«Він був моїми крилами»

Захисника Олександра Матасюка всі знали, як дивовижного чоловіка. Не тому, що так прийнято писати про загиблих. Кажуть, він справді був особливим — друзі не змогли написати йому некролог, бо писати про нього в минулому часі виявилося для них понад силу…

Довелося дружині Олександрі Матасюк знайти сили і прийти в редакцію, щоб розповісти про коханого. «Він однозначно був би проти, бо не любив публічності, — сказала. — Але про нього потрібно розповісти. Не уявляєте, кого втратила Україна і моя родина»…

На жаль, у нашій громаді частішають страшні звістки про загибель захисників. Фрази «Вічна пам’ять», «Героям слава!», на превеликий жаль, стають частіше повторюваними. Цвіт нації йде від нас ціною свого життя. Часто бракує слів для співчуття, адже в наших душах — багато болю, а показувати його не завжди маємо право.

— Комусь потрібна підтримка, хтось плаче і сходить з розуму, хтось не вірить і сподівається, що завтра їх син, чоловік, брат чи тато живим з’явиться на порозі, — відповіла Олександра на моє запитання: як правильніше реагувати, щоб не завдавати зайвого болю. — Важко в такий момент спілкуватися з іншими. Люди відводять від мене очі, а я від них. Вдячна тим, хто не ллє сльози і не втішає. Дуже прошу не зловживати патріотичною фразою: «Герої не вмирають». Слава Героям! Так. Вічна слава! Так. Але Герої вмирають. Саме Герої вмирають!

— Я дуже просила його не йти на війну, — приречено каже Олександра. — Просила бодай декілька днів зачекати. Усі тоді казали, що війна на пару днів. А Сашко відчував, що ні. Відповів коротко і твердо: «Якщо я зараз не піду, то вони будуть тут». 24 лютого зібрав речі, своїх хлопців, і вони пішли на війну.

Сашко не боявся смерті, казав: «Хтось народжується, а хтось помирає». Коли ми на початку війни прощалися біля «Апельсина», він усміхнувся і сказав: « Йди, я зараз засмучуся». А в моїй голові було: «Я ж тебе останній раз бачу…»

…На похованні Захисника навіть чоловіки не стримували сліз. Прийшли люди, які не просто знали Олександра, а дуже поважали і любили. Для багатьох він був ідеальним: харизматичний, позитивний, принциповий, патріот, безвідмовний друг і надійна опора для сім’ї. Батьки виховали в синові якості справжнього чоловіка, якими захоплювалися люди.

Рідні, близькі, громада, почесний воєнний караул та поліцейський екіпаж провели колегу в останню путь.

«Мій чоловік був особливим»

Їх шлюбу — 16 років, а знайомі вони були 20. За час спільного життя Олександр працював у Казначействі, КС «Оберіг», Нацполіції, ТОВ «Полісся-продукт».

— Я була щасливою жінкою з ним, — каже Олександра. — Як тоді, коли ми бігли за ручки в РАЦс.

Могли не прив’язуватися до дат і бути щасливими тоді, коли ми хотіли. У нас багато було щасливих моментів. І сварилися ми, як усі. Наприклад, коли я хотіла на море, а він казав, що бракує коштів. Але зрештою їхав туди, куди було треба. Він не любив дарував квіти, але на останній мій день народження подарував.

У Сашка було розкішне почуття гумору. Будь-який жарт міг видати за інформацію, в яку всі вірили. Батькам про весілля повідомив оригінально: «Одружуюся!» «Ти серйозно?»

— запитали. «Звісно, ми вже білі спортивні костюми купили!»

— У нас були різні часи, — ділиться Матасюк-мала, як він її називав. — Коли Сашко пішов працювати в поліцію, було складно фізично і морально. Ми знімали однокімнатну квартиру, донька народилася, навчався паралельно.

Він завжди був дуже активний. Йому часто здавалося, що нам не вистачало грошей. То рвався на заробітки, то — в армію.

Ми мали все, але йому здавалося, що мало. Я не меркантильна, тому казала, що нам вдома потрібен чоловік і тато. Він ніколи не питав, скільки грошей я витрачаю на ті чи інші потреби. Казав: «Усе, що треба, йди і купуй».

