Жінка-воїн: з 2014 року — на війні. Пережила поранення в Бахмуті і втрату чоловіка, але не здалася

Головну роль у війнах  відіграють чоловіки, але в історії є приклади, коли й жінки ставали не менш відважними на полі бою. У російсько-українській війні такі приклади теж є, і серед жінок-воїнів — наша 37-річна землячка, старший лейтенант 30-ї ОМБр, заступник командира з морально-психологічного забезпечення роти радіаційного, хімічного, біологічного захисту в/ч А0409 Ганна Романюк.

 

Пів року тому на війні вона втратила чоловіка, а пізніше сама віч-на-віч зустрілася зі смертю під Бахмутом, отримавши поранення. На війні Ганна — з 2014-го року, має  почесні державні нагороди за мужність та самовіддане служіння українському народові: «Знак пошани», «Козацький хрест» та орден «Богдана Хмельницького» III ступеня.

Не кожен день зустрічаєш жінку в камуфляжі з такою вагомою історією. Про це ми й поспілкувалися — далі.

— Я зі школи мріяла бути військовою, — розповіла вона. — Спочатку довелося здобути освіту медичної сестри в медичному коледжі. А коли працевлаштувалася на роботу за медичним фахом, зрозуміла, що військова мрія все ж має здійснитися.

Активно шукала роботу в армії, але вакантних посад за медичною освітою тривалий час не траплялося. Не зупинилася, вступивши до Міжрегіональної академії управління персоналом, здобула освіту психолога.

У 2010 році Ганна записалася на прийом до командира військової частини. Він погодився прийняти до війська на контрактну службу, побачивши її цілеспрямованість. Запропонували тоді посаду радіотелефоніста, і вона не відмовилася — заради мрії.

Курс молодого бійця пройшла в Полтаві, на базі військового інституту. Уперше одягнула омріяну військову форму, портупею та берці, з цього часу її життя змінилося назавжди.

Перший польовий вихід, стрільби зі зброї, метання гранати, біг у жахливу спеку в ЗЗК, а потім — урочистий марш на центральній площі Полтави з нагоди 9 травня.

Після навчання звягелянка прибула на службу в 30-ту ОМБр. У механізованому батальйоні через декілька місяців отримала посаду санітарного інструктора.

Ще до війни їй довелося стати професіоналом військової справи на постійних польових виходах. Вони загартували її, зробили з неї воїна, який не поступався у професіоналізмі чоловікам. Траплялося навіть, що вона ставала для них прикладом.

У березні 2014-го року бригаду підняли за тривогою. Бойова готовність, мобілізація… 22 травня був перший бій і втрати під Рубіжним, поранення, полонені…

На той час Ганна проходила службу в медичній роті частини. Восени була прикомандирована до ротної тактичної групи, що воювала на Донеччині. Пізніше підрозділ відвели під Маріуполь. Тут до лютого 2015-го року вони несли службу з оборони території.

Щодня — виїзди, надання медичної допомоги. В особовому складі тоді перебувало майже дві сотні бійців, а Ганні одній доводилося піклуватися про здоров’я захисників.

У лютому 2015 року ротна тактична група у складі 30-ї ОМБр брала участь у бойових діях під Дебальцевим на Донеччині. Гради, смерчі та інша різнокаліберна ворожа артилерія виснажувала всіх. Військовослужбовці були стомлені не лише фізично, а й психологічно.

У цей час Ганні запропонували посаду психолога. Звісно, вона погодилася. Як кажуть, що за солдат, який не мріє стати офіцером? Напрямок діяльності кардинально змінився на посаді офіцера-психолога механізованого батальйону.

Довелося облаштовувати солдатський побут, підтримувати підлеглих, опікуватися родинами загиблих. Роботу психолога на війні не можна вмістити лише в рамки посадових обов’язків.

З 2015 по 2017 рік Ганна працювала єдиною в підрозділі жінкою-військовослужбовцем, котра нарівні з чоловіками пліч-о-пліч виконувала завдання в зоні АТО.

