«ЖОВТА ПТАШКА»

(Закінчення. Початок у №14 «ЗІ» від 03.04.09)
Дівчина підійшла до столика оперативників. Ледь усміхаючись, запитала:
— Що замовлятимете?
Івасютін відповів запитанням на запитання:
— Ви вчора теж тут працювали?
«Жовта пташка» враз нашорошилася.
— А вам що до цього?! Ви прийшли щось замовляти чи чіплятися до… до… Були вже тут такі!
— А хіба з нашого боку був непристойний жест? — спокійно відказав головний оперативник і показав своє посвідчення.
Дівчина враз напружилася. З подивом проказала:
— А якщо ви з міліції, то я маю вас якось особливо обслуговувати?
Івасютін посміхнувся. А за секунду його лице посерйознішало.
— Ми тут в іншій справі. Отже, ви вчора працювали?
— Я заступила на ніч, — кивнула дівчина.
— Нас цікавить двоє чоловіків середніх літ.
«Жовта пташка» стенула плечима.
— Тут траса. Стільки буває людей. Хіба що…
— Що?
— Були тут двоє. Зайшли вони після десятої.
— А тепер, будь ласка, детальніше.
— Ну, замовили горілки, пива, гарячі і холодні закуски.
— А ім’я Ростік вам про щось говорить?
— Так, так! — пожвавішала дівчина. — Про нього той говорив, ну, другий. Нахаба! До мене завжди чіплявся.
— Ростік?
— Та ж кажу вам: той другий! Грошима все розкидався! То те замовляв, то те.
Оперативники перезирнулися.
Івасютін поцікавився:
— А Ростіка ви знаєте?
— Ну, часто у нас буває.
— То ви його знаєте?! — вклинившись до розмови, аж підскочив старший лейтенант Сташук. Але, помітивши суворий погляд майора, сконфузився.
Однак пожвавішав й Івасютін.
— Може, ви знаєте де він і живе?
Барменша вирячилася.
— В мене хлопець є!
Майор дещо зніяковів. Відтак мовив:
— Я не хотів вас образити. А ці чоловіки між собою не конфліктували?
— Та ні.
Трохи помовчавши, майор поцікавився особливими прикметами Ростіка і, задавши ще декілька запитань, відпустив дівчину.
— Чого мовчите, пане майоре? — вже надворі поцікавився Сташук.
Івасютін відповів не одразу.
— Міркую.
— Про що?
— Хто з них бреше.
— Та і я про те ж. Потерпілий, — продовжив старший лейтенант, — говорив, що до дівчини чіплявся саме Ростік, а тут, виходить, — навпаки. Може, ця «жовта пташка» щось приховує?
— Навряд, щире серце. Швидше всього, неправду каже Павлишин.
— Але чому?!
— Щоб применшити свої гріхи.
З машини вийшов водій Підгорний.
— Ну що, поїхали?
— Давай до відділу, — кивнув Івасютін.
А Сташук, розвівши руки, гірко зітхнув:
— Ех, пивка не попили. А така була нагода.
— Ще надолужиш, — кинув майор.
Сташук загальмував.
— Це натяк на те, що нам доведеться ще не раз зустрічатися з цією «жовтою пташкою»?
— А ти не хочеш?! — усміхнувся Івасютін.
Старший лейтенант знітився.
— Це якби при інших обставинах. То я б!.. — І він знову зітхнув. — Але в неї є хлопець.

Незважаючи на пізній час, Левченко, начальник міліції, ще був у відділенні.
— Ну, що там накопали, оперативнички? — з іронією поцікавився в Івасютіна.
— Переглянувши картотеку, — сказав майор, — так званий Ростік, тобто, Ростислав Ходукін, проходив у нас по одній справі і півроку тому повернувся з місць позбавлення волі.
Полковник замислився. За хвилю спитав:
— Потерпілого можна доставити до відділу?
Івасютін заперечливо захитав головою, вловивши думку начальника міліції.
— Він у важкому стані. Ви хотіли зробити очну ставку?
— А у вас є щось інше?
— Але на якій підставі ми викличемо до відділу Ходукіна?
— На тій, що він перебуває у нас на обліку! — підвищив тон Левченко. — Ось вам і привід!

