Хороший хлопець

Спиртне розпивали в наметі, що належав цьому придорожньому магазину. Леонід Подоляк налив горілки в пластикові стаканчики.

— Ну що, Стасе, ухнем!

— Давай.

Випили. Загризли чіпсами.

— Товар потрібен, — скосивши на приятеля очі, по хвилі мовив Леонід.

Станіслав Левицький, осміхнувшись, відказав:

— Якщо маковиння треба, то по селах шукай його.

— Знаєш в яких?

Станіслав стенув плечима.

— Та звідки я знаю? Тим більше, Льончику, я не по цьому. Моє ось — огненна водичка, хе-хе!

— Так і я не по тому. Сам знаєш, де ми ховаємося від своїх благовірних і що ковтаємо.

— Тоді навіщо тобі солома?

— Та одна хороша людина просила.

— А знаєш, Льончику...

— Що? — Подоляк рвучко нахилився до обличчя другана.

— Минулого року я був у тещі, ну, Марининої матері, Зінаїди Петрівни. Удвох їздили...

— Ну? Не тягни кота за хвіст!

— Я не тягну. У їхньої сусідки мак був.

— Де був?

— За садком. Ближче до лісу. Там у неї квітник чималий. Квіти різні, і високі є. От та баба впереміш усього того цвітостою і маку насіяла. Чимало насіяла. Може, маковиння де і лежить на горі. Теща казала, що та стара ризикує, але дуже вже любить пироги з маком. А ще гроші любить. Натяк уловив?

— Уловив, уловив. Але стара на контакт може не піти. Навіть і за гроші. А самому провернути таку оборудку... Ну, гору обнишпорити... і т. д., і т. п.

— Знайомий у мене там є. Вітьок Грубач. Не раз випивали разом. Нормальний хлоп. За пляшку і власницю маковиння задушить.

— А ось душити не треба.

— До речі, — Стас змовницьки подивився на Леоніда, — моя теща — не бідна баба. На базарі торгувала.

— Ну, наливай.

— Хороший ти хлопець, Льончику. Ти моїй про цю справу — ані-ні!

— Наливай, наливай...

---

Гальма легковика Вітьок Грубач почув, сьорбаючи чай на кухні.

Визирнув у вікно. Старенький сірий «Форд» стояв навпроти його двору.

Грубач вийшов із хати.

Зійшовши з ганку, здалеку поцікавився у незнайомця (на вигляд — одноліток):

— Когось шукаєш?

— Віктора Грубача.

— Ну, я і є він. А в чому справа?

— Я — від Станіслава Левицького.

— Хм... Ну, заходь до хати.

Познайомилися.

Подоляк видобув із сумки (висіла у нього через плече) пляшку горілки. Посміхнувшись, мовив:

— Без цієї штуки не та розмова, еге ж?

Грубач пожвавився. Очі життєрадісно загорілися.

— Та, мабуть, — промимрив, кидаючись до кухонного столика. — Зараз щось загризнути зметикую.

Після першої чарки Віктор поцікавився в гостя:

— А що там Стас-то?

— Та, нормально, — хрумкаючи квашений огірок, відказав Леонід. — Я до тещі його ще маю зайти. Бабу Василину знаєш?

— Чого ж, знаю. Сусідка Петрівни. А що?

— Коротше, солома треба.

— А-а.

— Ну що, по другій?

— Наливай.

— Стас каже, що баба Василина маку дохріна сіє кожного року.

— Невже?

— А ти не знав?

— Не бачив. Баби тепер навчилися никати його. То в кукурудзі, то в соняшниках.

— Стас говорив, що баба Василина маковиння може зберігати на горищі.

— Хе! Перевіримо!

Трохи пізніше на столі з’явилася друга пляшка міцної.

Грубач від радості готовий був розцілувати дорогого гостя.

— Класний ти чувак, Льонька! — А відтак несподівано додав:

— Якщо там маковиння чимало, — поділимося.

Подоляк не чекав такого повороту. Тому здивовано спитав:

— А тобі навіщо солома?

— Це ж бабло.

— Із цим можна попастися.

— За мене не бійся.

---

Зінаїда Петрівна цього дня гостей не чекала.

В обід давала їсти свині. Коли ж виходила із сараю, то побачила, як у її хвіртку ввійшов незнайомий чоловік.

Вже здаля він щиро всміхався. А коли наблизився до господарки двору, то ввічливо привітався:

— Доброго вам дня, шановна Зінаїдо Петрівно!

— Доброго... — пролепетала літня жінка й здивовано додала: — Але я вас не знаю.

— І не дивно, — відказав незнайомець, і усмішка не зникала з його лиця. — Зате я знаю вашу дочку Марину і її чоловіка Станіслава. Наші квартири в одному під’їзді.

— Справді?! — зраділа Зінаїда Петрівна. — Як вони там?

— Та добре. А що, не дзвонять?

— Та дзвонять, — спохмурнівши, відказала жінка. — Але час такий неспокійний. То відносно тихо, то знову той нелюд московський засіває ракетами наші міста. Щоб йому добра не було. А з дітьми вже десь із тиждень не розмовляла телефоном. Щось із ним трапилося. У ремонті.

— Мене звуть Олександром. Із Корця я приїхав у справах.

— А чого це ми стоїмо? — спохопилася Зінаїда Петрівна. — Це я винна. Ходімо до хати. Ви ж з дороги. Мабуть, голодні.

— Я дякую вам, — відказав на те Подоляк. — Але мушу ще квартиру знайти на одну ніч.

— А навіщо вам шукати? — здивовано округлила очі господарка оселі. Тим більше, розчулившись, почувши про дочку, додала: — У мене і ночуйте.

— Дякую вам!

Зінаїда Петрівна нагодувала гостя. Розговорилися. Леонід довго розповідав про життя її дочки та чоловіка, дітей.

Зінаїда Петрівна розм’якла душею, сплакнула і вклала гостя спати, а щоб не змерз, вкрила ще поверх ковдри дублянкою.

А вранці... ні дублянки, ні грошей, ні виробів із золота та срібла...

«Гість» уже поспішив повернутися до Віктора Грубача, котрий встиг побувати на горищі сусідки Зінаїди Петрівни (і недарма, повернувся з мішком макових голівок).

Маковиння поділили порівну.

Знайшлася й третя пляшка горілки. Тільки Подоляк уже не пив.

— Ти чого, Льонь?

— Щось нудить.

— А я вип’ю.

Грубач наковтався добряче.

Вранці прокинувся, а гостя немає. Пропала і його доля маковиння.

— От козел! — вилаявся Грубач. Однак, побачивши під столом недопиту пляшку, подобрів і почовгав по квашені огірки...

---

А Леонід Подоляк так поспішав тієї ночі, що в хаті Зінаїди Петрівни, на столі, забув свої рукавиці. Так Марина і дізналася, хто побував у гостях у матері. Тому відразу й звернулася до поліції.

(Імена в матеріалі змінено)
Микола МАРУСЯК