Такі особистості, як Степан Сидорчук, творять історію нашого краю, української держави
- Актуально
- 100
- коментар(і)
- 20-06-2022 09:47
22 червня минає рік, як пішов від нас у засвіти Степан Гаврилович Сидорчук — великий трудівник і сподвижник, люблячий батько та дідусь. Величезна, непоправна втрата для родини, для трудового колективу ПСП «Граніт», яке він очолював понад 40 років, для багатьох, хто знав його і працював разом із ним.
Хлібороб з діда-прадіда, Степан Гаврилович Сидорчук, як ніхто інший, знав ціну вирощеного хліба, ціну важкої селянської праці, як ніхто — щиро і самовіддано, вмів любити землю, на якій виріс, плекав її з синівською турботою. Мабуть, саме завдяки цій щирості, мудрості, душевній доброті, споконвічному українському хліборобському натхненню у праці, Степану Гавриловичу вдалося створити одне з найпотужніших підприємств нашого краю, розвинути його і передати у спадок зі святим своїм батьківським дороговказом дітям та онукам, навчити їх працювати та з такою ж повагою ставитися до людей, як і їх батько. І нині підприємство, у яке він вклав усі свої надії, сподівання, багаторічну копітку і творчу працю, — продовжує працювати і розвиватися, вирощує хліб і до хліба для нашої держави, продовжує славні традиції Степана Гавриловича.
Його діти стали хліборобами-господарниками за батьківським заповітом.
Степан Гаврилович Сидорчук був істинним патріотом своєї рідної України. Мріяв про її світле майбутнє, працював задля цього невтомно на трудовому фронті і ніколи навіть і помислити, припустити не міг такого, що Україна знову опиниться у вогні війни. Що її сини, як і їхні діди-прадіди знову зі зброєю змушені будуть обороняти від окупанта рідну землю, що славні українські козаки знову будуть ціною власного життя рятувати волю і незалежність свого народу та своєї Батьківщини. Долею судилося не побачити цього страшного лихоліття, адже серце істинного патріота, просто не витримало б такого горя.
Але як зрадів би Степан Гаврилович, коли б довідався про те, що громада токарівського храму прийняла рішення перейти до української церкви! Багато років він так мріяв про це, він особисто заклав наріжний камінь цієї сільської церкви, доклав максимум зусиль для її будівництва, адже усвідомлював, що духовність — це основа душі українського народу. І, тільки слідуючи заповідям Божим, ми залишаємося людьми.
Саме такі особистості, як Степан Сидорчук, творять історію нашого краю, української держави.
Хто знав Степана Гавриловича і пам’ятає, — згадайте добрим словом.
Сумно і боляче, що вже рік немає з нами нашого дорогого тата і дідуся, Степана Гавриловича Сидорчука.
Це — той біль, від якого ніколи не загоїться душа. І скільки б не минало часу, а світлі спогади, тихий смуток і безмежна любов до тата будуть завжди у наших серцях.
І нині тут, у його рідному Токареві, біля батьківської хати, все так ясно нагадує нам про тата, наче він і нині незримо поруч із нами. Садок, посаджений його руками, пасіка, яка була втіхою і розрадою його серця, духмяні квіти, які так само тягнуться до сонця, як і раніше — до спрацьованих, шорстких і лагідних рук свого улюбленого садівника. Люди дивувалися, інколи не можна було цього пояснити, але все, що сіяв і садив наш тато, завжди квітло і родило особливо щедро. Земля відповідала йому любов’ю.
Наш тато був особливою людиною. Як до доброго і теплого сонечка, завжди з радістю приїжджали до батьківської хати діти та онуки — і за мудрим дороговказом, і за ніжним словом, і за життєвою порадою. Ми вчилися у нього та нашої мами — як потрібно жити, працювати, поважати рідну землю, людей, віддавати своє душевне тепло і знаходити у цьому істинне щастя та призначення нашого земного життя.
Тато приходить до нас у снах, б’ється пташкою у віконце, по ньому ми звіряємо наші вчинки...
