Біснувата ревнивиця

Дарина сиділа на лавці під кроною старої вишні і, звабливо спершись спиною об штахетник, спроквола лузала соняшникове насіння.
Із-за рогу дороги-«грунтовки» показався Федір Заливаха (імена в матеріалі змінено).
Дарина ще більше вигнула спину. Так, що її перса вже просто стирчали, і Федорові подумалося, що вони ось-ось проткнуть червону кофтинку молодої вдовички.
— І звідки так, сусідонько, марширує? — грайливо повела Дарина своїми великими чорними очима.
— Та… У Данила Губана був, — ніяковіло спинився Федір. — Дрова допомагав різати.
— І всі перерізали? — Дарина, помітивши, що сусід був трохи під «градусом», намагалася якнайдовше його притримати.
— Та всі. А що, і в тебе дрова є? — посміливішавши, з посмішкою спитав Федір.
— Є!
— То в чому справа?
Дарина голосно засміялася. А затим, прищуривши око, спитала:
— А Оксанку свою не боїшся?
— Оксанку? А чого я маю її бояться? — чванькувато відказав Федір, і його голова мимоволі повернулася на сто вісімдесят градусів. На батьківську садибу.
Однак у погляді сусіда Дарина вловила легке замішання і ще дужче розсміялася.
— Ну, я піду? — мовив Федір, збитий з пантелику.
— Давай, давай! — вже знущально реготала молода вдовичка. — Мабуть, Оксанку побачив! Де вона там? Мабуть, із-за кутка хати тебе визирає!
— І охота ото тобі язиком будь-що молоти, — розсердився Федір і, не попрощавшись, потупав додому.
Дарина посміювалася йому вслід, але вже не з такою пристрастю.

Дарина трохи не вгадала щодо Федорової дружини. Оксана і справді спостерігала за розмовою сусідки і її чоловіка. Тільки не з-за кутка хати, а з-за стовбура яблуні. І коли в дворі з’явився Федір, молода жінка шулікою налетіла на нього:
— Що, бабій? Сучка подолом спідниці махнула, а ти і заслинився?!
Федір отупіло вирячився на Оксану.
А та дужче розпалювалася:
— Що, язика проковтнув? Правда очі коле? Так і знай: зловлю з якоюсь лярвою — обох порішу!
— Чи ти сказилася? — зрештою Федір спромігся на слово. І тут він збагнув, що так роздратувало його благовірну. Буркнув. — Усе вистежуєш? Не набридло?
А та завелася:
— Коли її Сашко був живий, то вона і йому роги наставляла.
Федір здивовано подивився на дружину. А відтак, ніби з почуттям відрази, спитав:
— А ти що, зі свічкою слідком ходила?
Оксана дратівливо тупнула ногою:
— Не ходила! Та все знаю! Знаю, що то за хвойда! Сашка її шкода. Так по-дурному загинув. А може, і не сам утопився, га? Може, та шльондра йому допомогла?
Федора вражала навіженість, малодушність його дружини.
А та ще болячіше штрикнула чоловіка:
— На вдовичок потягло, приймачок?
Від образи Федір скреготнув зубами. А відтак мовчки ступив до веранди.
Оксана ж на це відреагувала нервовим сміхом і знущально продовжила:
— Біжи, біжи! Там теща борщику наварила!
І саме в цю мить на ганок вийшла Іванна Степанівна, Оксанина мати…
…З дочкою в неї давно склалися погані стосунки. Як лікарі Оксані «напророкували» бездітність, то мов з ланцюга зірвалася. Не було, певне, й дня, щоб дочка не влаштувала скандалу.
— Що це ви знову не поділили, діти? — якомога сумирніше мовила Іванна Степанівна.
Оксана зміряла матір недобрим поглядом. Фиркнула:
— А ти чого в чужу сім’ю лізеш?
— В чужу? — аж відсахнулася мати. — Доцю, що ти таке кажеш?
— Кажу, що ми й без тебе розберемося?
Іванна Степанівна й виголосила наболіле:
— Ти б, доцю, перестала ото Федьку мордувати. Я ж усе бачу. Та такого чоловіка ще пошукати треба.
— Так-так-так-так-ааак! — від почутого лице Оксани зробилося блідим. Єхидно кинула. — Давно бачу, що ти стаєш на захист цього ловеласа. — І вбивчо додала: — А може, мамуньо, ти до нього небайдужа, га?
— Доцю! — знетямлено викрикнула мати. — Чи ти збожеволіла?!
— І справді, з нею щось зробилося, — встряв і Федір. — Іди, Оксано, в хату. Відпочинь трохи. Та й поговоримо по-людськи.
— Пішов під три чорти! — зикнула молода дружина. — «Зробилося» зі мною, бач! «По-людськи» йому захотілося поговорити! Ти вже поговорив… з тією повією! Он ще сидить під забором і виглядає кобелів! Чи не тебе вичікує, га?
— Ану йди до хати! — з грудей Іванни Степанівни вирвався гнівний дух — Розійшлася. Марш до хати!
— Еге, розігналася! — кепкувала дочка. — Я тобі вже не та дівчинка, щоб мною командувати.
Федір осудливо мотнув головою і попрямував до сходинок ганку.
Оксана рвонула слідом за ним. Цупкими пальцями вчепилася чоловікові за плечі.
— Чого втікаєш? — несамовито репетувала. — Хай усі бачать і чують, яких родичів-виродків я маю!
Іванна Степанівна намагалася заспокоїти Оксану:
— Доню…
— Одійди! — відштовхнула її дочка. — Чоловік — ловелас! Мати…
— Доню!
— І мати до нього небайдужа!
Федір зрештою вирвався з пазурів дружини й ступив до дверей.
Біснуваті Оксанині очі рискали обабіч, наче чогось вишукували такого… Ага! Ось ніж у алюмінієвій мисці, поверх червоних буряків. Та борщу вже ж наварила!..
Оксана наче збожеволіла. Вона схопила ніж і кинулася до розгубленого чоловіка.
Та Іванна Степанівна гарячково почала зятя заштовхувати в хату.
І тут вона зойкнула, відчувши, як щось боляче вкололо її під лопатку. Дихати щосекунди ставало важче, і вона здивовано почала присідати на дерев’яну сходинку.
— Що це таке? — прошепотіла Іванна Степанівна побілілими губами.
— Мамо! — несамовито верескнула Оксана, точачись назад. — Я не хотіла. Я… Я не знаю, як це…
Дочка випустила з рук закривавленого ножа. Затим із жахом затулила долонями очі і, знеможено присідаючи коло порожньої собачої буди, заридала, захлинаючись від сліз.