми грали за дублюючий склад «Звягель-93», — згадує екс-капітан «Звягель-750». — Артур мав такий зріст, що при виході з роздягальні розбив лоба об коробку дверей. І смішно, і грішно, як кажуть. Не пам’ятаю, чи грав він тоді (сміється — авт.).
Не зважаючи на потужну силу і великі габарити, Арчі за вдачею був добряком. Ніколи не гнався за фінансами чи добробутом для себе. Завжди дбав про близьких. Не переймався власними проблемами, а намагався допомагати іншим.
В іншому матчі Арчі, пригадую, пробиваючи штрафний, вгатив м’ячем так, що зламав руку футболісту, який стояв у «стінці» за дев’ять метрів від нього. Такою була його футбольна сила.
А нещодавно отой футболіст проводив Артура в останню путь і плакав, сумуючи і поважаючи його.
Досі не віриться, що захисника немає. Казав: «Нічого не боюся, маю боронити Україну!» Обіцяв рідним повернутися живим. Повернувся Героєм… Для нас він живий на спільних фото та у спогадах. Герой, який віддав життя за Україну! — каже Дмитро Горбаченко.
***
Багато чудових слів довелося почути про футболіста-професіонала, близького друга, Захисника України. Усім нам невимовно шкода, що такі хлопці від нас йдуть… Немає слів, якими б можна було заспокоїти рідних і вгамувати їхній біль.
Загиблі Герої живуть у нашій пам’яті, у реальних справах сьогодення — зокрема, у назвах вулиць, в яких зберігатиметься світла пам’ять про подвиг сучасних захисників. Подвиг, ціною якого стали життя найкращих синів заради майбутнього України. Слава Героям!
Юлія КЛИМЧУК
Фото з мережі
Коментарі відсутні