Про що мовчать музейні експонати і як генерувати з них «вау-ефект»? Роздуми під час війни про важливість змін на культурному фронті

В Україні зараз війна, і багато сфер нашого життя «на паузі». А чи завжди ці сфери працювали «на повну»? Варто було б переглянути наше ставлення до них, щоб змінити життя в Україні. Адже саме за його якісне переформатування і чесність пріоритетів сьогодні відчайдушно воюють захисники України. А чи є сміливість виправляти помилки в тилу?

Культурні надбання української нації зараз люто нищить рашистський агресор: нашу мову, книжки, іншу культурну спадщину. Кровожерливий сусід розуміє, наскільки це важливо, а в нас часто було «не на часі»...

На Лесиному бренді місто ніяк не може заробити

27 вересня світ відзначав День туризму. Важлива туристична складова — музеї.

Наше місто є колискою видатної поетеси Лесі Українки. Її життю і творчості присвячені експозиції двох музейних закладів. Ще одна наша гордість — Краєзнавчий музей, про який довго мріяли і який, завдяки старанню небайдужих, запрацював.

Тривалий час, за різних влад, не вдається розкрутити маркетинговий бренд на імені геніальної землячки. Не для офіційних звітів з нагоди державних свят, а на повну потужність, по-сучасному, що дозволило б на туризмі заробляти кошти.

Про це не говорять на офіційних заходах, хіба що — у кулуарах. Можливо тому, що потрібно ламати систему, вивчати питання досконало, вкладати кошти, яких постійно бракує, залучати нових спеціалістів.

Чи бачать проблеми на посадах?

Культурний фронт під час війни є важливим для підтримки національного духу. Як не лише зберегти те, що нищать рашисти, але й працювати над ефективним покращенням наявної бази?

Про це ми випадково розговорилися з колишнім реставратором Краєзнавчого музею Володимиром Рибаком. Із музею він нещодавно звільнився. За його словами, не в змозі працювати «проти системи, в якій не бажають змінювати застарілі підходи».

Звісно, про таке можна говорити лише тоді, коли не тримаєшся за посаду. Інакше це багатьом не подобається.

Очевидно, так думають чимало людей, як засвідчують щороку «Лесині джерела». Адже на заходи в музеї приходить дедалі менше людей.

Ніхто не заперечує існуючі напрацювання в галузі культури. Є серед них важливі і гідні.

Не маємо на меті знівелювати чиюсь роботу. Про-понуємо подумати: як покращити її функціональність для громади? Надамо можливість висловитися на сторінках «Звягеля» усім, хто вболіває за розвиток галузі.

Здобув досвід В Італії

Два роки тому ми робили інтерв’ю з реставратором Володимиром Рибаком. Він тоді приїхав з Італії, де брав участь у створенні приватного музею сільського життя в місті Тревізо. Відреставровані ним предмети старовини (знаряддя праці, предмети побуту, с/г техніка) нині прикрашають експозицію італійського власника — понад тисячу експонатів.

До того він працював із механізмами, обладнанням на підприємствах рідного міста. А реставрування відкрив для себе в 50 років. Каже, що вчитися ніколи не пізно.

За кордоном високо оцінили працю нашого земляка. Його творчі ідеї італійці підхоплювали із захопленням, допомагали. Навіть фільм зняли про цей музей.

Новоград-волинець отримав подяку з рук міністра сільського господарства Італії, наручний годинник та символічний ключ від музею — двері для нього тут завжди відкриті.

Після того повернувся додому і влаштувався реставратором у музей Косачів. Тоді ми й зробили з ним інтерв’ю для «Звягеля», де він розповів про свої плани.

А сьогодні він каже, що однодумців удома не побачив…

«Мені болить стан музейної справи»,

— пояснює. Аби не подумали, що наша розмова — привід поскаржитися через особисті образи. — У місті є три музеї. Для бутафорії це — нормально. І для влади нормально, і для людей, які там працюють, але не для музеїв.

Я хотів щось змінити, проте це виявилося важко. Музей льону, який користувався попитом, із краєзнавчого прибрали. Зараз експозиція знаходиться в гаражі у його засновниці Людмили Антошевської, — розповідає майстер.