Прагнули мати своє житло і два роки тому купили. Але щастя там чомусь так і не дочекалися.

Фото їхньої родини Олександра давати в газету не захотіла. У соцмережах вони з Сашком ніколи таких фото не виставляли, залишаючи особисте життя для себе: «Зайвих поглядів нам ніколи не хотілося».

Виходив з Дебальцево і знов пішов «на передок»

У «тридцятці» розповіли, що старший солдат протитанкового дивізиону мав усі найкращі риси військовослужбовця.Виконував свій обов’язок відмінно. З 2014 року мужньо пройшов багато пекельних боїв за Україну.

Хлопців, із якими воював, Олександр називав «однокласниками». Лише з ними говорив про війну. Вважав, що про неї мають право говорити лише ті, хто там побував. Сашко своїми принципами ніколи не поступався.

Він міг би бути зараз живим. Але пішов на війну, не чекаючи на повістку. Передчував російське повномасштабне вторгнення. Аналізував події, напередодні війни цікавився, коли армії потрібні будуть резервісти.

Піти на передову, на «нульовку» було його бажанням. Ковід двічі його серйозно атакував, сильно погіршив здоров’я. Після другого ковіду чоловік учився заново ходити і дихати.

Проте «відкосити» від війни не збирався — це було не про нього.

 

«Прошу врахувати думку захисників у питанні Звягель чи Н-В»

З цього прохання дружина загиблого почала нашу розмову в редакції. До болю від втрати чоловіка в її житті додається біль нерозуміння, чому це питання вдома намагаються вирішити без урахування думки захисників на фронті.

— Мій чоловік був за Новоград-Волинський, як уся наша родина.

Серед людей, які дуже мене підтримали в ці дні, у тому числі друзів, є ідейні прихильники обох назв. Я їх поважаю і нікого не маю наміру образити або зачепити за живе. Не хочу, щоб хтось вважав, що я спекулюю на загибелі чоловіка. Але промовчати не маю права в ім’я його світлої пам’яті.

Прошу владу та ініціативну групу врахувати: є хлопці на війні, які відстоюють нашу свободу та виступають проти зміни назви. Вони поїхали захищати Україну з Новограда і повернутися хочуть у рідне місто з такою ж назвою.

На мою думку, вони найпершими здобули право це вирішувати. І якщо вони вважатимуть, що маємо повернути історичну назву, то я з ними погоджуся.

Літери Z, V для захисників несуть смерть. Вони знають про них не з новин і чиїхось розповідей. Не «радіють» наші хлопці цим буквам. Якщо вже так принципово, то що завгодно, а не Звягель. Давайте спочатку виборемо Перемогу, щоб нам було що перейменовувати.

Треба думати, як допомогати армії, а не обурювати хлопців на фронті колотнечами. Дай Бог нашим захисникам повернутися додому живими, а не як мій Саша…

Знайшов себе в донечці

Людина, котра приходить з війни, має себе в чомусь або комусь знайти. Олександр себе знайшов у доньці Марії: «У нас дитини не було десять років, а Маша з’явилася в тому ж місяці, як він повернувся з війни. Такого батька, як втратила моя донька, більше не існує, — розповіла дружина».

Сашко був одночасно татом і мамою. Із легкістю та гумором усьому навчав Машу. Однаково легко міг перевтілитися і в принцесу, і в Червону шапочку, і в Діда Мороза, яким би втомленим не прийшов з роботи та яка б погода не була на вулиці.

У дощ, коли вони йшли гуляти, мама казала: «Ви ж тільки не замастіться!» І вони приходили брудні і веселі. Тато дозволяв доньці радіти життю на повну. А мама думала: «Як їм класно удвох!»

Вона може говорити вічно про ставлення чоловіка до доньки: як він її купав з першого дня, як обіймав і вони так засинали. Коли температура підіймалася в Маші, а мама виснажена була, то він сидів біля ліжка. За пів години до температури відчував, що дівчинка хвора.

Олександра знала, що він був її крилами, і з такою підтримкою могла бути не настільки пильною, як зазвичай.



Дідовець був для нього особливою Людиною

Титулований спортсмен, шанований у місті тренер Олександр Дідовець у багатьох серцях залишив доб-
рий слід, але в Сашка з ним пов’язаний особливий період. Займався гирьовим спортом у звягельського богатиря, із яким дуже подружився. Багато хто знає Матасюка за заняттями в «підвалі дяді Саші».