— Я з минулим зав’язав! — став дибки Ростислав Ходукін, коли його викликали до відділу. — Чого ви мене знову тягаєте? Чи хочете щось пришити?
— Де ви були минулого вечора? — Івасютін пильно дивився на колишнього зека.
— Як де? — скривився Ходукін. — Дома.
— Хто може це підтвердити?
— А будь хто! Баба моя.
— Дружина?
— Ну.
— А ще хто?
— Старуха.
— Говоріть нормальною мовою! — з притиском кинув майор.
— Ну, мати. Баба ще.
— Баба вже була.
— Це не та баба.
— А яка ще?
— Баба… Ну, як це його… Мати моєї матері. Ось!
— Тьху-ти! — нервово сіпнув головою Івасютін. — Збив з пантелику.
— І взагалі, — Ходукін зухвало закинув ногу на ногу і на грудях сплів руки. — Я робочий чоловік. Одружений. Більше не краду і не розумію, чому ви мене тут тримаєте? Алібі у мене залізне. Що ще?
— Ну, алібі ми перевіримо.
Колишній зек наїжачився:
— А що за тон, начальник?!
— Такий, — дорікнув майор, — на який заслуговує людина, яка мала проблеми із законом, і яка, як мені здається, стала на шлях виправлення… — Івасютін недоговорив. За хвилю нервово махнув рукою. — Ви вільні.
Коли Ходукін вихилясом покинув кабінет, увійшов Сташук.
— Ну, що там? — прикипів поглядом до свого начальника.
— Здається, — замислено сказав Івасютін, — не на ту рибку закинули. А відтак додав: — Ось що. Дуй-но, в лікарню!

Не гаючи часу, старший лейтенант Сташук одразу поїхав до лікарні.
Потерпілий хоч і став оклигувати, але самотужки пересуватися не міг.
Оперативник показав йому фото Ростислава Ходукіна. Однак Мирон Павлишин не признав на ньому позавчорашнього приятеля по чарці.
Вислухавши доклад Сташука, Івасютін, усміхаючись, сказав:
— У тебе з’явилася можливість знову зустрітися із «жовтою пташкою»!
…Марина, так звали «жовту пташку», неабияк здивувалася появі старшого лейтенанта.
— Знову ви?!
Сташук показав їй фотографію. Спитав:
— Не цього чоловіка ви обслуговували того вечора?
Дівчина уважно подивилася на знімок. А відтак заперечливо захитала головою:
— Ні, це не він.
— А ви не поспішайте, — міліціонер повернув дівчині світлину. — Придивіться уважно.
— А що мені дивитися! — «жовта пташка» закопилила губи. — Це не він!
Сташук, ховаючи фото до кишені, замислився. І тільки підвівся, щоб покинути кафе-бар, як молода барменша несподівано вчепилася в рукав його шкіряної куртки.
— Ось цей чоловік, — вона несміло кивнула в глибину залу, — теж був того вечора.
Оперативник перевів погляд у той бік, куди вказувала дівчина.
— Але за тим столиком двоє, — зауважив Сташук.
— Так, — прошепотіла барменша і за хвилю додала: — Але той, що вищий…
— Говоріть, говоріть. Чим, чим той вищий привернув вашу увагу?
— Він у нас буває часто. Був і того вечора.
— Ну і?
— Він знайомий нашої хазяйки. І, здається, працює на заправці. На цій, що неподалік від нас.
Старший лейтенант замислився. Пригадалася заява, яку приніс до міліції кілька місяців тому місцевий житель. Він скаржився, що на цій заправці, коли він заправлявся пальним, якийсь невідомий поцупив з його авто барсетку, де знаходилася крупна сума грошей і документи. Цю справу тоді до кінця так і не довели. Але до чого тут кафе-бар? Хоча…
— То, кажете, — спитав оперативник, — він знайомий вашої хазяйки?
— Єге, — кивнула «жовта пташка» і запнулася.
— Я вас слухаю, — Сташуку вже уривався терпець.
Дівчина несміло продовжила:
— У нас уже подібне було. Ну, щось нечисте.
Міліціонер, не стримавшись, засміявся.
— Яке нечисте?!
— Гуляв у нас якось чоловік один. Грошовитий. Потім казали, що його побитого і роздягненого знайшли за кілометр від нашого кафе-бару. Приходив, скандалив. Правда, чим усе це скінчилося — не знаю.
— Ну, а хазяйка тут до чого?
— Я думаю, що між цим чоловіком і нашою хазяйкою є щось спільне.

Того ж дня, ближче до вечора, старший лейтенант Сташук знову приїхав до лікарні. Вже з іншою фотографією, на якій був зображений вищезгаданий заправник.
— Пізнаєте цього чоловіка? — поцікавився він у потерпілого.
Мирон Павлишин заперечливо захитав головою:
— Ні, ні. Не знаю.
Однак пізніше з’ясувалося, що «спільне» справді і було між заправником і хазяйкою кафе-бару. Ці двоє людей кілька місяців тому організували злочинне угрупування, метою якого було розбійницьке пограбування підпилих чоловіків. Вони спочатку заперечували свою причетність до даних злочинів, але згодом, усе ж, зізналися у своїх проступках.
А так званий Ростік, також від них потерпів того пізнього вечора, однак в міліцію не звернувся доти, доки на нього не вийшли правоохоронці.