«Буйний»

Микита Гнатенко прізвисько Буйний отримав ще в юнацькі роки. Не одного хлопця цей індивід скалічив на своєму кутку районного центру.

Буйного боялися. Навіть поважали. Хоча тишком ненавиділи. А поза очі сусіди цього суб’єкта осуджували, бажали смерті.

І смерть настала...

Тільки «ота з косою» завітала не до Микити...

Микита вбив свого колишнього однокласника, Ігоря Бузюка. На природі відзначали день народження останнього. А той візьми на цих «заходах» та й закинь Буйному, ніби той хотів звабити його наречену, Галину.

На диво, Микита Гнатенко мовчки перехилив чергову чарку, закусив шматком шашлику, хвилин п’ять його розжовуючи, а відтак рвучко хапнув зі столу довгий мисливський ніж і всадив його прямісінько в серце (як потім визначить судмедекспертиза) Бузюку, котрий сконав через якихось кілька секунд.

Микиті Гнатенку дали десять років. Однак після восьмирічної «відсидки» випустили на волю.

І ось він з’явився на порозі коханої Люсі.

Та радісного блиску в її очах Буйний не побачив, швидко компонуючи у своєму мозку можливі зрадницькі дійства Люсі. Саме з цієї миті Гнатенко затамував до Люсі злобу.

Минув рік після звільнення із в’язниці Буйного. Жили вони на дачі батьків Люсі. Місцина гарна. На березі тихоплинної вузенької річечки. Незаросле чагарником різнолісся. Ніяких поблизу автотрас, великих міст.

І одного дня Люся заявила:

— То ми коханці чи як?

Микита швидко відреагував:

— Хоч завтра — під вінець!

Незабаром вони розписалися. Тихенько. Покликали на урочистості хіба що ближніх сусідів, з котрими товаришували: Комарницьких, Віктора й Тетяну. Проте завітали й Люсині батьки. Однак довго вони не затримувалися. Вручили молодятам подарунки, привітали й поїхали (у Люсиного батька на цей день була призначена ділова зустріч із колегами по бізнесу. Але була ще одна причина в батьків не лишатися на «весіллі» — вони були проти одруження доньки на чоловікові, котрий позбавив життя людини. Проте Люся наполягла на своєму).

Батьки поїхали. Свято тривало. В якийсь момент Микита помітив характерні позирки між його Люсею і Віктором.

Гнатенка охопив гнів. Проте своїх підозр не оголошував.

Коли гості пішли, Микита і тоді нічого не сказав про свої домисли.

Люся помітила зміну в його поведінці.

— Ти чого, Микитко?

— Та так, — ухиляючись, мовив. — П’ю, а не бере.

— Сідай до столу. Продовжимо. Часу в нас — безмежно!

Люся цього дня була весела, непосидюча. Намагалася догодити Микиті. Приносила свіжі наїдки. Після шампанського на столі з’явився дорогий коньяк.

Микита, поглянувши на пляшку з темною рідиною, осміхнувся:

— Не боїшся, дружинонько, намішати горючого?

— Ні, Микитко, — весело відказала Люся. — Ми — вдома. Потреби кудись іти немає. Цей вечір — наш. І наступні вечори — наші! І дні, і ранки! Тобі налити?

— Я сам!

— Джентльмен!

— Хм... То ти мене чекала?

Люся ледь відсахнулася.

— А ти хіба не бачиш, Микитко?

Гнатенко відповів не одразу:

— Бачу... Бачу...

Люся підвелася. З притиском, із відтінком образи спитала:

— Що на тебе найшло?

Підвівся й Микита. Поклав важку руку на Люсине плече. Натиснув на нього, примушуючи молоду дружину сісти. Відтак наважився (очевидно, під впливом спиртного) натякнути:

— Щось сусіди наші мені не сподобалися.

Люся жваво відказала:

— Ну, дивні вони. Дикуваті. Але добрі.

— Умгу, добрі...

— Микитко, я піду постелю постіль. Пізно вже.

— Давай...

* * *

Після цього вечора минуло декілька тижнів.

Микита і Люся чимчикували до міграційної служби, щоб змінити прізвища в особистих документах після нещодавнього одруження.

Але біля адміністративного приміщення, до якого вони притюпали, несподівано намалювався Віктор Комарницький. Усміхнено привітався з Гнатенками.

І тут Микита скипів:

— Ти чого либишся, дебіл?

— Я? — знітився Віктор. — Та... Я... радий вас бачити.

— Побачив? Тепер воруши маслами!

Комарницький здивовано стенув плечима і поплівся тротуаром убік центру міста.

— Ти чого, Микито? — спалахнула Люся. — Навіщо ти на нього налетів, мов шуляк?

— А тобі його вже шкода? — вишкірився Гнатенко. І пішов напролом: — Думаєш, я не здогадуюся, що ти з ним кувиркалася?

Люся якусь хвилю мовчки дивилася на Микиту. А затим із жалем промовила:

— Мали батьки рацію, — прошепотіла. — Дурна... Дурна...

Але розбурханий Микита не зважив на ці слова, його діймало інше:

— Ти з ним спала?

Люся презирливо кинула:

— Який же ти придурок!

Микита блискавично вихопив із-за пояса фінку й незмигно завдав декілька ударів у груди Люсі.

Та тільки важко зойкнула і почала осідати.

Цієї ж миті від адміністративного будинку до місця інциденту кинулися двоє поліцейських і випадкові перехожі.

Довелося прикласти чимало зусиль, аби обезброїти неадекватного Микиту Гнатенка.

А ось працівникам швидкої допомоги, яку викликали перехожі, врятувати життя Люсі не вдалося.

(Імена в матеріалі змінено)
Микола МАРУСЯК