Врятувала з-під обстрілів п’ятьох доньок

Історії цих людей під час війни ховаються за скупими термінами: «ВПО» (внутрішньопереміщені особи) або «переселенці». І мало хто, окрім них самих, повністю розуміє, що довелося їм пережити. Це — історії втрат, переосмислення життя, себе в ньому, ставлення до подій і людей. Ці історії не закінчуються після бойових дій, обертаються новими випробуваннями. То як не здаватися, коли багато чого втрачено під час війни? Одну з таких історій розповімо далі.

---

У пошуках спокійнішого місця

Зараз Ірина з п’ятьма доньками — мешканки села Жолобного Ярунської громади, а ще декілька місяців тому їхнім домом була Успенівка в Запорізькій області. Рішення поїхати жінка прийняла, рятуючи дітей з-під обстрілів, коли їхнє село опинилося на шляху ракетних та артилерійських атак загарбника. Зараз, як розповідають сусіди, посеред городу Ірини стирчить ракета, але дівчата цього вже не побачили, поїхавши в пошуках спокійнішого місця на мапі України.

Поруч із Успенівкою зараз тривають бойові дії. Сусіднє Гуляйполе розбили майже вщент, село Пологи поруч — під окупацією. Наші захисники не пускають ворога далі, відвойовуючи кожен метр української землі.

— Коли ми їхали, ЗСУ саме повибивали рашистів із сусідніх сіл: Полтавки, Малинівки. Це відбувалося за 6 кілометрів від нас. Страшно, коли навколо все горить, бахкає і літає… Коли винищувач пролітав над нами, то все життя перед очима промайнуло. Якби влучив, то хатою накрило би всіх нас... Я за дітей найбільше хвилювалася, тому довелося поїхати. Якби сама була, то, може, залишилася б.



Коли почалися обстріли, люди стали виїжджати. На заправках утворилися черги, полиці в магазинах миттєво спорожніли. Лише один магазин не зачинився, і це було рятунком для тих, хто залишився. Зараз у селі мешкають переважно люди старшого віку.

Втікаючи від «прильотів», довелося змінити декілька місць проживання. Спочатку знімали квартиру в Запоріжжі, потім — у Дніпрі, ще — у Костополі на Рівненщині, згодом переїхали на Житомирщину. Із собою взяли лише документи, декілька речей і кота, залишивши все нажите.

— Нас прийняли в Жолобному, заселили, — розповідає Ірина. — Але невдовзі померла свекруха, не витримавши поневірянь. Довелося везти її назад, щоб поховати на Батьківщині. Постійні переїзди дали зрозуміти, що неможливо довго кататися з дітьми, без постійного місця проживання. Квартири винаймати — дорого, ще й платити за комунальні послуги потрібно.

Ускладнювало життя, що на квартиру з п’ятьма дітьми брали дуже неохоче, часто взагалі відмовляли. Інколи доводилося навіть сваритися — боляче ранить, коли турбота господарів про меблі і шпалери нівелює досвід, понівечений ракетами.

Почали життя з чистого аркуша

Два місяці тому родина придбала стареньку хату в Жолобному. Селяни по-доброму прийняли переселенців, допомогли з харчами та деякими речами. Школярок Настю і Дашу добре прийняли у школі. Ірина каже, що колектив у школі — чудовий.

— Тьотя Валя в усьому допомагає, — дякує Ірина сусідці. — Засадили разом город, квіти посадили біля хати, потроху облаштовуємося.



Переселенка з Луганська, яка приїхала в Жолобне у 2019 році, подарувала дітям цуценя пекінеса. Взяли до себе й сусідського собаку, пошкодували.
Обидві собаки, очевидно, відчувають, що вони для сім’ї стали душевною терапією після обстрілів і допомагають пережити важкі спомини. Така ж місія — у двох котиків (одного привезли з собою, кицьку подарували в Дніпрі). Чотирилапі друзі — наразі все сімейне господарство.

Звісно, за домівкою усі сумують і мріють повернутися додому. Хоча, чим далі, тим довше часу знадобиться на відбудову сильно зруйнованої там інфраструктури.

— Ми не зважаємо тепер на наші умови життя, — пояснює Ірина. — Розумієте, після того, як рашистські нелюди все знищують навколо, інші цінності стають важливими. Живеш — і вже добре, — з очей жінки покотилися сльози, а діти міцніше обійняли своїх тварин. — Ми реагуємо на найменший шурхіт і здригатимемося ще довго, аж поки війна не закінчиться.

«Хай приїжджають до нас ще переселенці»

Так кажуть у селі. Пояснюють:

— Нам треба люди. Будуть діти — буде школа, бо зараз лише 40 учнів, тому хочуть нашу школу закрити, тоді автобус перестане взагалі сюди їздити. Занепадає село без людей, а колись було велике. Я робила касиром у колгоспі, то люди тиждень зарплату отримували. Колгосп був потужний. Зараз нема роботи, молоді тут нема що робити, інші виживають за рахунок свого сільського господарства.

Роботи в Ірини немає, живуть із дітьми на соціальні виплати. Мріють про мир, щоб повернутися додому. А поки облаштовують житлові умови в старенькій хаті. Багато таких сільських осель зараз переселенці повернули до життя.

Потроху в селах стає більше мешканців — з’їжджаються люди звідусіль, де йдуть бойові дії.

— Тут у хаті нічого не було, — показує Ірина світлини в галереї свого телефону. — Колись дідусь хазяйнував, а потім ніхто не жив. Коли ремонт робили, то я плакала, бо все на голову обвалювалося… Стелю пофарбували, підлогу. Старі шафи і ліжка лишили, бо меблів у нас немає взагалі ніяких.

Ірина показала кухню, де зробили косметичний ремонт. У нехитрому інтер’єрі немає навіть обіднього столу. Їдять за іншим, на якому, замість шафи, зберігають посуд. «Усе одно краще, ніж у льосі під обстрілами ховатися», — згадує переселенка.



Їсти готують на печі. Можливо, колись вдасться назбирати кошти і придбати газову плиту з балоном. Поки це — у мріях. Радіють, що вдалося придбати хоча б старенький холодильник і пральну машину. Каструлі, матраци, постільну білизну дала переселенцям сільська рада. Самостійно придбали дещо з посуду, одягу, фарбу для ремонту та шпалери.

«Дуже допомагає староста села — чудова людина, я її люблю. Так і напишіть», — вдячно усміхається Ірина.

Вона згадує, як із початком обстрілів Запоріжжя, не могла їсти, спати, не знала, що робити. Їхати не було до кого, страшно — від невідомості. Але на цьому шляху головний здобуток — хороші люди.

А ще переселенці вдячні ЗСУ за свій нинішній спокій. Кажуть, це зараз головне, щоб з неба нічого не падало.

Юлія КЛИМЧУК
Фото Артема ТАРАСЮКА