Полювання на живу мішень

Юрко примчав зі школи і, швидко пообідавши, кинувся в кімнату до батька.

— Тату. А можна мені на двір?

— А домашнє завдання за тебе я робитиму? — не відриваючись від паперів, спитав батько.

Юрко скорчив благальне обличчя:

— Так попереду два вихідні…

— Гаразд. Але дивися мені, — попередив батько. — Далі двору — нікуди! І не балуватися!

— Та я ж так і роблю, тату.

— Ну, біжи, біжи. В мене ще роботи багацько. Але довго не затримуйся. Мама з роботи прийде, і нам ще вечерю готувати. О’кей?

— О’кей, тату.

Однак батько вирішив уже братися до приготування вечері, періодично поглядаючи через відчинене вікно на дитячий майданчик.

Все нормально. Діти грають у свої ігри, катаються на гойдалках, видряпуються перетинками різнокольорової залізної драбини. Малеча в пісочниці займається «будівельними роботами», споруджуючи з піску свої неповторні фортеці.

Біля них є дорослі. Декотрі з них стоять, інші сидять на лавці. Про щось спілкуються.

---

Валерій, батько Юрка, й далі займайся приготуванням вечері.

Проте якоїсь хвилі, десь у дворі, пролунав приглушений звук, схожий на постріл чи то з пістолета, чи то з рушниці.

Валерій кинувся до вікна.

Діти вже не так жваво грались у свої ігри. Вони навіть припинили своє піщане «будівництво». А дорослі розгублено вертіли головами на всі боки.

І тут пролунав черговий постріл. Такий же приглушений.

Валерій прожогом кинувся в двері. Не причинивши їх, підстрибом збіг сходами на перший поверх.

Захекано спитав у дорослих:

— Що тут коїться?

Літній мешканець сусіднього під’їзду, кивнувши на турнік, стривожено проказав:

— Ніби як стріляли.

— Чому так думаєте? — швидко спитав Валерій.

— Та ось по цьому видно. — Відказав той же немолодий чоловік. — Куля об цю трубу дзенькнула. Ось і слід лишився. А куди зрикошетила — хтозна. Якщо за напрямком...

— То, швидше всього, стріляли з вікон.

Валерій миттю зиркнув на будинок. Поспіхом почав обводити зором балкони й вікна п’ятиповерхової будівлі.

І в цю ж мить він помітив, як на третьому поверсі (на одному з балконів) ковзнув силует.

«Курдюков! — враз у тому силуеті Валерій упізнав чолов’ягу, що мав недобру славу. — Хто ж крім нього, от сволота?!» — Закипала лють у Валерія.

Стиснувши зуби, він шалено кидав сюди-туди погляди.

Хтось із мешканців навколишніх будинків комусь телефонував.

— Мама! — раптом голос сина повернув Валерія до реальності.

— Що, що?! — кинувся він до Юрка.

Син кудись показав пальцем.

Там йшла Юркова мати, Валерієва дружина. Поверталася з роботи.

— Ходімо хутчій! — Валерій схопив сина за руку й майже силоміць потягнув того до під’їзду.

— Що? — дружина одразу відчула щось недобре.

— Надю! — гарячково сказав Валерій. — Веди Юрка додому. А я зараз...

І він прожогом кинувся до сусіднього під’їзду.

— Сину, що тут без мене трапилося?..

---

Двері до квартири Курдюкова були замкнені.

Валерій натиснув кнопку дзвінка. «Якщо відчинить двері, — подумав він, — і на його обличчі не буде розгубленості, страху, отже, стріляв не Курдюков».

За дверима панувала тиша.

Трохи перечекавши, Валерій знову подзвонив.

Те ж саме. Ні звуку.

«Він же вдома, бовдур!» — І Валерій щосили загрюкав у двері.

Праворуч рипнули двері. Сусід, сивий дідок, здивовано спитав у Валерія:

— А що трапилося, молодий чоловіче?

— У вас сокира є? — ошелешив старого Валерій. — Чи якийсь ломик, металевий прут?

— Та що ви! — перелякався дідок. — Навіщо вам?!

— Тут ховається бандит! — Валерій почав закипати від люті.

Старий зауважив:

— Молодий чоловіче, але для цього є поліція...

Валерій уже не слухав, гатив кулаком у двері.

— Валерій...

Він обернувся. На сходах посеред майданчика нижчого поверху стояла його дружина.

— Валерію, — якось тихо і спокійно мовила Надя. — Ходімо додому.

— Так, так... — зрештою схаменувся чоловік.

Ця історія трапилася декілька місяців тому в одному з житлових масивів...

Хоча, чи варто конкретизувати, де саме ця халепа сталася?

До сьогодні не відомо, хто викликав поліцію на місце пригоди.

Не відомо також деталей подальшого затримання злісного порушника громадського спокою.

Ось як цю подію переповідав отой вищезгаданий сивий дідок:

— Коли поліцейські постукали у двері того харциза й наказали відчинити, то той гаспид почав стріляти в двері. Ні на які переговори йти не хотів. Ось тоді й довелося вламуватися. А тоді, штурмом, і схопили того стрільця. Ну й ревів він, коли його попід руки виводили з квартири... Як скажена тварина...

Микола МАРУСЯК
(Імена в матеріалі змінено)