Тренер з оптимізму: її називають українським Ніком Вуйчичем. А вона мріє про стрибки з парашутом, танці і звання майстра спорту України

Ви вірите, що дива існують? Звягелянка Олена Котюк не лише вірить, а й сама є дивом. Упродовж своїх 26-ти років вона щодня доводить, що сила духу, витримка і сміливість дають очікуваний результат навіть тоді, коли це здається неможливим.

Маючи складний діагноз, Олена стала професійною спортсменкою з армрестлінгу, призеркою українських та європейських чемпіонатів, володаркою
титулу «Найкращий спортсмен року».

Також вона пробує себе в мотиваційному спікерстві, її запрошують на онлайн і офлайн проєкти, а прямі ефіри з нею в соцмережах збирали багато переглядів. Люди аплодували їй стоячи й зі сльозами від захвату на фестивалі «Мистецтво жити щасливо». Нікого не залишив байдужим спіч про щастя від дівчини, котра приїхала на інвалідному візку розповісти, що мріє танцювати і стрибати з парашутом…

25 березня Олена Котюк зі Звягеля здобула перемогу в новому для себе виклику — у чемпіонаті області з паралімпійського виду спорту «бочча» серед спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату.

Ми поговорили з Оленою про її успіхи та секрети оптимізму. А також дізналися про те, чи можуть у нашому місті люди з обмеженими можливостями почуватися комфортно? На думку Олени, чиновники змогли б отримати для себе чітку відповідь, якби пересіли на інвалідні візки…

«Фізичні вади — це не вирок, — каже Олена. — З ними можна повноцінно жити. Мій улюблений вислів: «Бачу ціль і не бачу перешкод!» Я закрила очі на свою хворобу, але відкрила їх назустріч позитивним змінам у житті.

Люди дивуються моєму оптимізму та силі духу. Запитують, звідки маю стільки енергії? Як не втрачати життєрадісність із серйозними вадами здоров’я? Мій рецепт — віра в Бога, у добро, вдячність і любов до життя».


 

«Життя б’є сильних, щоб зробити їх ще сильнішими»

— Мене з дитинства називали Сонцем. А мої колеги — члени Національної збірної України з армрестлінгу прозвали мене Смайликом (сміється — авт.).

Приводів для радості є багато. Я живу, дихаю, бачу і чую, маю чудових батьків, друзів, професійно займаюся спортом, люблю творчість, мрію і здійснюю свої мрії, досягаю цілей.
 

— Зараз ти маєш багато спортивних перемог, а коли у твоєму житті з’явився армрестлінг?

— Зустріла подругу, яка займалася цим видом спорту й мені запропонувала. Спочатку я відмовлялася, бо в мене права рука майже не працює, а вона каже: «Можна займатися лівою, не обов’язково мати дві здорові руки!»

І я вирішила, сказавши мамі: «Я спробую. Якщо сподо-бається, то буду займатися». І ось уже 10 років «пробую» (сміється — авт.).
 

— У тебе біцепси на руці такі, що не в кожного чоловіка є... Що означає для тебе спорт?

— Рух, гарна фізична форма, адреналін та інші яскраві емоції, подорожі, нові знайомства, спілкування, активне життя. Звісно, тут не обійтися без наполегливості.

Мої досягнення — це, перш за все, перемога над собою, над своїми страхами, слабкостями. Вихід із зони комфорту, показник того, що я зможу!

Коли дивлюся на свої нагороди, то сама дивуюся. Не могла подумати, що стану професійною спортсменкою з армрестлінгу.
 

— Чудові результати здобувають наші паралімпійці на олімпіадах та змаганнях. Це завжди вражає. А наскільки складно фізично даються спортивні перемоги?

— Важко сказати. Як і в кожного спортсмена, у мене є травми і біль, злети і падіння, іноді сльози. Буває, що опускаються руки, але припиняєш помічати труднощі, щоб дійти до мети.
 

Незламна, як рідна країна

— Очевидно, що морально тобі теж непросто. А чи трапляються в тебе зневіра, депресія?

— У цьому немає сенсу. Не маю права впадати в такі стани, бо потім важко з них виходити. Життя б’є сильних, щоб зробити ще сильнішими. Часто кажу собі, що я — незламна, як моя рідна країна.
 

— Завдяки спорту ти маєш змогу подорожувати, проте на візку це досить складно робити?

— Намагаюся не звертати уваги — так легше. Повторюся, що коли бачу мету, то не бачу перешкод.


 

«Посадити на візок чиновників, щоб розуміли нас»

— Часто чуємо скарги від мешканців з фізичними обмеженнями, що наше місто погано адаптоване для їх пересування та інших потреб. Маєш якісь підказки, пропозиції до влади, меценатів?

— Важко назвати умови в місті комфортними для інвалідів — погані дороги, високі тротуари, бракує спусків, пандусів. Єдиний магазин, в якому я можу скупитися — це АТБ.

Усі говорять, що ми йдемо в Європу, але що для цього робиться?

Наприклад, у місті зробили два туалети для людей з інвалідністю (за європейським зразком), але вони платні. Це неприємно дивує і засмучує. Хочу звернутися до влади, щоб ці туалети зробили безкоштовними для людей з інвалідністю!

Мріємо, щоб наша влада не зачиняла перед нами двері. Іноді хочеться посадити на візок чиновників, щоб відчули наші елементарні (!) потреби.
 

— Коли треба спускатися на візку в бомбосховища, як ти це робиш?

— Я цього не роблю, бо в нас немає пристосованих для візочників бомбосховищ.
 

— Про що ти мрієш?

— Стати майстром спорту України. Зараз я — кандидат в МС.
 

— Береш участь у заходах, де своєю історією надихаєш інших. Це тобі теж допомагає жити?

— Так. Мене це мотивує, надихає, робить щасливою У 2019 році стала героїнею проєкту «Особистість без кордонів». Виступала як спікер-мотиватор у Львові та Києві.


 

Мотивують люди з жагою до життя

— А хто твої мотиватори? Хто надихає тебе?

— Сильні духом люди з жагою до життя, попри різні труднощі, обмеження і хвороби. Мене навіть назвали українським Ніком Вуйчичем (сміється — авт.).
 

— Які свої досягнення вважаєш важливими?

— Найбільшим моїм досягненням вважаю здобуття вищої освіти в Рівненському державному гуманітарному університеті. У спорті — те, що займаюся професійно.
 

— Серед останніх твоїх здобутків — перемога в паралімпійському виді спорту «бочча».

— Бочча є специфічним видом спорту, створеним для людей з опорно-руховими порушеннями.

Цим видом спорту не займалася, а коли запросили і посіла перше місце, це стало приємним шоком.

Мені цікаво пробувати себе в новому. Захоплює дізнаватися, скільки всього може зробити людина з фізичними обмеженнями.

Крім спорту, до речі, я займаюся бісероплетінням. Це буває дуже складно, бо маю лише одну робочу руку, але складно для мене — означає цікавіше. Для себе я — завжди переможниця. І те, що мрії збуваються, щоразу перевіряю на власному досвіді (сміється — авт.).



 

Одна зі спікерок, котра працювала з Оленою, сказала про неї дуже влучно: «Її мрії змушують кожного замислитися: «А чи не мілко я плаваю, якщо ця крихітка в інвалідному візку мріє танцювати і стрибати з парашутом?»
 

Юлія КЛИМЧУК