Орли зальотні

Сергій Вербичко хотів зробити батькам сюрприз — приїхати додому зненацька. Проте, вийшовши з автобуса на автовокзалі рідного міста, таки зателефонував батьку.

— Здраствуй, батьку!

— Сергій?!

— Так. Це... Підготуй там матір, що я...

— Що, що?

— Та, нормально все! Я їду на ротацію. У нас тут... Коротше, буду через хвилин тридцять-сорок...

* * *

У матері були проблеми зі здоров’ям. Від кожного дзвінка сина хапалася за серце. Байдуже, були то добрі новини чи погані. Але поганих новин не було... У Сергія завжди все було «добре», й жартував на кшталт: «Боїв із рашистами поки немає. Зі мною все добре. Не мерзнемо. Їжі вистачає...»

І тут раптом — тяжке поранення.

Про це Вербичків повідомило керівництво бригади, в якій служив Сергій.

Ось після цієї події серце Сергієвої матері більше почало коверзувати. Потрапила до лікарні. Але, дякуючи медикам, Олена Микитівна таки підвелася з ліжка. Повернулася додому.

Федір Устинович, аби підтримати дружину, з усмішкою сказав:

— Ну ось, молодуха! А я ж тобі говорив, що ще гасатимеш!

— Ой, бешкетнику невгамовний, — важко зітхнувши, відказала Олена Микитівна. — «Гасати»... Але, слава Богові, трохи поскрипую.

— Ну, ось! Я ж казав!

...Викарабкався і Сергій. Молоде тіло взяло своє.

* * *

— Олено Микитівно!

— Ти що це, Федоре, так офіційно? — насторожено спитала дружина.

Чоловік бадьоро відказав:

— Новина гарна є!

— Кажи. Не тягни.

— Треба стіл накривати.

— Та з якої це придибенції?

— Додому їде... син.

— Ой, Федоре!

— Ну-ну. Спокійно, Оленко! Десь через пів години Сергій наш буде вдома.

— Невже?!

І в Олени Микитівни виступили сльози.

— Ну, чого ти? — чоловік пригорнув дружину до грудей. — Син-то живий-здоровий.

* * *

Стіл накрити не встигли. Коли в дворі зі скавучанням загавкав собака і залунав знайомий голос, зрозуміли: Сергій приїхав.

І за хвилю рипнули двері.

І радість, і сльози, навіть і докір (материн):

— Що ж ти, сину, одразу не повідомив?

— Хотів із сюрпризом.

Потім був стіл...

Теплі розмови. Розпитування. Одне слово, все так, як ведеться в житті.

Не обійшлося і без сусідів. Прочувши, що на ротацію приїхав Сергій Вербичко, посунули односельці. Найбільш ті, котрих діти або чоловіки воювали з московитськими загарбниками.

І знову те саме: радість, сльози, розпитування...

Особливо не вгавала баба Дарина, вкотре запитуючи Сергія:

— Сергійку, ти і справді нічого не чув про мого внучка Василька?

— Бабо Дарино. Не чув. Та, сподіваюся, ваш онук живий.

— Його командири кажуть, що Василько після важкого бою пропав безвісті. То, як таке можливо? Не випарився ж він.

— Якщо тіла не знайшли, може, потрапив у полон. І таке буває.

— Аби Бог дав, щоб був живий. — І баба Дарина перехрестилася.

* * *

Вербички лягали спати пізно. Вже далеко за північ.

А серед ночі Сергія розбудив гучний грюкіт у батьківській кімнаті, а затим — несамовитий крик матері.

Коли Сергій рвучко відчинив двері, то побачив жахливу картину: двоє невідомих чолов’яг в’язали батькові (він лежав на підлозі) руки, третій харциз душив матір, четвертий лиходій рився у шафі.

І Сергій із двоствольної мисливської рушниці вистрелив у останнього.

Коли розвіявся дим, нападників уже й слід охолов. Окрім четвертого. Той мертвий лежав біля шафи, тримаючи на грудях якусь вдяганку, котру, падаючи, потягнув із полиці за собою.

З’ясувалося, що бандити вистрибнули у вікно. Точніше, у віконний отвір, бо стулки зі склом злочинці вибили метровим березовим кругляком. Усе те валялося на підлозі.

Довелося матір рятувати сердечними краплями, а потім викликати «швидку».

* * *

Тієї ж ночі Сергій з кількома сусідами гасатимуть селом і його околицями, шукаючи зальотних «орлів». «Орли! За мною!» — саме таку фразу почує Сергій, доки розвіюватиметься дим у батьківській кімнаті.

Не пощастить хлопцям знайти нічних поганців.

Проте, уникнути відповідальності їм не вдасться.

Їх затримають поліцейські, які їхали на виклик до села, де відбулася подія, про яку йдеться в розповіді.

Двох утікачів, озброєних автоматами, застрелять. Третього затримають. Пораненим. Від нього і дізнаються, що ця лиха четвірка — російські військовики. На передову вони прибули, нещодавно.

Це були не просто військові. Тюремники, котрі добровільно зголосилися йти на війну.

Проте, побувавши у досі небаченій м’ясорубці, зі зброєю в руках дезертирували. Під час бою. Тому, якимось дивом, і опинилися на нашій території.

Микола МАРУСЯК