Під його керівництвом виступав на змаганнях, здобув багато перемог. У дитинстві Сашко був хворобливим, тому постійно покращував свою фізичну форму, і йому це вдавалося. Йому вдавалося все, за що він брався. Такий був у нього особливий життєвий талант.

Олександр Миколайович помер в один день із бабусею Сашка... Хлопець тоді ледь не розірвався, щоб встигнути з обома попрощатися. Важко переживав втрату Тренера.

«У нашої доньки відро медалей. Тато дозволив їй ними гратися», — каже дружина.



Одного дня «плюсик» з війни не прийшов…

Від жахіть війни Сашко оберігав рідних навіть тоді, коли пішов воювати вдруге. Телефонуючи, він завжди казав: «У мене все добре».

Позивний чоловіка дружина дізналася тільки після смерті. Під час останньої розмови обговорював з донькою-першокласницею її підготовку до контрольної з математики. Казав не переживати, що все буде добре.

— У мене на роботі був тоді завал, і ми перенесли нашу розмову на вечір, — згадує Олександра. — Я просила його щодня писати повідомлення з війни. Нехай без слів, але ставити плюсики.

А того дня плюсик не прийшов. Цілий день не було. Волонтери почали шукати, заспокоювали. Мовляв, буває, що на декілька днів зв’язок переривається.
Написала одному з його побратимів. Він прочитав і чомусь не відповів. Відписався через годину: «Ваш чоловік героїчно загинув. Прийміть мої співчуття. Тримайтеся».

Коли ЗСУ прийшли повідомляти мені про страшне горе, уже минуло пів страшного дня і страшна ніч.

Несправедливо, що такого тата більше немає

Коли після загибелі нам віддали його особисті речі, там лежали військовий квиток, банківська карта і листи нашої доньки Маші, які вона писала татові на війну.

Психолог пояснила, що тато їй ніколи більше не подзвонить і не прийде, бо він — Герой і загинув за Україну, за всіх нас, щоб ми були щасливі. Вона уважно вислухала, а потім повернулася до мене і запитала: «Мама, а чому так сталося?» І ми не знали, що сказати.

Потім вона в своєму щоденнику написала: «Несправедливо». Діти все розуміють.

З людьми я поки майже не спілкуюся. Довелося випити заспокійливе, щоб прийти в редакцію.

Мій чоловік став для мене вершиною. Це — величезна втрата для мене. Ви не уявляєте, наскільки вагому людину втратила Україна і моя родина...

Слово про Друга

«Важко писати про Сашу в минулому часі, — поділилася зі «Звягелем» колега, волонтер Ірина Мінєєва. — Здається, якщо потрібна буде допомога, то один дзвінок — і Сашко поруч. Ми знайомі тисячу років, і так буде завжди — у нашій пам’яті, на спільних фото, у результатах спільної роботи, у дозвіллі. Саша з тих людей, про яких ніколи не скажеш, що він пообіцяв — і не зробив. Безмежно щедрий, спокійний, врівноважений, надійний, мудрий. Людина зі світлою душею та легкою вдачею.

Ми однаково легко з ним клеїли шпалери, робили звіт, міняли спущене колесо опівночі, вирішували купу справ, і в усьому були рідними — не по крові, а в поглядах на життя, цінностях, вчинках.

Ми вболівали за Сашу на змаганнях із гирьового спорту, раділи успіхам, обіймали на легку дорогу. Холоділи від жаху в 2015 році, коли на війні ледь не втратили його під Дебальцевим.

Ми раділи, коли сталося диво, і через місяць потому Саша тримав на руках свою новонароджену донечку, а ми всі видихнули.

І знову завмерли, коли він пішов у перший же день повномасшабного вторгнення у військкомат.

Ми досі не віримо, що Саша тепер тримає для нас небо. Згадуємо його очі з хитринкою, погляд із легкістю на проблеми, його добрі вчинки. Так буде завжди.

Сашко залишиться для нас усміхненим і молодим, частина нашого серця — назавжди з ним».

 

Юлія КЛИМЧУК
Фото з архіву
Матасюків та друзів