Про низькі зарплати в галузі говорили давно. Володимир Рибак, наприклад, працював у музеї за зарплату прибиральниці, зі своїм інтструментом. Із дрелі зробив токарний станок і точив деталі.

У міській раді знаходять кошти на премії чиновникам, для інших бюджетних працівників — складно. У кращому разі — грамоти і подяки. «Не за зарплату я працював, а тому, що мені подобається відновлювати історію, — каже Володимир Павлович. — Утім, часто доводилося стикатися з непорозумінням».

Казус із відремонтованим експонатом

Якось майстра попросили відреставрувати годинник відомого німецького виробника «Junghans» із Літературно-меморіального музею Лесі Українки. Реставратор відновив річ із неймовірною ідентичністю.

Годинник, якому 130 років, запрацював — дивина! Тим паче, роки його виготовлення збігаються з періодом життя землячки. Такі факти якісно збагачують екскурсії, тому реставратор залюбки брав такі експонати в роботу.

Загалом відновив роботу 14-тьох годинників для музеїв.Одного з них зробив для Музею родини Косачів. Про це колектив закладу написав у Фейсбуці: «Результат нас порадував».

Керівництву музею Лесі Українки після реставрації зателефонували з області й вимагали пояснень. Мовляв, за таке можна з роботи полетіти. Невже краще, щоб такі речі пилилися у сховищах?

— Музей — це не лише заходи, а впершу чергу — експонати. Якщо вони передають суть епохи, подій, особистостей — тим цікавіше відвідувачам. А якщо експонати ще й функціонують — взагалі добре!

Проте, у нас не завжди в цьому зацікавлені. Триває війна, що знищує нашу історію, культуру, економіку. Те, що залишиться, може бути знищене байдужим ставленням, — вважає пан Володимир.

«Залучати цікавих колекціонерів»

Під час роботи він потоваришував із любителем старовини Володимиром Іванюком, про якого ми теж писали в газеті. Він має колекцію різних старовинних речей: посуду, патефонів, вишиванок, книг, платівок тощо. Простіше сказати, чого в нього немає.

«Таких людей треба залучати, робити спільні виставки в музеях. Ми ж з Володимиром ледве добилися зробити виставку патефонів. Це потім відвідувачі мали змогу послухати платівки, почути суперове звучання — цікаво людям було. А хтось на цей патефон у якомусь селі ставив баняки для свиней чи сало різав»...

Реставратор переконаний, що старовинні речі повинні бачити не лише власники колекцій:

— Вони залюбки організують виставки, якщо їх про це попросять. Але ж музеї мають проявляти своє зацікавлення! І робити це не раз на рік чи з нагоди свята. У нас же більше полюбляють експонувати в музеях аматорські виставки, для яких існує IDEA-hub. Музей — не картинна галерея.

Занадто хочуть сподобатися владі, а страждає від цього музейна справа, — каже реставратор. — Виставку цінних експонатів у Краєзнавчому влаштували, щоб нашвидкуруч сподобатися керівництву: експонати виставили, а сигналізацію і решітки на вікнах не забезпечили, тому їх вкрали. Як кажуть: «губи накрасили, а п’яти не помили».

Вважаю, що консультувати музейників мають фахівці-краєзнавці. Наприклад, як правильно поводитися з цінними експонатами, адже деякі з них слід брати в захисних рукавичках, а не тягати по музею, як мішки з картоплею, — за словами реставратора, це — провінційна хвороба наших музейників.

— У старих годинниках є тендітна деталь — пендельфедер. «Дати пендуля» — вислів пішов від цієї назви. Це така пружина, на якій висить маятник, що його підштовхує.

Як правило, у старих годинниках ця деталь поламана. Я знайшов матеріал, відновив, годинники запрацювали. Але треба знати, що деякі маятники важать до півкілограма, якщо годинник великий. І коли його необережно зняти зі стіни, то легко зламати.

Робити майстер-класи у виставковому залі теж неправильно — тут повинні ходити в капцях і пощепки розмовляти. А наші притягнули ящики і з піском і показували дітям, у чому полягає робота археологів.

Бракує коштів на елементарні речі

Це засвідчила остання для музею робота майста — старовинне трюмо:

«Знадобився балончик чорної фарби. Поїхав, купив балончик фарби, привіз рахунок. Виявилося, що компенсувати мінімальні витрати — непосильна проблема для бюджету. І ніхто цей підхід не змінює!

