Маша і три ведмеді

(Стара казка на новий лад)

Жили дід і баба. І була в них онучка Маша.

Якось Маша й каже:

— Діду! Бабо! Дівчата йдуть до лісу по гриби. То я з ними піду.

— Дивись, онучко, — каже баба, — не заблукай. Подружок тримайся. Бо зараз лісом усілякий набрід вештається.

— Не бійтеся. Я себе образити не дам.

---

Маша таки заблукала. Точніше, втекла від подружок. Їй не цікаво було з ними. Нудні якісь.

І гриби ліньки Маші було збирати. Їй хотілося розваг.

І дівчинка, заглибившись далеко в ліс, зрештою заблукала.

— Агов! — почала гукати Маша.

Але ніде нікого не було. Тож, вона побрела навмання.

І незабаром вийшла на велику галявину, всипану різноманітними квітами. Навколо стояв п’янкий аромат.

Аж раптом біля липового гаю Маша побачила розкішний котедж. Зраділа. Рушила до нього.

Та в будинку нікого не було.

Маша зайшла на кухню й побачила на столі три миски з борщем. Перша миска була дуже велика, друга — трохи менша, а третя — геть маленька.

Маша зголодніла, тож сіла за стіл і з’їла всі три миски борщу.

Потім дівчинка всілася на стілець. Почала гойдатися.

Аж раптом стільчик зламався, і Маша боляче гепнулася на підлогу.

— Поганий ти, стільчику! — сердито сказала дівчинка й пішла до спальні.

Там стояли декілька ліжок, кожне з яких застелене периною.

Маша полежала на одному ліжку, потім — на другому, затим — і на третьому. На останньому вона й заснула.

Розбудили її якісь голоси. Не встигла Маша підвестися, як до спальні увірвалися три ведмеді.

Це була відома в цих краях сімейка лиходіїв: Михайло Мишанич, Настька Петрівна і їхнє чадо Мишутка.

Побачивши в ліжку розніжену непрохану гостю, Михайло Мишанич розгнівано заревів:

— Машка-Золотаручка?! Ти?!

Машка зикнула:

— А що, повилазило, Мишаничу? Звідки прискакали-то? З Ростова чи з Бєлгорода?

— Що, крута стала?

Тут втрутилася Настька Петрівна:

— А чого це ти розляглася на наших ліжках?

— Вони такі ваші, як і мої точно! — парирувала Машка. — Чого приперлися?

— Уже нанюхала наше добро?

— Що за наїзди, Мишаничу?

— А хазяї де? Пришила їх чи що?

— Коли я прийшла, нікого не було. І взагалі, котіться звідси, волоцюги! Я перша цей теремок знайшла.

— Батя, — озвався Мишутка, наставляючи дуло обріза на вередливу вертихвістку. — Га, батя. Чого вона ведмедів дратує? Викинь цю хвойду у вікно. А то я пальну в неї.

— А ти стули пельку, недоробок! — визвірилася Машка-Золотаручка. — Ато шнобель відкушу!

— Та я тобі за «недоробка» знаєш що?! — грізно зикнула Настька Петрівна й агресивно ступила до ліжка. — Та я тобі всі патли повидираю!

Однак Михайло Мишанич схопив свою благовірну за лікоть (пригадав, як на початку літа, на одному з пікніків, залицявся до Машки-Золотаручки, і тій це подобалося...):

— Почекай, Настька! Досить заїдатися. І так депресняк на душі. А ти, Машка, за базаром слідкуй.

І знову пискнув Мишутка:

— Вона, ця Машка, якась крезанута!

— Цить, отрок! — гримнув Михайло Мишанич до чада й додав: — До речі, Машко, ми вже тут були. Тільки барахло забрати не встигли. Єгері укропські налетіли. Коротше, шухер був. Ледь лапи унесли. Це ти наш борщ умолола?

— Голодна була.

— І ми голодні. Хоч би миску лишила. І куди воно тобі влізло? А хто стільчик мій зламав? Я його ще минулого разу примітив. У барлогу свою хотів відтарабанити. Ти, Машка, меблю зламала?

— Прикрий хавку, бурий! І подякуй мені, що я перша гепнулася, а не ти своїм задом блохастим із того стільчика! Що пропонуєш?

Михайло Миханич зняв з-за спини рюкзак, видобув із нього пляшку оковитої.

— Мирову вип’ємо, — примирливо мовив він. — А потім барахло поділимо.

Машка-Золотаручка аж підскочила:

— Чур, мені — «стіралка»! Я її одразу намітила. Кльова така! Просто відпад!

— Та, бери, — байдуже махнула рукою Настька Петрівна. — Все одно ми нічого не перемо. Хоча... загнать можна було би. Але замість неї ми телевізор-плазму візьмемо. — І вона зненацька захвилювалася. — А раптом єгері нагрянуть?

— Не бійся, Настько, — заспокоїв Михайло Мишанич. — Я до котеджу всі дороги замінував, ги-ги!

«Мирова» затяглася за північ. Пили, танцювали, репетували. Напихали торби дармовими пожитками. Гребли все. Настька Петрівна навіть трусів прихопила.

Потім знову пили.

А коли добряче поп’яніли, вляглися спати.

Сімейка ведмедів спали на ліжках. Машка-Золотаручка примостилася у «стіралці», постеливши в барабан невеличку пухову ковдру, яку забрала у Мишутки.

А рано-вранці, з важкими головами, повантаживши чуже майно на віз, невгамовна четвірка вирушила в дорогу.

Оселю злодійчуки лишили в бруді і розгардіяші.

Воза тягнули Михайло Мишанич і Мишутка.

«Дами» йшли поряд і сварилися. Настька Петрівна тепер шкодувала, що так злегковажила, що необдумано віддала «стіралку» цій прищавій вискочці.

Зрештою, Настька Петрівна спинила «обоз» і відвела своїх убік. Зашепотілися.

І тут лиходії-ведмеді провалилися у глибоку яму-пастку. Де невдовзі їх і знайшли єгері.

А Машку-Золотаручку після того випадку більше ніхто не бачив. Мабуть, так і блукає лісом.

Микола МАРУСЯК