Ганька-норовлива

Від Ганни Обачної чоловік пішов десь п’ять років тому.

Не витримали нерви через крутий характер дружини.

Ганна була висока, повнотіла, колишній же чоловік її, Мар’ян — навпаки зростом не вийшов: худорлявий, дружині сягав по груди. В селі дивувалися такому контрасту, мовляв, що їх поєднало?

— Любов! — поміж себе жартували односельці.

Щоправда, ходили чутки ніби Ганна бувало лупцювала Мар’яна, коли той заявлявся додому пізно чи напідпитку.

Якось одного разу місцевий нахаба, Микита Парасюк (інцидент трапився в сільській крамниці, той хотів без черги купити пляшку горілки) обізвав Ганну коровою. То Обачна миттю схопила Микиту за шкірку, випхала на ганок, а потім так заїхала кулаком тому в пику, що Парасюк пролетів у повітрі кілька метрів.

Приземлившись попід штахетником, Микита шпарко скочив на ноги. Скривившись, полапав щелепу, а відтак показав Обачній кулака:

— Я тобі, кобило, цього не забуду!

— Що ти там пронявчало, га? Микитка, що ти там... — Ганна стисла кулаки і рушила до Парасюка.

Той із переляку метко перемахнув через паркан і чужими городами почухрав убік колишнього колгоспного садка.

Народ товпився на ганку крамниці і реготав із потішної вистави, що влаштувала їм Ганна Обачна.

— Бачиш, мов заєць пустився картоплями! — сказала котрась із жінок.

— Еге, спринтер! — докинув дід Павло. — Не наздоженеш!

Після цього випадку до Обачної пристало прізвисько Ганька-норовлива.

---

Вихідними, коли стемніло, в село зайшли московитсько-рашистські війська. І одразу ж почалися обшуки в домівках (окупанти шукали активістів, колишніх атовців, військових, а також мешканців, які мали мисливську зброю).

Лунали несамовиті крики сельчан, було чути стрільбу зі стрілецької зброї.

Дещо пізніше стане відомо, що до села ввірвався невеликий загін орків. Одні говорили, що це — диверсійно-розвідувальна група, інші ж поговорювали, що то залишки якоїсь бригади, котру розгромили українські війська, шукають прориву до своїх.

Вороги не обминули і Ганнину хату. Гучно затарабанили ногами у вхідні двері.

До оселі ввійшло троє. Щоправда, двоє — у плямистій формі, з автоматами на грудях. Третій був цивільний... Микитка Парасюк.

І одразу ж гаркнув:

— Сама?

— Сама.

— А чого така міна? — Вишкірив зуби Микитка. — Невже нам не рада, га? Бачу, що не палаєш щастям. Чого мовчиш, корова? Як жизнь?

— Та слава Богу, — зрештою, з притиском відказала Обачна, подумавши: «Смілий під москалем!»

Микита злорадно вів далі:

— Бог тобі вже не допоможе, хе-хе!

— На все Його воля.

— Коротше! Самогон на стіл! І закусь!

Поки відбувався діалог, рашисти нишпорили по хаті. Хтозна, чи правду сказала ця здоровенна хохлушка? Може, хто десь і ховається?

Коли шмон закінчився, непрошена трійця безцеремонно порозсідалася за столом.

— Ганька! Самогон! — завзято розпоряджався Парасюк і, примружившись, додав: — А потім я тебе кінчати буду. Сама знаєш за що.

Москалі апетитно жерли й реготали. Хвалили Микитку за спритність і хватку.

Десь за вікном пролунала автоматна черга. Потім ще, ще.

Микитка полохливо підстрибнув. Вилупився на рашистів.

— Що з...за пальба? — запинаючись, пробелькотав. — Укропи?

— Какіє нахрєн укропи? — ошкірився кремезніший з орків. — Ето наши порядок наводят. Хотя, пойду погляжу чьо там.

Він вийшов із хати.

Микитка звивався в’юном перед московитською другою зайдою, наливав тому самогон, ближче підсовував тарілки із закускою.

Раптом підпилий окупант недобре глипнув на Ганну. Обдивився її з ніг до голови, а затим якось спокійно сказав:

— Снімай сєрьожкі, Ганька. І цепочку. Іть, куркулька!

— Тю! — сердито проказала Обачна. — Та що це за комедія така?

— Нікітка, она чьо, по-рускі нє понімаєт?

— Зараз розберемося. — Парасюк підвівся. — Ти чого, шафа...

Проте Ганна вже сама підійшла то столу. Зняла з пальця перстень, із шиї зняла ланцюжок. Поклала золоті речі на стіл, поряд із рашистом.

А москаль вдоволено гикнув і нахабно, боляче щипнув Ганну за ляшку.

Сталося все якось машинально. Коли орк знову потягнувся рукою туди, куди не слід, Ганна схопила зі столу чавунну сковорідку з вишкварками і щосили гахнула нею москаля в тім’я. Та так, що у того аж зуби клацнули, а очі закотилися під лоба. Його морда гепнулася в миску з квашеною капустою.

А у Микитки навпаки очі мало не вистрибнули з орбіт. Його неначе паралізувало.

Обачна холоднокровно взяла зі столу свої речі. Поклала їх у кишеньку фартуха. А зі спинки стільця, за лямку, стягнула автомат.

І саме в цей момент у дверях з’явився другий рашист. Він здивовано роззявив рота:

— А што здєсь, мать...

Пролунала черга і московитська туша зі стогоном простягнулася на порозі.

Виявилося, автомат уже був напоготові.

Аж тут заворушився Микитка. Запустив руку за пазуху і намагався щось звідти вихопити.

Не встиг.

Його також пронизала черга, і зрадник звалився до ніжки столу. Його очі були широко розплющені, а з горла виривалося щось схоже на мугикання. Очевидно, Микитка наостанок хотів щось сказати.

І тут Ганну знудило. Хоч не раз і ходила зі своїм колишнім на полювання, навіть одного разу власноручно кабана завалила, а бач...

---

— Ганно, ти?

— Я, діду Павло.

— Що це ти ховаєшся під парканом? Чи не в тебе там... А що це в тебе теліпається? — Старий вражено похитнувся. — Автомати?! Ти що їх там...

— Ой, діду Павло, і сама не знаю, як воно так у мене...

— Тікати тобі треба, Ганно. Біда буде.

— Куди бігти, діду Павло? Вони — всюди.

— Вони наразі незібрані. Повпивалися. І ніч тобі на руку. Давай через мій садок. До лісу. А там до наших рукою подати. Заразом повідомиш і про окупантів. За хатою твоєю я подивлюся. Якщо ця орда її не спалить.

— Отож: «якщо»...

— Ну, йди, йди. Хай тобі щастить.

— Дякую вам, діду Павло.

— Поспішай.

І Ганна Обачна ступила в ніч.

Микола МАРУСЯК