Щоденна робота на передній лінії оборони забезпечила їй довіру особового складу. Більшість вважає, що війна — не справа для жінок, але на її прикладі розуміли, наскільки важливим може стати їхній внесок.

Користуючись авторитетом, Ганна Романюк з 2017-го року була призначена заступником командира з морально-психологічного забезпечення. Донині вона обіймає цю посаду. На цьому у вдосконаленні професіоналізму не зупинилася, вступила на магістратуру — в Інститут водного господарства, де здобула спеціальність реабілітолога.

А з червня 2022 року жінка знову виконувала у складі свого підрозділу завдання в зоні виконання бойових дій.

Каже, за всі роки війни вона жодного разу не пожалкувала, що реалізувала мрію. Попри те, що всього вистачало: і бувати під обстрілами противника, і в підвалах жити, і просто неба у бліндажах та наметах.

Її завжди підтримував чоловік — командир взводу механізованої роти Вадим Блищик.

Молодшого лейтенанта Вадима Блищика посмертно представлено до нагороди «Героя України», зараз подання на розгляді.

Бойовий офіцер, який теж із 2014-го року боронив кордони України. У Вадима за плечима була не одна миротворча місія. У перший рік війни він був поранений, отримав державні нагороди, відзнаки Міністерства оборони України та командувача Об’єднаних сил. «Він — моя гордість», — каже Ганна.



— 24 лютого 2022 року — наче страшний сон, від якого ми ще не прокинулися, — каже заступник командира. — Наша славнозвісна 30-та ОМБр на той час виконувала бойові завдання в зоні ООС на Донеччині, у Бахмутському районі.

І вона теж служила там увесь цей час. А в березні в Бахмуті від розриву ворожих ракет Ганна отримала поранення. Пощастило залишитися живою, бо під час вибуху багато колег загинули, інші були теж поранені. Жінка каже, що її життя зберіг Господь завдяки щоденним молитвам доньки та матері.

Далі було тривале лікування від мінно-вибухової травми та множинних сліпих осколків голови і тіла. Військово-лікарська комісія визнала захисницю обмежено придатною до військової служби.

Проте й нині вона продовжує виконувати обов’язок офіцера — до останнього стояти на захисті своєї країни. Так, як це зробив її чоловік Вадим, який віддав своє життя у день народження матері — 14 серпня 2022 року.

— Війна багато шрамів залишила в моєму серці, — каже Ганна. — Хочу подякувати за підтримку друзям і побратимам, однокласникам моєї доньки. Як би важко не було, я знаю, що зробила свідомий і правильний вибір — захищати свою країну та наше майбутнє.

Наразі захисниця закінчила навчання в Інституті водного господарства та чекає на вручення магістерського диплому за спеціальністю «Правоохоронна діяльність».

Тим часом на «гарячій лінії» бригади вона надає психологічну підтримку учасникам бойових дій, сім’ям загиблих, зниклих і полонених. Це — ще одне нелегке завдання для дружини загиблого на війні військовослужбовця. Проте, вця жінка ніколи не шукала легких шляхів.

— Це — мій неоціненний досвід. Заради нього мені довелося пожертвувати багато чим: вихованням доньки, сімейними стосунками. Але свою роботу я дуже люблю.

 

Наша розмова відбулася 24 лютого — у річницю повномасштабного вторгнення. Саме в цей день, два роки тому, Ганна одружилася з коханим, а далі вони обидва знову повернулися
до війська. Тепер вона продовжує служити сама, а в пам’ять про чоловіка збирається досягати нових обріїв. І не сумнівається, що їй це вдасться. Головне, не зупинятися і йти до мрії.


 

«Схилімо голови, коли згадаєм, низько, бо в кожному із нас є каяття.
Бо мало при житті їм говорили, як любим, вірим і шануєм їх.
Нічого вічного тут на землі немає — все помирає, і людина теж.
Та лиш тоді душа не помирає, коли у пам’яті вона живе без меж».

Юлія КЛИМЧУК