Історія з козою

На ім’я начальника райвідділу поліції надійшов лист від мешканки району дивного змісту. Жінка повідомляла, що має одну дійну козу, але молока з неї має куций хвіст. Чому? Бо, на її думку, з кози нещадно знущаються «городські типи, які тут понаїхали, і спасу від них немає».
Начальник карного розшуку Вадим Парилко викликав підлеглого Василя Манжуру (імена у матеріалі змінено) до себе у кабінет і, запросивши його сісти, підсунув йому ту цидулку.
— Розбирися з цим.
Молодший лейтенант Манжура, прочитавши лист, здивовано звів брови:
— Це якесь посміховисько!
— Не зрозумів, — недобре поморщився Парилко.
— Стільки серйозних справ, а тут… якась коза!
Капітан Парилко заперечив молодшому лейтенантові:
— Надійшов лист, і маємо на нього відреагувати. Тим більше, знущаються над твариною. А це також — карна відповідальність. Розберися, що там і до чого, а тоді доповіси.

Авторку листа-скарги не просто було знайти.
Молодший лейтенант Манжура перепинив немолоду сухорляву жінку. Привітавшись із нею, поцікавився:
— А де тут мешкає Горпина Антонівна Колодочка?
— А ви наш новий дільничний?
— Так і є. То підкажете, чи як?
— Колодочка? Так це ж — «Коза».
— Яка коза?
— Так прозивають її. А хата її крайня, біля лісу.
— А чого «Козою» її прозивають?
— Хто знає. Давно вже те ведеться.
— Не чули, хто над її козою знущається?
— Та там хіба розбереш?
— Ясненько.

Горпина Антонівна, побачивши поліцейського, вибігла йому назустріч. Така ж сухорлява, швидка старушенція.
— А я вас, як Бога, жду! Проходьте у хату, будьте добрі.
Сіли за стіл у веранді.
— Розказуйте, шановна, що у вас там трапилося? — відразу почав дільничний.
— Ой, таке горе, таке горе, — скрушно ляснула у долоні господарка оселі. — Маю козу, а молока нема. Це оті городські гаспиди щось із нею роблять.
— Які гаспиди?
— Та будівельники. З міста понаїхали.
— А хіба це село?
— Ну, живемо ж на околиці. То так і кажемо: куди їдеш? До міста. Ось так.
— Гаразд, — молодший лейтенант почав нервувати, а разом з тим його не полишала думка про своїх колег по роботі. Мовляв, дізнаються про його «козячу» кримінальну справу — довго братимуть його на кпини. — То хто знущається над вашою козою?
— Та ж ті будівельники. Там коло них трава гарна, то я там козу і припинаю. А молока немає. У суботу й у неділю доїться, а в такі дні…
— А будівельники у суботу і неділю працюють?
— Якраз і не працюють!
— То що виходить — вони її доять?
— А холєра їх знає.

Будівельники були на місці. Мурували стіну із червоної цегли. Червонощокі, веселі. Проте, дільничний Манжура від них нічого не добився. Регочуть хлопці, не зізнаються, що мають причетність до зникнення молока у вим’ях кози.
Щоправда, якийсь місцевий рибалка шепнув поліцейському:
— Будівельники винні. Вони ту козу по шість-сім разів на день доять.
— Навіщо?
— Горілку молоком запивають.

У відділку вже всі знали про нове завдання Манжури. Посміювалися над ним.
Молодший лейтенант, увійшовши до кабінету капітана Парилка, забідкався:
— Звільніть мене від цієї кози.
— До речі, що там з козою? — стримуючи сміх, спитав начальник карного розшуку.
— Та ніхто над тією козою не знущається. Будівельники там працюють. Ось доять її.
Капітан здивовано звів брови:
— Навіщо доять?
— Горілку запивають.
— Вони зізналися в цьому?
— Та ж ні, харцизяки.
Регочуть.
— А звідки знаєш, що саме вони доять козу?
— Місцевий рибалка розповів. Але у свідки йти не хоче.
— Чому?
— Боїться.
— Гм.... Словом, пригрози обережно тим будівельникам. Бо та бабуся вже третього листа настрочила.

Дільничний Манжура не встиг зустрітися з тими будівельниками. Об’єкт вони закінчили і поїхали собі. І відразу ж, регулярно, почала доїтися коза. А Горпина Антонівна Колодочка тут-таки написала до райвідділу поліції листа-подяку. Мовляв, допомогли поліцейські, велика їм дяка.
У листі обіцяла привезти до райвідділу поліції козиного молока.