Бузувір

Петро жив із бабусею. Його мати нещодавно перебралася до свого чергового коханця.

Баба Олена була доброї, спокійної вдачі. Тому, коли Петро просив у неї грошей, не відмовляла.

Та з часом Петро почав стару сердити. Через те, що став спиватися. І чим довше онук пив, тим більше робився неадекватним.

У нетверезому стані він міг на будь-кого накинутися або обізвати найбруднішою лайкою. Хоча нерідко й сам «являвся» додому в синцях та гематомах.

Наступної бабиної пенсії Петро чекав із великим нетерпінням. Навіть допомагав старій по господарству, чим неабияк здивував останню.

Проте до отримання пенсії лишалося ще два дні.

І Петро не витримав, подався до Люськи Карпухіної, місцевої самогонниці.

— На хрестик не дам! — одразу заявила та, побачивши на порозі Петра.

Той сконфужено розвів руками, белькочучи:

— Так я віддам, Борисівно.

— Не охочий ти до «віддавання», — сухо кинула господарка оселі. — Знаємо! Все, йди! У мене роботи багацько.

— Борисівно… Виручи. За мною не заіржавіє. Баба обіцяла, що з пенсії виділить пару сотень. Карпухіна якусь хвилю вагалася. Відтак, для певності, перепитала:

— Справді дасть?

— Ну, Борисівно...

— Ну, добре. І дивись мені, обдуриш — дорога до мене для тебе назавжди закрита!

— Ясно, ясно, Борисівно!

* * *

Петро до хати не заходив. Схоронився в сараї. Ковтнув із горлечка. Закусив свіжив яйцем, сердито зігнавши курку з кубла.

Потім вештався двором, імітуючи якусь роботу.

Баба Олена щось запідозрила. Вийшла на ганок.

— Петю, йди обідати, — гукнула онука.

Той відмахнувся:

— А... Щось апетиту немає.

Потім закушував помідорами, яких крадькома нарвав на грядці за садком.

Лишалася третина пляшки самогону. І треба ж така халепа: «півлітровка» вислизнула з рук і впала на ребро старого жорна, що було приперте до стінки сараю.

Петро міг лише «поласувати» запахом самогону, бо міцна рідина, з битим склом, перемішалася із трухлою соломою.

Петро почав казитися. Втрачена третя частина хмільного, яке мало його довести до «норми» і відправити в люлю.

Не сталося.

Він знову поплівся до Люськи Карпухіної.

А та:

— Усе! Ось хлопцям віддала останній літр. Буде десь через днів шість-сім.

Петро аж на коліна став:

— Може, хоч чвертку, га, Борисівно?

— Невже півлітра вже вижрав? Чи, мо, не сам?

— Упала…

— Що?

— Розбилася.

— Тю! Та як це?

Петро пояснив.

Карпухіна вштрикнула:

— Руки тряслися?

— Від того, що ховався.

— Тоді ясно.

— Хоч чвертку дай.

— Точно віддаси?

— Ну...

— Дивись мені!

Цього разу Петро прилаштувався у старій літній кухні, в яку вже ніхто не заглядав.

Знову нарвав помідорів. Жовтих, червоних, рожевих. Викоханих бабою Оленою.

Пропустивши другу чарку, почув, як біля хати гучно залунав чийсь голос. За кілька секунд Петрові дійшло: тітка Ірина. Тільки вона так голосисто повідомляла про своє прибуття.

Петра не стільки розізлила її сьогоднішня поява, як закиди тітки про його маркітне життя, виголошені кілька днів тому в його присутності.
Того дня він був тверезий. І мовчки переніс тітчину образу.

А тепер зірвався. Вискочив з-за хати і без усіляких передмов заїхав рідній тітці кулаком у щелепу.

Худорляву жінку мов вітром знесло. Тобто, вона від Петрового удару відлетіла до ганку. Кілька хвилин стогнала, а потім спробувала підвестися. Але Петро, коливаючись, підбіг і кілька разів носком кросівки копнув її під ребра.