Система — гнила і неповоротка. Мабуть тому, що це все державне, невигідно щось робити. А раптом зламається? Хай краще лежить тоді.

Чи знайдуть місце для зберігання експонатів?

У краєзнавчому музеї є сарай, де зберігаються речі. Колись вони можуть стати музейними експонатами, а зараз більше схожі на сміття, — розповідає Рибак.

— Головний бухгалтер культурного управління сказала: «Для чого нам три ткацьких верстати чи п’ятнадцять прядок?» — обурюється. — А це хіба має визначати бухгалтер? Нема кому пояснити, що можна деякими експонатами помінятися з іншими музеями. Тим паче, що усі мною відновлені. На Закарпатті прядки одні, на Слобожанщині — інші, якщо вони там залишаться після війни взагалі. Якщо в нас їх є декілька, то давайте продамо або обміняємо на інший зразок.

Дерев’яні меблі зараз гниють в тому сараї, бо не можуть добре зберігатися через вологу, перепади температур. Якщо цьому не зарадити, то все це пропаде.

Потрібно не лише відремонтувати, а й законсервувати. Де якісно зберігати? У Краєзнавчому музеї є план реконструкції подвір’я, ескізи павільйону для зберігання габаритних експонатів. Це була моя ініціатива. Бо ж треба розуміти, що прийдуть хлопці і заберуть цю територію в центрі міста. Уже, до речі, цікавилися.

Ми розчистили територію, зробили інші роботи, а далі постало питання в коштах. Більше нічого й не зробили.

Вдалося відновити унікальні речі

Відремонтував для музею стільці, столи, канапу, ікону, ткацькі станки, шафи. А ще — радіоли, гучномовці-капелюші. Є тільки два таких ще — у приватному музеї на Чернігівщині та в музеї Укрпошти. А в нас їх три.

Відновлював майстер і сільський інвентар: плуги, жорна, діжки, маслобойки. Діставав їх у плісняві, трухляві, заіржавілі — і вдихав у ці речі життя. Не віриться, коли бачиш світлини, якими вони були до реставрації.

У відреставрованих шафах, пропонує Володимир Павлович, можна зберігати одяг колишніх часів. А пошити його можна на основі фотографій певного періоду. За цим принципом, до речі, працюють окремі музеї в Україні. Ідей — багато.

— Головне, намагатися зацікавити відвідувача. Коли прийшли студенти, і я увімкнув реанімований телеграф та показав, як він працює, то вони слухали з відкритими ротами. Бо це пов’язано з електрикою, їхньою спеціальністю. Можна зацікавити кого хочеш, якщо не боятися змін.

Музей краєзнавчий дуже довго не мав приміщення, а тепер має. Належить зробити усе для його максимальної привабливості.

Треба поповнювати експозиції

— Не тільки по місту, а й по селах можна кинути заклик: хто має на горищах чи в гаражах щось цікаве — приносьте. Люди будуть віддавати за копійки або даром. Набридло постійно чути: «купити не можна, бо гроші не виділяють». То залучіть меценатів. Зрештою, дайте премії, за які працівники розпишуться і хоч таким чином можна купити щось з експонатів.

Звернувся до людей через Фейсбук, і якийсь чоловік подарував Краєзнавчому музею радіолу 1958 року з платівками. Я розібрав, відремонтував. Потім цим музей хвалився в мережі, раділи новому експонату. Треба поповнювати колекції, щоб залишатися цікавими!

***

Завідувачка музею Лесі Українки, що у столичному музеї видатних діячів культури, просила нашого земляка «оживити» їхній грамофон. Тобто, цінують наших спеціалістів. Ставлення італійців — теж промовистий приклад.

Такі працівники, нехай і колишні, як Володимир Рибак, могли би залишатися корисними для галузі культури. Давати слушні поради, ініціювати зміни, допомагати працювати на розвиток. Можливо, тоді краще вдаватиметься зберігати важливу спадщину.

Тим паче, що очільник галузі — молодий чиновник, відомий цікавими проєктами до того, як почав працювати в міській раді. Не хочеться вірити, що у владному кріслі люди перестають мислити креативно.