Як цивільним говорити з військовими?

Мабуть, немає зараз українця, в якого хтось із близьких не був би на війні. Тому чи не в кожній українській родині постає питання: як говорити з військовими, щоб підтримати, а не роздратувати, заспокоїти, а не змусити нервуватися. Ольга Коптєва, методистка програми «Незламна мама», що впроваджується за фінансової підтримки Zagoriy Foundation, допомогла сформулювати п’ять рекомендацій.

---

Не запитуйте про війну

На це є дві причини. По-перше, самі військові просять не запитувати: «А де ви? А куди їдете? А як там контрнаступ?» Бо вони не можуть розголошувати інформацію, навіть якщо її мають. І такі запитання залишають у них відчуття провини й погіршують стосунки між вами.

По-друге, людина й так перебуває на війні, прив’язується до неї. Часто буває, що військовий приїжджає додому у відпустку і не відчуває, що це його дім. За тривалий час на фронті він встигає прив’язатися до інших людей, місцевостей, умов життя. Тому наші українські ветерани, які воювали з 2014 року, говорили, що поверталися додому й розуміли, що їх тягне назад, на війну, до побратимів.

Важливо допомагати військовим не втратити зв’язок із домом, відчуття родини.

Розповідайте про дім

Ця порада виходить із першої. У нас є такі ділянки мозку, які називаються неокортекс. Вони роблять із нас людину, відповідають за аналітичне та математичне мислення тощо. А ще дають нам змогу уявляти.

Для нашого мозку неважливо, чи ти справді бачиш щось, чи уявляєш це. І це — наш інструмент у боротьбі за майбутню соціалізацію українських військових.

Під час розмов розповідайте, як ви живете: що робили, що готували, як підстриглися, який зробили манікюр. Вирішили переклеїти шпалери? Описуйте всі стадії ремонту, кидайте фото оновлених стін.

Якщо у вас є спільні діти, розповідайте про кожен їхній крок. Такі розмови дадуть людині можливість навіть посеред пекла пожити нормальним життям. І не заглиблюватися в те, що відбувається на фронті.

Тоді після повернення будинок не буде для військового чужим, дружина не стане незнайомкою, він упізнає дітей. Захисник має повернутися у знайоме місце, зміни в якому пережив разом із вами. Йому треба мати віру в майбутнє та плани на це майбутнє, бо заради майбутнього варто жити.

Говоріть із людиною про неї

Під час розмов ставте запитання, направлені на органи відчуття: що ти бачив, що їв, а яке було на смак? Спекотно чи холодно? Якого кольору зараз небо? Прості запитання допомагають відірватися від війни, спрямувати увагу на себе. Навіть за кілька хвилин мозок встигне перемкнутися і трохи відпочити від постійного напруження та стресу.

Не жалійтеся

Так, важко зараз усім, але не вішайте власні проблеми на плечі військових, бо ці плечі — не кам’яні. За словами захисників, найважче, коли вони телефонують дружинам, а ті починають ридати в слухавку. І людина, яка перебуває в пеклі заради того, щоб його родина не плакала, має ще й заспокоювати близьких. Після таких розмов захисники відчувають неспокій, спустошеність і провину через те, що не поряд і не можуть допомогти. Наше завдання — підтримати, а не засмутити.

Слово «герой» — заборонене

Це — ще одне прохання, яке озвучують військові. Не звертатися до них словами: «Ти — мій герой», «Ти — моя героїня». Бо вони добре знають, хто такі герої, що вони роблять заради перемоги, на які жертви йдуть. І це слово може стати тригером, нагадати, наприклад, про загибель побратимів. У розмові краще вживати: «Я тобою пишаюся», «Я зараз можу це робити, тому що ти мене захищаєш», «Ти — мій захисник».

За матеріалами з мережі підготувала Юлія КЛИМЧУК