Тітка Ірина кликала на поміч бабу Олену. Однак та зачинилася на ключ у хаті і намагалася по мобільному призвати на поміч дочку Олесю і її співмешканця.

— Ну що, тіточко, нормально? — Петро схилився над Іриною.

Рідна тітка, важко переводячи дух, вичавила:

— Бог за це тобі відплатить.

Петро розреготався.

Аж тут у хвіртку вбігли Петрова мати і її співмешканець, присадкуватий Гліб Кульжич.

Колишній відставний офіцер одразу присоромив Петра:

— Що ж ти вичворяєш? Ти — мужик чи шматка? Влаштуйся, зрештою, на роботу, а не сиди на бабиній шиї!

— Що-о-о-о-? — заревів осатанілий Петро і кинувся у хлів. За якусь хвилю він з’явився з великим мисливським ножем у руках — дідовою спадщиною.

— Що ти сказав, казанова облуплений?

— Чому ж облуплений? — не злякався ножа Гліб Кульжич. — На себе подивися.

Мабуть, краще було відставникові промовчати, не провокувати. Але було вже пізно — Петро кинувся в атаку.

Перший удар колишній офіцер відбив. Проте від другого ухилитися не вдалося. Ніж поцілив у серце.

Кульжич наостанок лише тихо, з якимось душевним болем, прошепотів:

— Це ж треба... Щоби стільки пройти... і так... і від кого...

Петрова мати кинулася до співмешканця, який уже конав під порогом.

А Петро подався в закинуту літню кухню. Руки у нього тряслися. І пляшка знову... вилетіла з його рук. Тільки тепер вона гепнулася об бетоновану долівку.

Петро кидався у всі боки у пошуках якоїсь шматки. Зрештою, під піччю знайшов старий подертий махровий коричневий рушник. Ним і почав вимочувати самогон на бетонованій долівці. Коли викручував у деформовану алюмінієву каструлю «зібрану» рідину, подивувався: «Як це я цю штукенцію раніше не бачив і не здав на «чермет»?

Каламутної рідини вичавлено було менше, ніж її лишалося до цього в чистому вигляді...

Вижлуктивши спиртні «вичавки» й обтерши губи рукавом сорочки, Петро загикав, закашлявся — випита муть «просилася на волю». Та Петро якимось дивом те спиртне асорті в собі втримав. І разом із тим згадав про Карпухіну: «Люська бреше! Та бреше, сука! Є у неї! Та є, нутром чую!»

Навприсядки, минувши садок, Петро городами подався до самогонниці.

Карпухіна аж рота роззявила:

— Ще мало? Згинь!

— Та ти чого, життєдайниця?

— Ого!.. Але шуруй звідси! — дратувалася Люська Карпухіна. — Що це тебе, Петре, сьогодні понесло?

— Ну... Буває... То як...

— Нема! Не-ма!

Петро з-за пазухи видобув ножа. З якимсь притаєним задоволенням погладив його широке лезо. А відтак із-під лоба зло глипнув на самогонницю.

— То не даси? — з багатозначним натяком спитав.

— Шантажист! Не дам! — зарепетувала Карпухіна. — Чуєш, дуриман, не дам! Немає в мене! Нема! Пішов геть із мого двору!

Петро з ножем посунув на Карпухіну.

У неї від страху аж очі почали закочуватися під лоба. Та в якусь мить Карпухіна отямилася і прудко шугнула до хати. За собою зсередини на вхідні двері накинула клямку.

Поторсавши двері, Петро зрозумів, що самогонниця добряче забарикадувалася. І він ломакою почав гатити по віконних шибках.

Першим (на виклик Люськи Карпухіної) на місце інциденту прибув дільничний інспектор лейтенант Карась. А слідом за ним прибула з району й оперативна група.

Петра затримали на узліссі…

(Імена в матеріалі змінено)
Микола МАРУСЯК