Злодій-невидимка

Павло Андрійович Босонюк у двокімнатній квартирі мешкав сам (дружина й діти в перші дні широкомасштабної війни росії проти України евакуювалися до Польщі).

Як дружина не вмовляла чоловіка їхати разом, однак той категорично відмовився.

— Це — як якийсь кошмарний сон, — в розпачі говорив Павло Андрійович. — Як кинути все добро? Ми стільки років на нього стягувалися.
— Життя дорожче, — сердито відказувала Марія Сергіївна, дружина. — Речі можна нажити, а життя...
— Всього цього не наживеш. І квартири не наживеш.
— Але якщо вона лишиться неушкодженою, то буде нашою знову.
— А якщо розгатять?
— Держава поверне.

Павло Андрійович розсміявся. А коли вгамувався, то зауважив:

— А якщо москальня нас завоює? То забере ж усе! Хто що поверне? А якщо й не переможе України, то вони лишать по собі самі руїни. Коли все відбудується? Ти, Марійко, їдь із дітьми за кордон, бо хтозна, що буде завтра.
— А ти?
— А я поки постережу квартиру від мародерства. Коли ж насунеться небезпека, їхатиму і я за вами слідом...

Ось така тоді відбулася розмова між подружжям Босонюків.

На щастя, українські збройні сили зупинили знавіснілого ворога на підступах до Києва, хоча дика московитська орда планувала захопити українську столицю за три-чотири дні.

Прорахувалася болотяна сарана.

* * *

Днями Марія Сергіївна збиралася з дітьми повернутися з-за кордону додому, проте останні масовані ракетні удари нелюдів-рашистів змінили її плани.

Павло Андрійович продовжував ходити на роботу. У вільний час нудьгував, нападала апатія.

Аби хоч якось трохи вибратися з полону важких думок, Босонюк зайнявся ремонтом квартири. Швидше, не ремонтом, а так... То там щось підрихтує, то там.

А одного дня, повернувшись із роботи, Павло Андрійович інтуїтивно відчув, що в квартирі побував хтось сторонній.

На думку спало перше: повернулася дружина.

Однак це одразу відкинув. Вона би повідомила.

Оглядівши оселю, Босонюк виявив пропажу грошей і золотого персня. Те і друге ще вранці були на місці. Бо, йдучи на роботу, він із шухляди брав певну суму готівки.

Обдивився вікна, двері на балкон. Усе замкнене.

«Невже злодій проник через двері?»

Слідів зламу наче не було.

Босонюки металеві двері поставили років два тому. На них мали надію, що, мовляв, крадії їх не виб’ють і не зламають.

Та не так сталося, як гадалося.

І Босонюк зателефонував до поліції.

Стражі порядку обстежили двері, квартиру потерпілих, але ніяких слідів не знайшли.

— У кого ще є ключі від вашої квартири? — поцікавився один із прибулих на виклик поліцейських.
— У моєї дружини, — замислено відказав Павло Андрійович. — Але вона з дітьми нині перебуває за кордоном.
— Як особи тимчасово переміщені?
— Саме так.

Поліцейські, ще перекинувшись із господарем квартири деякими запитаннями-відповідями, ні з чим поїхали.

* * *

Дружину Павло Андрійович вирішив поки що не повідомляти про дивну крадіжку.

Але приблизно через два тижні історія повторилася. З квартири зник телевізор-плазма.

І знову приїжджала слідчооперативна група з місцевого відділу поліції.

І знову-таки вони нічого не знайшли. Навіть не виявили «чужих» відбитків пальців.

Проте, у цих крадіжках поліцейські запідозрили... самого господаря квартири. Про це йому, правда, не сказали.

* * *

І через три тижні — чергова крадіжка. Зник комп’ютер.

Ретельне обстеження квартири позитивних результатів поліцейським не дало.

Якось одного дня Павло Андрійович здибався із своїм сусідом по майданчику і розповів про свою пригоду.

— Знаєш, Василю Петровичу, таке враження, ніби в квартирі полтергейст завівся.

Сусід, осміхнувшись, зауважив:

— Швидше, невидимка. Наскільки я знаю з телепередач, то нічого полтергейсти не крадуть, а створюють шуми, щоб налякати мешканців.
— Може, й так, — замислено погодився Павло Андрійович і тут-таки засмучено додав: — І наче крізь стіни проходить.

Проте це був не полтергейст і не невидимка. Жива людина. І цей злодій проходив крізь двері, відчиняючи їх ключем. До речі, ці двері два роки тому цей чолов’яга і встановлював.

А схопили крадія на гарячому, коли той учетверте проник до квартири Босонюків. Точніше, затримали злодія, Олексія Терлуцького, на майданчику із кількома сумками, напханими краденим одягом.

Пізніше поліцейські з’ясували, що затриманий злочинець працював у фірмі зі встановлення металевих дверей. Але за пияцтво його звільнили.

Так той удався до інших заробітків: почав «обходити» оселі своїх колишніх клієнтів.

(Імена в матеріалі змінено)
Микола МАРУСЯК