Ми безмежно вдячні долі за таких батьків. Низький уклін за любов і турботу, за мудрі поради і підтримку.
Вічна і світла їм пам’ять.
Хлібороб з діда-прадіда, Степан Гаврилович Сидорчук, як ніхто інший, знав ціну вирощеного хліба, ціну важкої селянської праці, як ніхто — щиро і самовіддано, вмів любити землю, на якій виріс, плекав її з синівською турботою. Мабуть, саме завдяки цій щирості, мудрості, душевній доброті, споконвічному українському хліборобському натхненню у праці, Степану Гавриловичу вдалося створити одне з найпотужніших підприємств нашого краю, розвинути його і передати у спадок зі святим своїм батьківським дороговказом дітям та онукам, навчити їх працювати та з такою ж повагою ставитися до людей, як і їх батько. І нині підприємство, у яке він вклав усі свої надії, сподівання, багаторічну копітку і творчу працю, — продовжує працювати і розвиватися, вирощує хліб і до хліба для нашої держави, продовжує славні традиції Степана Гавриловича.
Його діти стали хліборобами-господарниками за батьківським заповітом.
Степан Гаврилович Сидорчук був істинним патріотом своєї рідної України. Мріяв про її світле майбутнє, працював задля цього невтомно на трудовому фронті і ніколи навіть і помислити, припустити не міг такого, що Україна знову опиниться у вогні війни. Що її сини, як і їхні діди-прадіди знову зі зброєю змушені будуть обороняти від окупанта рідну землю, що славні українські козаки знову будуть ціною власного життя рятувати волю і незалежність свого народу та своєї Батьківщини. Долею судилося не побачити цього страшного лихоліття, адже серце істинного патріота, просто не витримало б такого горя.
Але як зрадів би Степан Гаврилович, коли б довідався про те, що громада токарівського храму прийняла рішення перейти до української церкви! Багато років він так мріяв про це, він особисто заклав наріжний камінь цієї сільської церкви, доклав максимум зусиль для її будівництва, адже усвідомлював, що духовність — це основа душі українського народу. І, тільки слідуючи заповідям Божим, ми залишаємося людьми.
Саме такі особистості, як Степан Сидорчук, творять історію нашого краю, української держави.
Хто знав Степана Гавриловича і пам’ятає, — згадайте добрим словом.
Людина найдорожча не вмирає, а з нами просто жить перестає…
Сумно і боляче, що вже рік немає з нами нашого дорогого тата і дідуся, Степана Гавриловича Сидорчука.
Це — той біль, від якого ніколи не загоїться душа. І скільки б не минало часу, а світлі спогади, тихий смуток і безмежна любов до тата будуть завжди у наших серцях.
І нині тут, у його рідному Токареві, біля батьківської хати, все так ясно нагадує нам про тата, наче він і нині незримо поруч із нами. Садок, посаджений його руками, пасіка, яка була втіхою і розрадою його серця, духмяні квіти, які так само тягнуться до сонця, як і раніше — до спрацьованих, шорстких і лагідних рук свого улюбленого садівника. Люди дивувалися, інколи не можна було цього пояснити, але все, що сіяв і садив наш тато, завжди квітло і родило особливо щедро. Земля відповідала йому любов’ю.
Наш тато був особливою людиною. Як до доброго і теплого сонечка, завжди з радістю приїжджали до батьківської хати діти та онуки — і за мудрим дороговказом, і за ніжним словом, і за життєвою порадою. Ми вчилися у нього та нашої мами — як потрібно жити, працювати, поважати рідну землю, людей, віддавати своє душевне тепло і знаходити у цьому істинне щастя та призначення нашого земного життя.
Тато приходить до нас у снах, б’ється пташкою у віконце, по ньому ми звіряємо наші вчинки...
Ми безмежно вдячні долі за таких батьків. Низький уклін за любов і турботу, за мудрі поради і підтримку.
Вічна і світла їм пам’ять.
Родина
Коментарі відсутні